ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ
…Той резервуар, в якому нормальна людина зберігає сльози, вичерпався в неї того дня, коли помер той, для якого вона хотіла навчитися готувати… Раніше Мія плакала досить часто. І відчувала полегшення. Разом із тим давнім коханням, таким давнім, що годі було згадати, щезли і сльози. Якби вони були – зволожили б простір довкола Мії, як зволожували колись – і на цьому зволоженому просторі щороку виростала б нова трава. І тоді Мія ще б трималася. Але довкола Мії одна за одною, як під час великої посухи, почали розтріскуватись і розповзатися на різні боки глибокі ущелини. І Мія відчувала себе павуком, що висить посеред такої розтрісканої камінної сітки. Коли це відчуття дійшло до краю, вона розвернулася і пішла. Спершу цей рух відбувався всередині неї, потім – вона зробила крок за двері свого помешкання і вже не могла зупинитися. Адже понад усе цінувала послідовність.
Вона навіть вважала, що це відчуття послідовності, котре визначає людські вчинки і наслідки, – варто дописати в одинадцяту Божу заповідь. Гріх непослідовності здавався їй одним з найтяжчих. Тому, вирішивши йти, – вона пішла, полишаючи за спиною все, що більше не любила. Якби у неї була можливість розповісти про те, чому вчинила саме так, історія вийшла б досить банальною і вмістилася б у кілька простих речень. Адже не знайдеться в світі людини, злети і падіння якої не були б пов’язані з любов’ю. Навіть якщо вона, ця людина, заперечуватиме цю істину і присягатиметься, що не надає цьому почуттю жодного значення.
Погано лише тим, хто ігнорує цю рушійну і водночас руйнівну силу. І ніколи не відчув її руху чи руйнації. Мія пережила і те, і те. Їй більше не було чого робити в цій царині неспокою. Вона жила всередині кам’яного кола і ретельно, ніби воїн фортечні мури, укріплювала його своїм мовчанням. Від того простір її кам'яного простору звужувався. Спочатку це їй навіть подобалось. Потім вона почала задихатися, не відчуваючи геть нічого – ані руху, ані руйнації.
І коли до кав’ярні під’їхала машина, з якої вийшли елегантна жінка в білому костюмі та чоловік із хитрим виразом обличчя, вона несподівано відчула: вони приїхали саме по неї…
Мія тихо випростала пальці з міцно стиснутої руки Дана. Вона остерігалася доторків…
Від руху, який уві сні здався йому небезпечним і незрозумілим, Дан раптом розплющив очі – так легко, ніби й не спав. І знову побачив над собою невмолиме небо, що продовжувало опускатися. І зірки вже сліпили зіниці, ніби лампочки на допиті в кабінеті слідчого. Він не одразу усвідомив, де він і що саме вислизнуло з його руки… Механічним жестом поворушив долонею і наштовхнувся на шовк спідниці. Ага. Пригадав. Прокинувся. Офіціантка лежала навзнак, схрестивши руки на грудях, мов небіжчиця.
– Агов… Ти жива? – тихо погукав Дан і одразу згадав, що вона не може його чути. Він легенько поторсав дівчину за плече і Мія повернула до нього скуйовджену травою голову.
«Матір Божа, – подумав Дан, – які очі… Це ж треба!» Очі жінки, підсвічені бо-зна чим – зірками, що так низько висіли у темряві – волого світилися і видавалися великими рибинами, котрі надто близько підпливли до скла акваріуму.
Несподівано Дану здалося, що все вже колись було: ніч, поле, що пахне морем, жінка поруч… Кохана жінка після годин любові в копиці скошеної трави.
Небо вже не тисло на нього. Музика на подвір’ї стишилась, тепер чулося лише нерозбірливе гудіння голосів тих, хто засидівся за столами.
Дан відвів погляд. Соромно, але йому кортіло заплакати. Дивне відчуття. Дивне і зовсім йому непритаманне. Якби він міг собі це дозволити! Отак просто припасти щокою до плеча незнайомої жінки і – непомітно для неї! – пустити «довгу чоловічу сльозу». Бр-р-р…
Він ще ніколи настільки гостро не відчував самотності. Дивувало й те, що він не хотів «втопити» її у цих очах, що найімовірніше, зробив би раніше. Байдуже з ким. Йому не раз доводилося «бити на жалість». Це безпомилково діяло майже на всіх його тимчасових супутниць.
Подумавши про це, Дан відвернув голову від глухонімої і поглянув у нічне небо. На ньому знову висвітився [загорівся] напис: «Я – тварюка…»
– Ось що дійсно вічне… – пробурмотів він. – А решта – хєрня… І мені тут набридло. Якби ти була нормальною, я б запропонував дещо веселеньке, але як розмовляти з тваринами, я не знаю… Хочеш, дурепо, разом повиємо на місяць?
У темряві вона не бачила його вуст і тому нічого не зрозуміла.
Вона просто посміхнулась. Як завжди.
Дан підвівся і смикнув її за руку, не розуміючи, звідки у нього беруться слова, котрі не співпадають з думками.
– Все. Досить. Пішли шукати тих двох придурків і гайда звідси! Навіщо марнувати таку ніч? Перезаряджаємо плівку!!
* * *
– Їх – четверо! І це мені подобається. Це дасть змогу розширити простір.
– Не знаю… Мені взагалі від початку ваша ідея не подобалась. Є в ній щось таке… Протизаконне… Це стане дорогим задоволенням…
– Я так не вважаю. Принаймні, зараз то не великі витрати. Та й у випадку невдачі нам нічого не загрожує…
– А щось вже є?
– Ну… Дорога. Кав’ярня. Церква. Вони крадуть помідори…
– Перепрошую?! Я вас правильно зрозумів?
– Так.
– Ха-ха-ха! Дивно. Це на них не схоже.
– Ну! А я ж про що?! Це може бути цікаво. Непрогнозованість…
– Не впевнений. Не впевнений.
– Це нове слово у мистецтві!
– Від нього тхне.
– Слова – не пахнуть.
– Ха-ха-ха… Ви тримаєте якийсь зв’язок?
– В принципі, так. Але зараз він не дуже й потрібен. Усе вирішимо потім, залежно від майбутнього результату.
– У вас вже є певна концепція?
– Їх кілька. Якась і спрацює…
– Ну і?…
– Перша – найбанальніша: просто подорож, дорога, рух. Друга… М-м-м… здатність людини на нестандартні вчинки. Межа. Табу.
– Помідори – це подолання [порушення] табу?!! Ви жартівник. Ха-ха-ха… Це зовсім безглуздо. І… жалюгідно.
– Ну, знаєте… Для когось і це – неабиякий вчинок. Поки що нам потрібна реальність. Далі будемо доопрацьовувати.
– Поки що ви мене не переконали.
– Добре. Третє: втеча. От вам, наприклад, ніколи не хотілося покинути цей кабінет?
– Це вас не стосується. Як я можу покинути купу справ? Наприклад, хоча б цю розмову з вами?
– Ви розсердились, отже ви про це думали. Про це думає кожен. І я б хотів це довести.
– Не вдасться. Принаймні, вони мають таку ж купу справ і обов’язків, як і я. Що ще?
– Четверте… Тут складніше… Їх четверо – і це велика удача.
– Ви натякаєте на…
– Саме так. Випадкові різностатеві особи «в одному човні». Вам ніколи не кортіло потрапити в такий човен? Із незнайомкою? Гарненькою незнайомкою?
– Тільки обійдемося без порнографії, добре?
– А я нічого не можу спрогнозувати! У тому то й річ!
– Ох… Я вам вірю, хоча мене вам не переконати, що це настільки необхідно. А якщо й необхідно – наскільки я розумію, то кожне вкраплення реальності триватиме не більше двох хвилин… І – заради чого?
– Часом усе вирішує мить. Покажіть з екрану підморожену пляшку у спеку – всі кинуться купувати «пепсі-колу». Вам це відомо краще за мене.
– Та все ж…
– У вас мобілка дзеленчить…
– А, дякую. Перепрошую.
– Будь ласка…
– Алло. Так. Так. Ні…
ЧАСТИНА ДРУГА
ЄВА
…Ріка Мангоф така синя і така зелена водночас, що незрозуміло, якого вона кольору насправді, – коли не світить сонце. Її тіло (якщо, звісно, у води може бути тіло!) нагадує мільйони розбитих пляшок: гострі сині та зелені скалки із срібними обрисами на місцях розколу…
Від цих зелено-синіх спалахів стає кисло в роті й боляче в очах, наче ковтаєш ці скалки самими очима. Ріка Мангоф пливе в тебе і крізь тебе, крізь очі, ріже зір, заповнює собою всі мозкові звивини. Стрибнеш з борту ялика, – ріка Мангоф затягне тебе, як машина для знищення паперів затягує папір, і синьо-зелена поверхня поволі розквітне пурпуровими квітами. Мангоф – лагідна хижачка; в ній водяться велетенські ящери, над нею кружеляють білі орли, а береги оточують покручені корені високих пальм, виглядаючи з розмитої землі на кілька метрів.