– Зара, зара… – приказувала вона, дістаючи з шафи великі чашки. – Такі гості… такі гості…
Єва із задоволенням відзначила, що чашки були такі самі, як колись у її бабусі – трохи пощерблені, із синім кобальтовим обідком. Офіціантка почала допомагати господині, як і годиться офіціантці. Іван оглядав картину на стіні, а Дан – увімкнув камеру.
– Як вас звуть? – запитала Єва, відчуваючи деяку ніяковість перед доброю жінкою.
– Марією називають, – відповіла та.
Вона вкинула в чашки по столовій ложці розчинної кави і до верху налила води. І це теж видалось Єві зворушливим.
– Такі чашки були в моєї бабусі, – чомусь сказала вона, – Такі самі. Їх вже, мабуть, не випускають…
– Ну ось… – сказала жінка і з надією поглянула через вікно на дорогу, очікуючи голову сільради. – Ну ось… Так ми тут живемо. План виконуємо. Навіть молодь у нас є, не тікає. Бо наш голова…
Якраз в цю мить під сільрадою зачувся шурхіт шин.
– А от і він! – радісно зітхнула Марія.
Єва гнівно поглянула в бік Дана: ну, давай, викручуйся!
До кімнати стрімко увійшов чоловік у сірому костюмі, із краваткою, зсунутою на бік. Було помітно, що гості відірвали його зовсім не від керівництва посівними роботами. Він був веселий, розпашілий і говіркий. Одразу кинувся до Мії, обійняв, потис руку, з напівоберта розцілував ошелешену Єву, поторсав за плечі Івана, ляснув Дана по плечі.
– Петро Петрович! Петро Петрович! – назвався, звертаючись до кожного. – Дуже, дуже приємно! Зараз негайно – за стіл! Негайно і без заперечень! У мене, тобто у моєї старшої – весілля! Досиділась, коза, до тридцяти! Отже, сьогодні – фух! – щасливий день! А тут ще й телебачення! Ото диво! Всі справи – завтра. І план, і лан! Поїдемо, обов’язково поїдемо, і передовиків всіх представлю!
– Ми не проти, – сказав Дан, – весілля нас теж цікавить!
– А як воно мене цікавить! – радо відгукнувся Петро Петрович. – А тут ще й такі гості! Я вас так і відрекомендую – скажу, що телебачення приїхало весілля знімати! Вам – дрібниця, а мені – приємно! Пішли, пішли! Ви якраз вчасно!
– Ну що я казав? – підморгнув Дан супутникам. – Все законно. Ми бажані гості!
– Маріє, зачиняй-но все тут! – звернувся голова до жінки. – Поїхали! Тут недалечко. Авто можете залишити тут. У нас охорона є!
Село справді було великим і заможним. Дан відзначив, що дороги, навіть на бічних вулицях рівні, заасфальтовані, а подекуди йде будівництво нових об’єктів.
«Газик» звернув ближче до лану, оточеного ліском, і за мальовничим пагорбом відкрилася панорама, схожа на кадри з телесеріалу про рабиню Ізауру: у вечірньому серпанку мерехтіли різнобарвні вогники на паркані, за яким постала досить велика садиба. Грала музика, били барабани.
Ворота оповиті гірляндами штучних квітів. По периметру всього подвір’я було натягнуто брезентове шатро – від дощу. Під ним – довгі столи, поставлені літерою «П».
Щойно гості увійшли у ворота, музики заграли нову, урочисту мелодію, а жінки заметушилися, ставлячи на вільний куток столу чисті прибори. Петро Петрович підійшов до мікрофона (це також передбачалося, причому в самому центрі «зали»!) і з гордістю представив знімальну групу.
Дану довелося підвестися, виголосити тост, завершивши його голосним «Гірко!»
Все було невимушено і легко. Молодята довго цілувалися, люди кричали, чаркувалися та їли.
– Ну от, контакт відбувся! – полегшено зітхнув Дан, сідаючи. – Тепер – навертайте виделками, панове!
А «навертати» було що! Крім традиційних пиріжків, холодцю та різних салатів, тут були дивовижні витвори сільських майстринь-куховарок. Фаршировані печінкою кури, запечені молочні поросятка, гуси з яблуками, смажені соми та коропи… Самогонку запивали узварами. Все це безкінечно поновлювалося, доставлялося моторними жіночками, котрі пурхали за спинами гостей, мов невидимі янголи.
За якісь півгодини Дан вже весело перегукувався з сусідами, називаючи їх по іменах. У сутінках саду засвітилися дерева, оповиті синіми ліхтариками. Все видавалося досить фантасмагоричним. Ще за годину за столом почалися співи. А молодь на чолі з нареченою повиходила на майданчик, де грала музика.
Електрогітари перекривали співи, та це аж ніяк не заважало співакам вправно вести свої багатоголосі партії.
– Прогуляємось? – запропонував Дан, кивнувши на темний луг, котрий від світла запалених на подвір’ї ліхтарів виглядав ще темнішим.
– Чи зручно ось так виходити з-за столу? – засумнівалась Єва.
– Звісно. Ми ж повернемось. Нам ще гуляти всю ніч, будьте певні.
– О, ні. Мені треба перепочити, інакше вранці я за кермо не сяду!
– Не хвилюйся. Переночуємо в людей, – сказав Дан, киваючи на присутніх. – Я вже домовився. Пішли подихаємо нічним лугом.
Він подав руку Мії. Іван допоміг підвестися Єві.
Вони вийшли за ворота і пішли нічним лугом. Єва – попереду. Її трохи похитувало, ніби вона щойно вийшла з човна. Спочатку вона рухалась досить повільно, але потім, помітивши копицю скошеної трави, побігла. Це здалося Дану трохи картинним, награним, але за мить він і сам вхопив за руку Мію та потягнув слідом за Євою. Іван теж пришвидшив крок. Зрештою, вони побігли – хто перший дістанеться копиці, що чорніла вдалині? Білий костюм Єви здавався люмінесцентно-блакитним…
Вона добігла першою і – пропадай костюм! – впала навзнак у копицю. Найдужче Дану закортіло зробити те ж саме. Не змовляючись, вони попадали на пружну вологу гору і завмерли, вдивляючись у небо. Всі звуки злилися в єдиний шурхіт, схожий на шурхіт моря. Трава дійсно пахла морем. Вона обплутала їх з усіх боків, проросла крізь пальці, лізла в очі та губи. Вогники і співи лишились десь далеко. І вже вкотре Дану здалося, що вони – останні, хто врятувався у всесвітній повені, а гамір та спалахи вогників – лише ще один ялик, що намагається прибитися до їхнього берега. Ялик-весілля… В яку пастку занесе його вир?
Дан згадав, як одного разу, дуже-дуже давно, в ті часи, коли він перебував у стані чергового розпачу, Єва казала йому: «Сучасні родини – маленькі локальні пекла. В дев’яти з десяти випадків подружнє життя – або лігво брехні, або – пастка [лігво] безкінечної самотності. Хоча, власне, ти, як чоловік, маєш на все це свою точку зору… Тобі ліпше відомо, що ти і твої брати за нижньою частиною тіла, яку ви так плекаєте, не здатні на вірність. Це називається – полігамія. Так от, я ніколи не погоджувалася з цим. Якщо полігамія існує, вона повинна поширюватись на всіх, незалежно від статі!»
А потім додала: «Якщо я могла б говорити про себе в третій особі, я б сказала: душа її стала тонкою, мов решето чи марля. В ній більше нічого не затримується, крім камінців…»
Він повернув голову в той бік, де, розкинувши руки, лежала і дивилась у небо Єва. У неї був розгублений і щасливий вираз обличчя. Такою він бачив її впереше і йому стало ніяково і неприємно від того, що сам не може вповні відчути спокій та красу серпневої ночі.
«Я, мабуть, тварюка…» – подумав Дан, відпливаючи в нічне небо. Він не помітив, що все ще тримає Мію за руку…
«Звичайно, тварюка, – відповіло небо, повільно спускаючись на його розпластане тіло, немов поршень шприца чи рухома стеля у фільмі жахів. – Ти міг би полювати на крокодилів в Африці. Продиратися крізь хащі, рубаючи ліани гострим мачете, розпалювати вогнище, варити на ньому юшку з яєць впольованого бізона. У тебе могло б бути обвітрене обличчя і купа благородних зморщок, обвіяних піщаним вітром. Поглянь на себе! Від тебе давно вже ніхто нічого не чекає… Кілька років тому у тебе був шанс загинути під кулями, як і належить справжньому чоловікові. Але… куль не було! Ти міг загинути у бійці від ножів чи кулаків бритоголових, котрі хмарою насувались на твоє місто. Але… Але й їх не було – тих ножів! І ти просто стояв у натовпі. Просто стояв, думаючи про непослідовність усіх дій, сподіваючись на міфічний «вищий розум», який все вирішить за тебе. Тепер ти – ніщо…»
Небо було жорстоким і Дан застогнав, заплямкав губами уві сні.
Іван та Єва розсміялися, а потім принишкли, притискаючи пальці до губів: мовляв, нехай спить. Іван подав Єві руку, вони підвелися. Єва запитально поглянула на Мію: долоня тої була затиснута в руці Дана. Нічого не поробиш, стенула плечима Єва, лишайся і пильнуй! Похитуючись, вони пішли на світло весільних вогнів; Іванові навіть довелося обхопити Єву за плечі…