Вийшов крізь вікно, адже лікарня була одноповерхова і стояла в передмісті – якраз навпроти лісу.
Перекинув ноги через підвіконня і на якусь мить йому здалося, що, відштовхнувшись, він одразу ж провалиться в воду. Зрештою, це теж могло бути виходом. Але його ноги в літніх туфлях, одразу відчули прохолодну м’якість голландського газону (мабуть, ця імпортована здалеку травичка теж входила у вартість лікування).
Він пішов по трасі.
За ним біг лікарняний пес.
Потім пес повернув назад.
Він подумав, що нарешті досяг тваринного абсолюту.
Коли соборні шпилі нанизали на себе перші рожеві хмари, він дістався околиці міста. Далі йому йти не хотілося.
Він провів три голодних дні біля ятки з трьома скаліченими столами, спостерігаючи, як за ними щоранку збираються чоловіки й натщесерце замовляють по повній пластиковій склянці дешевої горілки. Із каламутним яблучним соком.
А потім розходяться, аби повернутися сюди після роботи.
На третій день він допоміг буфетниці повантажити порожні ящики в машину, а повні – перенести до ятки. І нарешті поїв. І отримав право ночувати в вузькому коридорчику генделика.
Ще за кілька днів Зоя (а буфетницю звали Зоя) принесла станок для гоління.
Раніше, коли він був відомий, коли про нього писали в газетах і запрошували до участі у міжнародних виставках, у нього була швейцарська бритва…
Вона залишилася в лікарні.
Він не вмів голитися лезом. І їсти пластмасовими виделками.
Багато чого довелося вчити наново.
Вивернуте полотно світу, який здавався йому прекрасним, виявилося вузлуватим, полинялим, заяложеним.
Головним у ньому була їжа. І горілка.
А потім навпаки: горілка. І їжа.
В середині літа він пофарбував ятку в темно-синій колір і подумав, що треба рухатись далі.
Зоя потелефонувала своїй подрузі – такій самій, але більш успішній продавщиці, що торгувала біля метро, – і він побрів туди, ховаючи обличчя. Та це було зайвим. Ніхто не намагався його розшукати.
Того самого дня перший півень підняв у дорогу святого отця, котрий, піднявши рясу та блимнувши витертими лампасами армійських штанів, сів у горбатий «Запорожець» і на безпечній швидкості відправився за пару сотень кілометрів в місто – придбати для своєї невеличкої парафії кілька пачок воскових свічок по 50 копійок за штуку.
Поки він їхав, з іншого кінця міста вийшов невідомий жартівник-експериментатор.
Усі вони рухалися в різних напрямках.
Ятка біля метро виявилася більшою і не потребувала ні фарбування, ні будь-яких інших послуг. Довкола неї купчився люд, котрий не допускав конкуренції. Проте добра Зоїна приятелька, зглянувшись, простягнула чоловікові без шкарпеток сорокаграмовий пакуночок з написом «Смугастик жовтий», а також пластикову склянку (таку ж, як у ятці Зої) з горілкою. «Смугастика» той засунув до кишені. Горілку випив.
Сон зморив його просто тут, під деревом, в самому центрі життя, зробивши його самого цим центром, котрий переступали й обходили, над яким іноді схилялися і заспокоєно хитали головами: живий, а ще додавали: «Прикро… Такий молодий…».
На більше він, певно, не заслуговував…
В цей час йому снився Іуда. Певно, цьому можна було знайти пояснення: нещодавно, підкладаючи під голову газету, він прочитав новітню гіпотезу: Іуда діяв за домовленістю з Учителем – сповістити про місце Його перебування аби швидше настала розв’язка, а тоді відповідно – воскресіння й укріплення віри.
Іуда був молодим і довгокосим. Чомусь одягнутий у джинси.
«Важко, брате? – запитав і сам же й відповів: – Важко… Це ж – навіки…»
«Навіщо ти це зробив?» – запитав він.
«Бо не міг інакше…»
«І як тобі тепер?»
«Ніяк…»
«І тебе не хвилює тисячоліття ненависті?»
«Коли щось триває так довго, вже не має значення, що воно таке – ненависть чи любов… До всього особистого стаєш байдужим…
Адже головне – зроблено.»
Він хотів запитати про те, що робити йому. Але Іуда в джинсах вже повернувся до нього спиною.
«Можна з тобою?!» – вигукнув він.
«Ні, – і, зникаючи, додав: – Ти не закінчив свою картину!»
«Я більше не малюю…»
«Для того, аби закінчити картину, – не обов’язково її малювати…»
Він побачив як під ногами у хлопця в джинсах розкололася земля і хотів попередити його, але той вже зробив крок.
В розколині майнула біла сорочка.
Він відчув, що у нього на скроні ворушиться рак, підбираючись до очей.
І змахнув рукою.
І прокинувся.
І побачив перед очима маленьку листівку – ікону. А поруч, під самим його носом, був притиснутий каменем папірець, від якого він відвик, – сто гривень.
Він накрив папірець долонею, як накривають метелика, щоб той не злетів.
Поклав листівку в кишеню.
І побачив себе: в центрі міста біля метро, під деревом, і не зрозумів, що він тут робить і що взагалі треба робити, коли ось так пиняєшся на землі під деревом.
На протилежному боці вулиці помітив червоний «Запорожець» і подумав про те, як колись шалено мріяв знайти в Єгипті Пурпурового Ібіса…
До авта прямував кумедного вигляду святий отець, несучи з магазину кошик з паляницями.
День закінчувався. Йому вперше стало моторошно від того, що за ним прийде інший, але такий самий день.
Він кинувся до авта, розмахуючи купюрою.
Він не знав, як звертатися до священиків і тому мовчки простягнув гроші.
– За здравіє чи за упокій? – запитав той.
– Байдуже…
– Так не буває. А ти хто такий?
– Ніхто…
– І так не буває…
– Де твій дім?
– Ніде. Так буває?
– Так буває… Сідай.
Вони поїхали крізь синє і зелене – дерева, скуйовджені вітром, вимішували небосхил.
Потім все налагодилось.
Він знав, що має видужати. І видужав.
І почав жити. Стерегти церкву, фарбувати паркани, ловити рибу, розмовляти.
І всі мешканці села вважали його художником.
Хоча ніхто і ніколи не бачив його полотен.
Це було саме те, чого він прагнув.
СОЛОМІЯ
– …а мій вівсянку зранку не їсть!
– А я народила дуже швидко…
– А ми народжували разом!
– Ой, я категорично проти цього. Це неестетичне видовище. Я б ніколи не згодилася!
– Дурниця! Я стояла у палаті і билася головою об стіну, але цього не пам’ятаю…
– Ну от чому немає пристойних журналів для чоловіків?…
– Чоловіки взагалі менше читають…
– Маврикій – оце щось! Я там таке нічне життя відкрила…
– Маврикій?
– … це не острів, це – країна!
– …а я у вівсянку додаю сухофрукти, можна – цукати…
– Перетираєш варену моркву з цукром…
– …ідея зробити пивницю у приміщенні старовинної гімназії… в тому є щось брутальне…
– …лікарі пішли собі, зробили мені укол і пішли бухати…
– Я не проти матріархату – більше б порядку було…
– А я не проти маріхуани! Ха-ха-ха!
– А ви чому мовчите?…
– Я пива взагалі не п’ю – воно подвоює калорії!
– А найголовніше, там місцеве населення просто шаленіє від наших дівок!
– …Парфе?
– …Це не парфе – це сорбет…
– Біле чи червоне?
– Я і вина не п’ю…
– А мій, коли я від’їжджала, дав мені ось це.
– Що це?
– «Ксенікал».
– А-а… Але ж у вас непогана фігура!
– Це тому, що я в джинсах…
– А ви чого мовчите?…
– Так от, там, на Маврікії, я бачила Джоні Деппа! Правда-правда! Так, як бачу вас зараз. Він та-а-ак поглянув…
– А ви чого мовчите?
– А про що «Останнє танго в Парижі»?
– Про секс…
– Та нічого там такого немає. Це – квіточки! У порівнянні з нинішнім кіно… – А ви чого мовчите?…
– Гемінгвей якось сказав, що жінки, гроші та амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот! І я з ним цілком згоден… А ви чого мовчите?
– Ха-ха-ха!
– Мовчазна жінка виглядає загадковішою…
– А ви чого мовчите?
– А я проти будь-яких допінгів! Це псує молодь…
– …або… розумнішою. Вибачте…
– Ха-ха-ха…
– А якби тут була не пивниця, а м-м-м… скажімо, сауна – було б краще?!
– А ви чому мовчите?
– …Так, от. Лікарі пішли, бо якраз було 31 грудня. А я почала тупо битися головою об стіну…
– …
– А ви чому мовчите?
– Я Гемінгвея читав лише у дитинстві. Нині – час іншої літератури…
– …
– А ви чому…
Я не мовчу! Невже ви не чуєте, що я не мовчу?!
Гемінгвей сказав так: «Жінки, гроші й амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот. Але відсутність цього – також!»