З напіврозрізаного металу вже смачно пахло тушонкою, коли якась [певна] сила (власне, зрозуміло яка, бо він був одним з небагатьох, хто вже майже повністю осушив свою флягу) підняла його і повела кроків за тридцять від компанії, котра загиготіла вслід. Він зробив ще з десяток кроків і почав розстібувати пасок, аж почув у повітрі легкий свист.
Такий легкий, ніби ультразвук, котрий з’являється у вухах, щойно несподівано падає тиск. Він не звернув на це уваги. Але за мить пролунав вибух. Його відкинуло ще кроків на десять.
Спочатку йому здалося, що під ногами вибухнула міна, а коли розплющив очі і нестерпна блакить полоснула по зіницях, то подумав, що це його останній погляд. Проте, підвівся він доволі швидко, все ще не вірячи, що вцілів, і міркуючи, що ж це могло бути, адже за якусь мить тиша знову повисла в небі поруч із сонцем, мов звукопоглинаюче шатро.
І під тим шатром клаптик землі, де він щойно відкрив свою бляшанку із тушкованим м’ясом, перетворився на відкриту гігантську бляшанку з людським місивом…
…З пасіки його змогла забрати лише Єва. Але навіть їй він не розповів про той тихий сонячний день на невідомому плато…
Він просто став мовчазним і зверхнім.
Мовчазним і зверхнім.
Саме це несподівано перетворило його на загадкового павука, що плете свою сіть у самому центрі будь-якої компанії – і в цю сіть потрапляло все, що рухалось і пурхало довкола: і яскраві метелики, і бліда міль. Звісно, жіночої статі. Вони били крильцями, виборюючи право прибитися якомога ближче до центру, до його отруйного і зверхнього мовчання. Вони не тікали. Зрештою, чи варто відмовлятися від того, що саме йде в твої руки?
Йому легко давалося бути найкращим. Настільки легко, що він набрид сам собі і мріяв про втечу, будь-куди, світ за очі, в пампаси. Під дуло рушниці, котра дивитиметься йому в обличчя хвилини зо дві. І тоді він відчуватиме справжність повітря і миттєвий, ледь вловимий присмак червоної солі на вустах. Доки все згасне.
Але все було не так, і не те…
Лише одного разу надійшло це довгоочікуване відчуття – на площі, де він провів чотири довгих місяці у протистоянні влади і опозиції під час революції, котру тепер його приятелі-журналісти називали «так звана»…
Коли все скінчилося, він занурився у побут, роблячи вигляд, що йому цікаві робота, друзі, коханки, пиятика, природа, місто. І більше нічого не бажав.
Крім випадкових зв’язків, випадкових співрозмовників, випадкових ситуацій і… випадкової смерті. Будь-якої, головне – аби одразу.
ІВАН
…Власне, це була картина – велике полотно на півстіни, останнє, на що він поглянув, коли новий господар щойно проданої майстерні забрав у нього ключі і, вловивши погляд, запитав: «Ти що, не забереш її?».
«Ні», – сказав він і вийшов.
Куди забирати? І хіба можна забрати… музику чи оповідання? Вони існують – і годі. Він просто пам’ятатиме їх. А картини були для нього оповіданнями, написаними пензлем. Це було таким…
…Вони народились на одній землі.
І це зовсім не означало, що мали зустрітися.
Вони і не зустрілися – а просто пішли своїми шляхами, розійшлися в різні боки, як і годиться народженим на одній, але дуже великій землі.
Надто далеко, аби хоч раз побачити одне одного.
Він одружився. Вона вийшла заміж.
Він розлучився і одружився ще раз.
Вона ледь не вмерла після операції та поїхала зі свого міста – ще далі від тієї точки, в якій перебував він.
Він працював, воював, мандрував; вчив мови; бився; сидів у кабінеті перед слідчим; заточував викрутку і носив її в правій кишені піджака; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички; гроші; здоровий глузд; голився, відпускав бороду; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував папери; встромляв ключ у замкову шпарину…
Вона тікала в ніч; поверталася; готувала їжу; плакала на кухні; купувала білизну; смажила рибу; сідала в нічні авто; патрала курей; читала кулінарну книгу; їхала в метро; гортала жіночі журнали; сварилася з сусідкою; вчилася водити машину…
Він стукав кулаком по столі; ламав сірники; крутив губами лезо; бинтував руку; читав газети…
Вона кусала подушку; сиділа перед вікном; сміялася, хотіла купити каблучку з маленьким діамантом…
Коли в цих трудах – праведних і неправедних – вони знесилилися – посеред землі, що висвітилась, мов географічна карта, спроектована на стіні шкільного кабінету, тоді заблимала червона лампочка: третя крапка, в якій вони нарешті зійшлися.
Він поїхав у відрядження.
Вона – відвідати давню подругу.
Чи навпаки: вона – у відрядження, він – відвідати давнього друга.
Падав сніг.
Вони поглянули одне на одного – в тролейбусі, в кав’ярні, в коридорі невідомого закладу, в провулку, в магазині, на зупинці, біля кінотеатру…
Це тривало не більше двох хвилин…
І… нічого не відбулося.
Картину він підписав «Сніг у місті» і більше ніколи її не бачив.
Він взагалі більше не хотів і не міг бачити картин. Часом йому ввижалася жахлива річ: світ перетворився на звалище витворів мистецтва. Полотна лежали горою, як під час аутодафе. Зір вихоплював з цієї купи хворобливу посмішку Мони Лізи, розкинуті руки тисячі Ісусів, мільйони найвидатніших пейзажів, портретів, натюрмортів… Він ходив посеред цього звалища і жахався, жахався, жахався, вихоплюючи ту чи ту картину і впізнаючи руку майстра. Всі картини, які він хотів і міг намалювати, вже існували! У нього вистачило мужності зрозуміти це. І єдине, що приваблювало його віднині, – будинок якнайдалі від міста. Це могли бути гори, ліс, узбережжя – не має значення, аби далі від усього, що тепер здавалося йому штучним: запах фарб, розмови в галереях, замовники, критики, прихильники…
Коли рішення визріло остаточно, він продав квартиру і майстерню, чим зарахував себе до когорти божевільних невдах.
Хоч як це дивно, саме після цього незрозумілого акту – майже в той самий день, коли він вийшов зі своєї – і вже не своєї – майстерні, кинувши останній погляд на полотно, що залишалося на стіні, його зір, звільнений від обов’язку, прояснився, загострився, почав надсилати тисячі сигналів у так само звільнений мозок. Світ у всіх його найдрібніших деталях постав перед ним як суцільний витвір мистецтва. Одного разу він спіймав себе на тому, що, мов заворожений, дивиться на калюжу в заглибині асфальту. Звичайну маленьку калюжу, на дні якої лежав мізерний клаптик розмоклого папірця, схожого на театральній квиток із уривком слова: «…уза…». Калюжа була… рожевою: у ній непорушно розташувалася кругла скалка призахідного сонця.
Він відчув солодкаво-кислий смак під язиком…
Тепер він напевно знав: картини чи будь-який витвір мистецтва можуть існувати лише тоді, коли перебувають всередині тебе.
Все інше – імітація, жалюгідне намагання відтворити те, що давно існує. Можливо, в іншому вимірі чи на іншому ступені розвитку…
Це було дивиною. Те саме, якби хтось оголосив себе поетом, не написавши жодного вірша, маючи лише слух і загострене відчуття прекрасного.
Він почав дивитися на людей як на таємних носіїв прекрасного – затурканих, не здатних зрозуміти власного призначення, озлоблених і зневірених у власній обраності.
Половину грошей за майстерню він віддав колишній дружині. Чомусь йому здавалося, що він повинен вчинити саме так, хоча вона була забезпечена досить пристойно з іншим чоловіком, і була дещо здивована. Втім, від грошей не відмовилася.
На решту вирішив придбати мрію – хату в якомусь затишному місці. І щоб всередині цієї хати росло дерево…
Йому порадили завести кредитну картку, аби не носити готівку по кишенях.
І коли він прямував здійснити цю складну, на його думку, фінансову операцію – в той самий день доля вивела з підворіття трійцю «носіїв прекрасного», котрі чомусь пішли саме за ним…
Він пролежав в лікарні доти, доки у ескулапів вистачило терпіння тримати його в приватній лікарні з дивною назвою «Райський куток». Потім, не сподіваючись на остаточне одужання, але маючи впевненість, що воно неодмінно настане, він переодягнувся (в комплекті його одягу, що зберігався у гардеробниці, чомусь не вистачило шкарпеток) і вийшов у ніч.