Він ще щось бурмотів, тричі здіймав руку, аби опустити на її плечі чи хоча б просто пройтись пальцями по волоссю – і тричі опускав, розуміючи, що цього робити не варто.
На четвертий раз рука просто впала на копицю і він нарешті пірнув у сон, у сріблясто-чорну амальгаму ночі, випірнувши з того боку, де чорний тунель закінчувався нереально яскравим світлом того дня, коли під своїми ногами він побачив шматки понівечених людських тіл.
А за годину десь далеко вже заспівали півні…
Прокинувся – мов скотився з гори. Дірявий дах пронизували голки світла, пахло сіном і чувся шурхіт вітру іззовні; таке враження, ніби він – впійманий у дерев’яну коробочку коник.
Дан огледівся – поруч нікого не було, лише зібгана ковдра і вм’ятина на накрохмаленій подушці. Знизу долинали голоси.
Дан пару разів перевернувся на сіні, припав очима до круглого незаскленого віконця, побачив сад.
Під деревом, за чорним від багатьох дощів столом сиділи загублені вчора супутники: Єва й Іван. Цікаво, а як вони знали, куди треба йти? Хоча, з іншого боку, не дивно: Дан понюхав повітря і відчув запах кави. В ту ж мить до столика підійшла Мія, тримаючи в руках два кухлики, за нею йшла якась стара жінка (певно, та, що й привела їх сюди вчора, подумав Дан) теж з двома кухликами в руках.
Дан поглянув на зібгану подушку і ковдру – чи дійсно поруч із ним хтось спав цієї ночі? – і почав спускатися з горища до всієї компанії.
– Нарешті, соня! – зааплодувала йому Єва. – Я так і знала чим тебе можна виманити!
Вона вказала очима на четвертий кухлик з кавою. Дан пробурмотів привітання, поправив одяг, якось пригладив волосся і сів навпроти знущальних і хитрих очей. Вони промовляли: «Ну і як? Все вийшло?!» – «Відчепись!» – відповів він на цей погляд.
– Ось цукор! – сказала бабця. – Пийте свою каву. А снідати будете на весіллі.
– О, Господи! – посміхнулася Єва. – Це навряд. Нам треба їхати. Я вже домовилась: зараз нам принесуть каністру з бензином – і в дорогу!
– Яка, діточки, дорога? Навіть не думайте! – стурбувалася стара. – Поснідаєте, відпочинете, потім буде обід – вас ніхто так звідси не випустить! У нас зазвичай гуляють три дні… І каністру вам не принесуть. Ви з ким домовлялися? – звернулася вона до Єви.
– Вранці зустріла хлопця… Здається, Василем звуть, – відповіла та. – Пообіцяв принести.
– Василь? Чорнявий такий? – чомусь зраділа бабуся. – Та він з раннього ранку у Петровича – похмеляється. Це точно.
– Може бути… – кивнув засмученій Єві Іван.
– Добре, побачимо. Зрештою, я дотягну до першої ліпшої заправки, – зітхнула Єва, гріючи руки об кухлик. – Давайте поп’ємо каву, а потім вирішимо, що далі…
Бабця присіла на край довгої лави, підперла щоки кулаками, спостерігаючи за гостями. В повітрі пахло роздавленими й засушеними сливами, що рясно встеляли землю. І взагалі в саду пахло так, ніби вони сиділи в кошику з фруктами: аромат кави, слив, яблук, айви, груш і морелів – все перетворилося на однорідну духмяну масу, яку вони жадібно втягували ніздрями, поволі хмеліючи, забуваючи про час, про дорогу, обов’язки, і про те, що вони погано знають одне одного.
– Ну от… – говорила бабця, продовжуючи нескінченну історію свого життя від самого початку. – Дід мій, фельдшер, носив білі щиблєти та ще й грав на скрипці. Грали вони вчотирьох. Ванька-косоокий на баяні, Петро – той, котрий потім повернувся з війни без ноги, бив у бубон, а наймолодший Стьопка – на чомусь, що в зубах затискається, ну і дід мій, тоді ще нежонатий. Дід мав вибір великий, бо дуже красивий був та ще й білі щиблєти… Одного разу запросили їх грати на весіллі у панночки. До палацу. Давно туди ніхто не ходив – боялися. Але весілля – то велике свято – зібралися ані слова нікому не сказавши і пішли на всю ніч. Йти треба було лугом, понад озером, а потім ще ліс невеликий перейти.
Підходять, а палац увесь вогнями палає, світло мерехтить в кожному вікні. Зустрічають їх лакеї, проводять на балкон, де вони мають стояти, приносять туди випивку, фрукти і наказують за півгодини розпочинати. Випили хлопці наливки і так їм добре, так млосно стало, що все перед очима попливло. Внизу, в залі повно народу – і всі в старовинних сукнях, костюмах з оксамиту – звідки тільки такі взялися? А хлопцям цікаво, та немає часу роздивлятися – треба грати. І от заходить до зали наречена. Дід розповідав, що в нього аж дух захопило: вся в білому і сама біла, мов ніколи на сонці не була. Звернув дід увагу, що шия її обмотана чимось білим і бантом зав’язана. Грають вони і грають, носять їм час від часу наїдки-напої, а публіка внизу не їсть і не п’є – лише танцює і щогодини більше і більше народу прибуває. Бачить дід, що вже стоять гості, щільно притиснувшись одне до одного і рухаються, мов уві сні. Хлопці теж засинати почали. Петро, Ванька, Степан. Бо головну партію в тій музиці дід вів, йому пити не було часу – і все на панночку поглядав, що стояла, поклавши голівку на плече свого нареченого в самому центрі зали. Хлопці поснули, в діда пальці заніміли, руки затерпли скрипку тримати, а в дверях лакеї все за ним спостерігають – мовляв, грай, не припиняй! Щойно припинить – ковтнути повітря, – а всі гості до нього обличчя здіймають так докірливо, що доводиться знову братися за смичок.
І нема на те ради. Дід вже непритомніє, вже музика в нього не виходить. Поглядає за вікно – чи скоро ніч мине? Аж ось небо посіріло, а потім рожевіти почало і півень звіддаля як закричить… І тут відчув дід страшний поштовх, ніби земля йому на голову перевернулася! Каміння сиплеться, дерево тріщить, скло на скалки розлітається. Що воно таке?! Затулив дід голову руками, очі заплющив. Скільки те часу тривало – не відомо. Аж чує – холод пробирає його до кісток, а очі боїться розкрити. Нарешті відкрив.
І що ж бачить? Стоїть він сам-самісенький посеред великої руїни, серед камінних брил, притрушених пилом і мохом порослих. В руках скрипочку тримає. А поруч – нікого.
Якось вибрався з тої руїни, пішов лісом, полем і понад озером – ледь живий дістався села. Ліг у ліжко, з головою накрився і зубами цокотів так, аж сусіди набігли. А він сказати нічого не може. Молоком його гарячим відпоїли, горілки налляли та питають, де був? Дід і розповів. Так старші як зарегочуть: ну вигадник, ну брехун! Давно вже немає ані того палацу, ані пана, ані панночки!
Була, була панночка, кричить дід. І лакеї були, і публіка. Божиться, ледь на стіни не лізе. Була панночка з великим бантом на шиї!!! Тут старші замовкли і перезирнулися. «Так, була панночка… – каже нарешті один. – Тільки багато років тому, за моєї молодості. І заміж виходила. Тільки не вийшла: в день весілля перерізали їй горло. А хто – не відомо. Казали люди – котрийсь з парубків, з котрим вона любов крутила. То так її й ховали – з величезним білим бантом на шиї, щоб шраму видно не було…».
А наступного дня пішов дід своїх друзів-музик шукати, щоб довести, що все це не вигадки. Та хлопці як у воду провалилися! Шукали їх довго, кийками навіть в озеро тицяли. А так і не знайшли. Вирішили, що вони в місто подалися чи за кордон. Тоді багато людей за кордон тікало на заробітки…
«Візьми-но камеру…» – очима попросила Єва. Але Дан вдав, що не зрозумів її.
Десь далеко в саду з м’яким шурхотом у траву падали яблука. Він поглянув на Мію, вона не зводила очей зі старої, певно, розшифровуючи її слова, і вкотре здивувався з прозорості очей дівчини і дивної посмішки, котра робила її обличчя середньовічним.
– Після тої пригоди став дід мій диваком і на дивакуватій жінці одружився. Привіз її невідомо звідки. Була вона нетутешньої вроди, з довгим білявим волоссям. І все в хаті сиділа. Казали – відьма. І дійсно, виявилося – відьма. Вчила нас зілля збирати. Я ту науку не запам’ятала. Проте, добре пам’ятаю, як ховали її. Діда тоді вже на світі давно не було. Лишилося чотири сестри, серед яких і моя мати. Зібралися тоді всі в хаті, поклали її на довгий стіл посеред кімнати і голосити почали, бо дуже її любили. Бабця до старості красунею залишалася, ніщо її не брало – ані час, ані робота. От лежить вона зі свічкою та складеними руками, ми, діти, в кутку принишкли, матері голосять, вбиваються, аж серце виймають. Аж раптом встає бабуся (а перед тим вона вже три дні мертва лежала), сідає, свічка на підлогу падає… Сідає і каже суворим голосом, таким, як завжди розмовляла: «Не голосіть так, бо не можу відійти!» І тиша настала така, аж чути, як у сусідній хаті Марка-вишивальниця останнім стіжком проколює похоронне покривало.