А ще я намагалася не згадувати твою посмішку і оте: «Поїхали!», бо і перше, і друге було нестерпним. А я не могла дозволити собі сліз. Просто не могла. Бо ти одразу б відчув, що я плачу.
Я сиділа, доки повз мене пройшла купа ніг у світло-зелених штанах. Скільки їх було? Якщо шість, то, певно, лікарів було троє. Або більше, якщо ніг було вісім чи дванадцять… Шість-чи-вісім-чи-дванадцять… Зупинився лише один, інші швидко пішли далі. Надто швидко.
Лікар запитав, хто я тобі, чи є в тебе батьки і чи є в мене їхній номер телефону.
Я сказала, що не варто турбувати батьків, бо апендицит – звичайна річ. Він щось відповів. Але я не почула. Він повторив. Але я знову не почула. Щось трапилось зі слухом. Але ж я добре чула, як на протилежному кінці коридору б’ється у скло муха…
Потім… я сто мільйонів разів згадувала твою посмішку – згадувала навмисне, аби виплакати її. І щоранку змінювала мокру від сліз подушку. Мокру наскрізь. Ніби вимочену в морі. Змінювала так довго, що одного разу прокинулась і здивувалась, що вона – суха, і мені більше не треба її міняти. Мабуть, вже ніколи… Тим ранком мені довелося витинати ножем «стрілки» на повіках, а посмішку вирубувати сокиркою для м’яса – моє обличчя ніби закам’яніло. І я подумала, що це добре, адже тепер на ньому ніколи не з’являться зморшки…
…Після того, як так просто і несподівано пішов той, для кого вона хотіла навчитися смачно готувати (адже Соломія не любила готувати, бо не любила їсти), вона почала жити так само: куди вітер занесе. Робота в рекламному відділі туристичної фірми сприяла цьому якнайкраще.
Бувало, оглядаючи готелі і мальовничі місця, аби потім пропонувати їх клієнтам, вона змінювала по десять ліжок за тиждень, не встигаючи звикнути до жодного.
То був карнавал ліжок і краєвидів до того моменту, доки світ перетворився на один суцільний готель зі старанно і бездоганно підгорнутими під високий матрац простирадлами на широких двоспальних ліжках, з наборами скляних чи пластикових пляшечок і тюбиків у стерильних (або не дуже) вбиральнях, з купою рушників і рушничків з аерозольним запахом квітів, що висіли над ванною, мов прапори.
У своїх звітах вона писала про «мальовничі краєвиди», «бездоганний сервіс» і тому подібне. Всі дива світу, мов у прокрустове ліжко, вкладалися в затерті словосполуччя, а надбання тисячоліть потрапляли в сухий перелік через кому…
Робота, де доводилося багато їздити, бачити, а говорити лише те, що вимагає та чи інша ситуація, цілком влаштовувала її доти, доки одним ранком, вимовивши просту фразу на якійсь зустрічі з менеджерами, Соломія відчула: її зараз знудить. А повторивши сказане, побігла до ванної кімнати.
Наступного разу вона відчула гидкий клубок, що підступив до горла якраз тієї миті, коли на прес-конференції, присвяченій відкриттю нового маршруту, їй поставили якесь запитання. Нудота з’являлася не лише тоді, коли доводилося говорити самій, а й тоді, коли вона слухала розмови інших. А слухати доводилось так само багато, як і говорити. Адже групи менеджерів збиралися доволі великі, сніданки, обіди й особливо вечері в готелях тривали по кілька годин. Звукова какофонія ставала дедалі нестерпнішою.
У таких випадках Соломія нічого не їла, аби могти вимовити хоча б єдине слово. Все почуте або промовлене – все було не те, що вона хотіла почути чи сказати. Вона уявляла одну велетенську друкарську машинку, котра десь нагорі штампує слова та вирази цілими блоками – в тій чи тій послідовності, без змісту і сенсу. Подумки перетасовуючи почуте, Соломія жахалася того, що праця Шекспіра чи Данте може бути такою марною, адже більшість не потребувала жодного розмаїття думок.
Це була дивна хвороба, в яку не повірив жоден лікар: якщо вона слухала і говорила – не могла їсти (через те, що тоді доводилося б весь час бігати до вбиральні). Якщо їла – не могла вимовити ні слова.
Зрештою, вона схудла так, що стала нагадувати ляльку-орігамі.
…Одного дня її підхопив вітер і відніс за багато кілометрів від дому – на незнайому трасу далеко за місто, де її, вже прибиту дощем, підібрала власниця придорожнього генделика…
ПРОДОВЖЕННЯ ДОРОГИ [ШЛЯХУ]
– …я не хочу туди повертатися, – сказала Єва, киваючи в бік весільного шатра.
– Давай заночуємо в машині, – запропонував Іван.
– О, ні. Це не для мене. Давай постукаємо в якусь хату.
– А як же вони? – Іван кивнув у бік лану, на якому вони лишили Дана.
– Вранці розберемося. Я втомилась. Якщо не висплюся – завтра за кермо не сяду.
– Враховуючи розмах свята, – сказав він, – нас звідси не випустять щонайменше дні зо три. Я знаю це непевне…
– Доведеться вранці тікати, – посміхнулася вона.
– Обирай, куди будемо стукати.
Вона огледіла темні будинки і обрала найдальший від острівця музики та ліхтарів:
– Туди!
– Як скажеш…
Вони йшли по траві і її ноги були вже мокрі від нічної чи, точніше, вже вранішньої роси.
– Дивно… – сказала Єва. – Я вже мусила б бути на місці. Я ніколи нікуди не запізнювалась. А тепер мене все це зовсім не обходить… Буде як буде.
– Буде як буде… – луною відгукнувся Іван.
Велика хата, що біліла серед дерев у сутінках, виявилася дитячим садком. Над входом висіла довга табличка з написом «Дитячий комбінат “Сонечко”».
– Підемо далі? – запитав Іван.
– Я нікуди вже не дійду, – сказала Єва й увійшла на майданчик з поламаними кониками і гойдалкою, що висіла на ланцюгу, мов знаряддя для катувань. Все поросло високою травою, котра подекуди сягала розбитих шибок.
Іван обережно просунув руку крізь шибку і відчинив вікно. З нього посипалися залишки скла. Він розчистив підвіконня, витер його рукавом куртки, перестрибнув досередини і подав Єві руку:
– Прошу!
Єва сіла на підвіконня і перекинула ноги, легко зістрибнувши вниз. Під її підборами захрумтіло скло. Вона роззирнулася.
Місячне світло довгими штрихами окреслювало залізні бильця десятка ліжок, що стояли в ряд. На деяких з них навіть були ковдри і простирадла.
– Так, певно, виглядає загублений світ… – сказала Єва.
– …або спогади про дитинство… – додав Іван.
Єва помацала ковдру, впевнилася у міцності пружин і вляглася на коротке і вузьке дитяче ліжко. Іван примостився поруч – на незастелене, і пружини одразу відгукнулися іржавим скрипом.
– Давно я не спала в дитячому ліжку… – солодко потягнулась Єва. – А ми в садку щодня ставили розкладачки, а потім збирали їх.
– Ми теж ставили розкладачки…
– А може, то був один і той самий садок? – посміхнулась вона в темряві.
– Може…
Сині тіні повзли по стінах, шурхотіли шматки відірваних шпалер,
в кутку, під самою стелею світилося гранчасте коло товстого, сплетеного «на віки» павутиння.
– Ти нікому не потелефонувала, – раптом озвався Іван. – Хіба за тебе ніхто не хвилюється?
– Ні, – відповіла вона і згодом додала: – І мені, дякувати Богу, немає за кого…
– Хіба це добре?
– Це страшно. Проте зручно.
– Що саме?
– Зручно, коли ти нікому нічого не винен. Хіба в тебе не так?
Він промовчав. І їй здалося, що він заснув. Однак він заговорив:
– Так не мусить бути…
– А як мусить? І хто взагалі знає, як має бути? Хіба що той, хто влаштував світ. Але мені здається, що і він нині розгубився… Може, ти знаєш? А якщо знаєш, то чому ти фарбуєш паркани? Гадаєш, що таким чином ти сховався?
– Тобто? – незадоволено буркнув він.
– Все просто… – вона замислилась лише на мить. – Я була редактором сюжету про тебе кілька років тому. Я тебе згадала. Хоча спочатку мені здалося, що ти схожий на зовсім… зовсім іншу людину. Знайоме обличчя… А тепер згадала! У мене добра зорова пам’ять… Тоді ти отримав якусь премію і стояв у смокінгу… Скажеш, я помиляюся?
– Ні. Не помиляєшся. Хоча це було давно. У минулому житті. А зараз я задоволений тим, що є.
– І воно тобі подобається?
– Так.
– Це правда?
– Правда.
– Я тобі не вірю…
Рипнули пружини, посипалась іржа. Хвиля роздратування піднялася знизу, мов пил з давно не топтаного ніким паркету.
– Ти просто втік, – продовжувала вона. – Або… вичерпався… І втік.