Хоча останнім часом усе частіше її охоплювало непродуктивне почуття жалю до себе – тої, якою вона була, і почуття заздрості – до тої, яка лишилась на фотографіях десяти- чи п’ятнадцятирічної давності.
Щось гірше за жалість до себе годі уявити! Єва намагалася придушити її в зародку, щойно починалися ностальгійні спогади про ту кляту форму… Умовляла себе, що вона – молода, красива, успішна, що все в неї є і все з нею у повному порядку. Не так як у Богдана, не так як у багатьох інших. Але вранці перший погляд в дзеркало був переповнений жалем, замішаним на дещиці ненависті.
…Будильник задзеленчав о шостій. Він вимкнув його і перевернувся на другий бік. Спав погано, бо не звик спати один. Часом йому здавалося, що немає значення, хто лежить поруч – аби не бути самому! Коли та, що пішла, сказала йому і цю правду, він мовчки погодився. Вона була права. І це теж було безжально, бо він ще ніколи не чув від неї брутальностей.
О сьомій треба було встати, поголитися, покидати в сумку якісь речі. Як правило, це робила вона. Все складала охайно. Він сердився і витрушував речі з целофанових пакетів – він ненавидів целофан, його огидний штучний шурхіт.
О восьмій під вікном пролунав короткий сигнал.
Коли вийшов, Єва стояла, притулившись боком до бездоганно-лискучої машини і палила. Побачивши його, відкинула цигарку, мовчки кивнула на дверцята заднього сидіння і влізла на переднє. Всі її жести були чоловічими. Богдан закинув кофр із камерою до багажника, сів.
Вони коротко буркнули одне одному сонне «Привіт!» – і Єва вирулила на дорогу.
– Відійшов? – запитала вона згодом.
– Трохи… – відповів він і примружив очі.
«Рено Кліо» їхало містом хвилин сорок. Потім місто закінчилось.
…Єву не звали Євою. В паспорті було записано інакше. Вона завжди соромилась свого імені, особливо в школі, де її люто дражнили. І вчителі, чудово знаючи про це, навмисно називали її на повне ім’я, з особливою інтонацією, просякнутою іронією. Найбільш дошкуляла вчителька трудового виховання – сіра миша, яку дратувало завжди розпущене волосся учениці, бо на її уроках воно мало бути під косинкою. Справжня ворожнеча розгорілась після того, як Єва, дізнавшись походження свого імені, при всьому класі пояснила «трудовичці», про кого йдеться. Вчителька цього не знала. Тоді дівчина добила її остаточно, діставши з портфеля книгу вітчизняного класика, на якій було витиснено це ім’я – «Євпраксія». За кілька днів, ретельно підготувавшись до теми, вчителька на уроці розповіла про походеньки розпусної київської князівни, учасницю чорних мес під час шлюбу з германським монстром-імператором Генріхом… І змусила принишклу ученицю пов’язати косинку.
Лише після закінчення школи вона змогла легко вийти з ситуації, назвавшись Євою. І навіть сама здивувалася, наскільки просто – назватися іншим, скороченим ім’ям, ніби вкоротити шлейф невдач, відрізати хвіст клятої бідності. Єва – перша і єдина жінка на Землі, чиста у своїй первозданноті. Євпраксія – ґвалтована й переґвалтована, без вини винувата грішниця…
…Богдана не звали Богданом. Хоча він сам і не думав змінювати своє ім’я, його змінили друзі. Дан – і все. Коротко. І, як вони запевняли, зручно і влучно. Дан – це «хук» лівою, коли у правій затиснуто кастет… Але він ніколи ним не користався. Хука лівою завжди було достатньо.
– Кого їдемо знімати? – запитав він. – Знову передвиборче гівно?
Єва криво посміхнулася:
– Онуку Тіни Модотті. Вона під Гуляй-Полем живе…
Він показав їй у люстерко зігнутий вказівний палець – брешеш? – і вони розреготалися.
– Звісно, гівно… – сказала вона. – Що зараз не гівно? А ти все мрієш зробити переворот у мистецтві? Нє получіцццца… Все не те… Хочеш кави?
– Тільки не з термосу, – сказав він. – Зупинимось.
– Нам ще їхати годин десять. Якщо я тебе слухатимусь, до ранку не доберемось. Тільки ж почали…
Але вона і сама хотіла зупинитись. Щойно великі літери із назвою лишились позаду, місто припинило душити її.
– Ну, давай виберемо якусь пристойну кав’ярню, – запропонував він. – Я сто років не був за містом.
– Почалося… – відповіла вона. – Дев’ята ранку…Треба думати про роботу. Особливо тобі. Ти ж на ниточці висиш.
– Не бреши. Ти сама хочеш зупинитися. Я тебе знаю. Тільки твоя ниточка – металева. Здолає її хіба що зварювальний апарат.
Вона розсміялась і поправила:
– Роз-варювальний. Але – не сподівайся!
Він зітхнув і втупився в дорогу. Вони наближалися до чергової синьої таблички, на якій білими літерами було виведено назву місцевості. Дан гмикнув.
– «Недогарки»! – Прочитав назву, а потім зареготав ще більше, адже трохи далі цієї таблички висів білий кособокий вказівник з вилинялим написом «Колгосп “Іскра”».
Вони зайшлися, немов божевільні.
– А далі будуть – «Недопалки», «Недоїдки», «Недопитки» і «Недобитки»! – сказала вона і посерйознішала: – Чому так? Чому завжди – «недоїдки»? Які люди там живуть?…
Метрів за п’ятсот на такому ж синьому вказівнику значилось «Москаленки», а ще за триста – «Проценки».
– Супер! – зрадів він. – Уявляєш, як тут весело жити! Спочатку москаленки духопелять проценків, а потім – навпаки. І так триває сторіччями. Доки загине останній, як у компьютерній грі…
– Здається, тут дійсно ніхто не живе, – сказала вона, розглядаючи порожню вулицю, засипану черешнями.
– Ага… А знаєш, чому?
– Чому?
– Дивись наступну!
Вони вже проїхали «проценок» і наближалися до довшої таблички: «Черовонопащенці».
Єва ледь не випустила кермо, сльози бризнули з нафарбованих очей.
– Все не так, – серйозно промовив він. – Москаленок і проценок з’їли ось ці червонопащенці. Уявляєш, який тріллер?!
– Ні, не так! – реготала [сміялася] вона, вказуючи на наступний напис. – Дивись, який супер – «Крива Руда»! Крива та ще й руда – це гірше ніж «пащі». А було ось що: котрийсь з проценок оженився на кривій та рудій. Від такого життя обоє стали червонопащенцями і зжерли всіх москаленок!
– Зупинимось. Відзнімемо таблички, – попросив він.
– Якого дідька?
– Так, по приколу.
– Ніяких приколів! – вона перестала сміятися. – Тобі їх бракує? Скільки тобі років, хлопчику? Скоро будемо купувати білі капці, а ти досі веселишся. Молодь землю риє. Скоро підриє і під нас.
– Боїшся? – єхидно запитав він.
Вона поглянула на нього в люстерко:
– А ти?
– Мені нема чого втрачати. Навпаки, я б хотів усе це пришвидшити. У середньовіччі люди помирали в тридцять п’ять. Але ж, як жили!
– Ну, тоді у нас ще є трохи часу.
– Для чого? – гмикнув він. – Все відбуло…
– Хороший хлопчик, завжди вмієш підбадьорити. На відміну від тебе я ще дечого хочу.
– Наприклад?…
Єва замислилась. Дорога з тугими, пониклими під важкістю насіння, соняшниками пролягала між ланів.
Чого їй хочеться насправді? Роботи, кар’єри, грошей, чоловіків? Треба було б зробити ремонт в стилі «хай-тек», записатись у басейн, з’їздити ще раз в улюблену Сербію…
Вона поглянула, як з-під коліс стрімко текла асфальтова ріка.
– Я хочу все кинути, – несподівано для себе бовкнула вона. – Купити трейлер і ось так їхати світ за очі…
– …а коли закінчаться гроші – пограбувати сільський клуб? – додав він.
– Не обов’язково. Можна красти картоплю. Полювати. Рибалити.
Ось і буде – середньовіччя…
– Поглянь, зайка, [зайчику] на свої нігті… – сказав він. – Де будуть підправляти твій манікюр? В Недогарках чи Козятині?
– Смієшся? А я, до речі, правду кажу…
– Я теж.
– Я можу обійтись без манікюру! – сердито випалила вона, а потім заговорила, дивлячись на дорогу застиглим поглядом, ніби говорила сама з собою, – Я потерпаю від недосканалості світу людей. Чим далі живу, тим більше потерпаю. Часом мені здається, що я ненавиджу людей. Я розглядаю їх, як у звіринці. Уяви: заходить в метро жінка – така, знаєш, як здобна булка, ніби надута повітрям, і весело нюхає себе під пахвами – механічний жест, який вона звикла робити… Всі чоловіки сидять із широко розставленими ногами… Перегодовані підлітки… Голосні розмови по мобільниках… Люди в навушниках, крізь які усе одно чутно їхню попсу… Я більше не можу в цьому жити!!