«От тепер добре…» – зітхнула бабуся і знову лягла. Не жива.
Кинулись згодом її виносити, а підняти не можуть! Десять здорових дядьків!
Покликали на допомогу, але ніхто не йде, бояться. Що робити? Побігли до попа, а той порадив у стелі дірку велику прорубати. Розібрали стелю, прорубали – пропала хата! Але тоді вже і двоє підняли її – легка була, мов, пір’ячко…
– То ви – відьмина онука? – пожартувала Єва. – А самі щось вмієте? Ворожити, наприклад? Чи передбачати майбутнє?
– А що його передбачати? – посміхнулася стара. – Його вже немає. Перейшли ми той кінець світу і самі того не помітили. І люди змінилися, і земля, і вода, і повітря. А ворожити… Не займаюсь я цим і не займалась. А що ти хочеш почути? – примружила очі стара, оглядаючи Єву.
– Не знаю… У мене все є! – сказала Єва і підвелася, звертаючись до супутників: – Певно, варто подякувати і їхати, поки за нами не прийшов наш приязний голова пан Петро. Я не збираюся гуляти тут три дні! Пішли шукати машину. Дотягнемо до заправки. А поснідаємо в дорозі.
Бабця, стиснувши губи, почала збирати зі столу кухлики.
Всі спроквола підвелися і рушили до машини.
Єва пішла вперед, вгрузаючи підборами в траву, Іван підтримав її під лікоть, але вона скинула його руку. Дан із Мією йшли позаду. Якби Дан міг чути з такої відстані, він би почув, як Єва сказала:
– Нічого не вигадуй! Вибач, я просто не можу спати сама…
…У неї зіпсувався настрій. Забруднений одяг, погана дорога, незрозуміла компанія, нічна балачка, і все, що трапилось потім… Боже, подумала вона, який жах, я падаю дедалі нижче. І навіть це відрядження – «до чорта на роги» – красномовно свідчить, що її відсунуто на другий план і не відомо, чи повернеться вона до свого кабінету і чи не сидітиме там якась довгонога білявка?
Вона йшла так швидко, ніби боялася не знайти авто там, де залишила вчора – біля сільради. Троє супутників ледь устигали за нею.
Машина стояла на своєму місці, довкола неї крутилися діти.
Побачивши незнайомих вони розбіглися, лишивши на запиленому склі непереможне слово з трьох літер.
Єва стерла його рукавом свого білого піджака (однаково його вже доведеться викинути), відчинила дверцята і різко повернулась, звертаючись до випадкових супутників:
– Панове, сподіваюся, ви вже приїхали. Наскільки я знаю, інших сіл не передбачається. А ми їдемо не розважатися, у нас робота. І ми вже, здається, добряче запізнюємось.
Всі троє розгублено поглянули на неї. Вона вдала, що не помічає.
Особливо намагалася не дивитися в Іванове обличчя.
– Дане, сідай на переднє! – скомандувала Єва. – І будь ласка, не сперечайся. Ми залишаємо своїх «любих друзів» тут. Кращого місця вони не знайдуть.
І вона сіла за кермо, грюкнувши дверцятами.
Дан знизав плечима й ніяково подав руку Іванові:
– Вона має рацію, – кивнув на авто. – Далі їхати нікуди… Можливо, на зворотньому шляху, якщо ви вирішите повернутися…
Що він ще міг сказати? Глипнув на Мію. Згадав, як вона спала біля нього, відвернувшись і скрутившись бубликом, мов кішка. Її підібрали, мов кішку, і, мов кішку, випустили в іншому місці. Чи знайде вона дорогу назад, чи шукатиме нову?
Дан махнув рукою і сів в авто.
Єва різко рушила. Так різко, ніби вони щойно пограбували сільрадівський сейф.
Дорога…
НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. АУГУСТИНА
…Аугустина була археоптериксом.
Вона зрозуміла це тоді, коли, почухавши шию в тому місці, де розташоване горло, роздерла його до крові. В горлі було забагато голосу, він лоскотав її зсередини, хотів вирватись, скластися у слова… Тому вона його роздерла.
Але голос не вийшов, він згорнувся і впав у легені.
Адже голос і повітря, яке могло надати голосові політ, ще не могли стати оновленими: Аугустині виповнилося лише два роки. І вона ще не пов’язувала голос зі словами.
Багато років по тому, по якихось ізотеричних картах, зробивши безліч математичних дій (треба було складати, ділити, віднімати цифри року і часу народження), вона дізналася, що в найпершому житті була археоптериксом. Тоді відшукала його зображення у підручнику з історії та зрозуміла, чому роздерла горло до крові: у дивного птахозвіра були гострі пазурі…
Народилася Аугустина за два місяці до належного терміну. Але не тому, що мала негаразди зі здоров’ям, – Аугустина почула, що її кличуть! А тому вона так несамовито заборсалася, що мати не змогла втримати її в собі. Аугустина вилетіла на світ, як корок з підігрітої пляшки шампанського, і впала на кахельні плити, пролетівши повз злякані руки молодої медсестри. Можливо, вона зробила це навмисно – аби вилетіти у прочинену хвіртку і більше ніколи не повертатися. Так чи інакше, а світ зустрів її ударом…
Відтоді з нею траплялися суцільні проблеми. Вона не ходила, а літала (розбиваючи коліна й обдираючи лікті); не спала, а марила (прокидаючись від жахіть); не говорила, а промовляла (замість одного слова з неї виходила ціла історія); не билася, а вбивала (у дворі до неї боялися підходити навіть дорослі); не сумувала, а помирала (лягала в ліжко й схрещувала руки на грудях). Все в ній було із додатком «занадто»:
ЇЇ ДИВАЦТВА
…Аугустина вважала, що людина змінюється щоденно, з кожною, бодай однією, але новою думкою. Життя, насичене такими різними і новими думками, вона уявляла, як кардіограму – адже думки і зміни, котрі вони у собі несуть, є досить різні, високі і низькі, і вони то кидають, то здіймають людину, тим самим рухаючи її вперед. Коли ж вона навчилася вловлювати кардіограми оточуючих, то з розпачем чула тільки одноманітне інфернальне «пі-і-і-і-і…». Лінію смерті.
Вона лякалась, зачувши те «пі-і-і-і…» від величезної маси людей. Люди не думали! Якось в транспорті вона почула розмову двох охайних жінок середнього віку, котрі тридцять хвилин обговорювали шпалери: як вибирати, який колір, яка якість… Тоді Аугустина купила навушники і скрізь у них ходила, аби уникнути бездумного звуку…
ЇЇ МАРЕННЯ
…Якось прокинувшись опівночі, Аугустина почула дивний спів – довгий, як нитка меду, що ніяк не стече з ложки. В той час стояла зима і вона спала, із головою накрившись ковдрою. У напівсонному стані підійшла до вікна і замість снігу побачила білу скелю, так щільно обліплену теракотовими дахами, ніби то були ластівчини гнізда. Спів долинав звідти, з різьбленої чотирикутної вежі. Це була пісня муедзина…
Аугустина ніколи не була (і не буде!) на Сході. А тому, притулившись до скла, несамовито дослухалася та придивлялася до перенесенного сюди за тисячі кілометрів міражу. Тепле вологе повітря огортало місто ластів’ячих гнізд і його лінива довга хвиля час від часу накочувала на нього запах моря.
Потім це траплялося часто, без будь-якої системності, без жодної залежності від пережитого за день, будь-де, в будь-якому місці, будь-якої хвилини.
…Вона бачила жінку з гладко зачісаним назад блискучим волоссям, у білій сукні, з низкою яскравих зірок на шиї. Плечі її огортало хутро.
Вона стояла на балконі поруч із чоловіками в чорних смокінгах і військовій формі. Жінка на хвилину відвернула від сотень камер усміхнене обличчя й поглянула вглиб кімнати, в темряву, де стояла невидима Аугустина. Аугустина побачила її очі, – мов чаша, переповнена останньою краплею нестерпного болю. А цей рух головою до Аугустини, в темряву розкішної зали, дав їй змогу скинути цю краплю з вій, аби знову повернутися до сонячного дня, до натовпу, котрий скандує внизу незрозуміле для Аугустини слово «е-ві-та…»
…Вона бачила тендітну жінку в чорній сукні – та повзла по килиму в номері готелю, із розмазаним червоним ротом, з якого якусь годину тому вилітав неземний голос «Bravo pour le clown!!», а зараз хрипло викрикував «I am a dog!». Жінка перевертала вазу з фруктами та реготала, і так само на мить обертала голову туди, звідки на неї дивилась Аугустина…
…Вона бачила холодну залу в пурпурово-золотих відблисках і десятка три чоловіків на лавах. Посеред неї бачила жінку стрижену під хлопчика, із обкусаними нігтями, під якими запеклася кров. Чоловіки ставили їй складні софістичні запитання, а та дивилася поверх їхніх голів – туди, де сиділа Аугустина, і відповідала так просто, як тільки може відповідати людина, що чує Голоси…