І речі ці нагадували їй ті давні марення, сенс яких вона зрозуміла лише тепер.
Це було ніби поверненням до багатьох інших життів, котрі обмежувалися цифрою сім, хоча і в цьому числі ставали безмежними, адже мало хто міг пригадати, що робив рік тому…
ОДИН ІЗ РАНКІВ АУГУСТИНИ
…вона встала, потираючи боки. З кожним роком вона дедалі гірше ходила і гірше бачила. А вкладаючись спати, часом навіть не роздягалась. І ніякі умовляння Марії, жінки, що ось вже багато років служила [допомагала] їй, не впливали на її звички.
Вона чула, як на кухні Марія заварювала каву. Фіранки були щільно зсунуті, віконниця зачинена, але вона знала: за парканом вже сидять і стоять люди. Вони чекатимуть, доки вона вип’є каву і випалить першу люльку.
Марія ніколи не заходила до її кімнати. Заваривши каву, вона стояла в кутку, склавши руки на животі під білосніжним фартухом і терпляче чекала на Аугустинин вихід. На столі, на срібній таці – подарункові якогось магната – стояла крихітна філіжанка, накрита вишитою серветкою.
– День почнеться з брехні, яку принесе молодий чоловік із небезпечною машинкою в кишені… – сказала вона, виходячи зі спальні. – А в мене сьогодні болять ноги.
Марія співчутливо похитала головою:
– Ви погано спали. Я чула…
– Так, – відповіла вона і витягла з вух ватні кульки. – Навіть це вже не допомагає…
– Треба сказати людям, аби вони не сиділи тут поночах.
Вона випила каву. І прислухалась до повітря.
– Сьогодні викликатимеш лише тих, кого я скажу… Не за чергою.
Марія кивнула і розсунула фіранки. З вікон кухні було видно лише дорогу, що змійкою огортала пролісок. Глянула у вікно на дорогу, втягнула дим з люльки. Коли вона випустила з вуст синій дим, насичений смаком вишні, з-за лісу повільно випірнув білий автомобіль.
Аугустина посміхнулася…
ЗУПИНКА В ДОРОЗІ. ЄВА. ДАН
– Що це за черга? – зацікавлено кинула Єва, повертаючи до села.
– Певно, в сільпо завезли італійські чоботи… – посміхнувся Дан.
– Ти що?! Таке було сто років тому! – заперечила Єва. – Я пам’ятаю, як їздила до чорта на роги, аби купити щось імпортне в якому-небудь зашмульганому сільпо. Та зараз цей номер вже не пройде. Краще поглянь на карту – де ми є?
Дан витяг з бардачка карту.
– Слухай, – сказав він за хвилину, – ми завернули не в той бік.
Єва пошепки вилаялась.
– Ну так. Точно. Треба було їхати прямо, – підтвердив Дан. – Тепер доведеться робити коло…
– Два кола! – скрушно вигукнула Єва. – Адже ти тільки поглянь, цю чергу доведеться об’їжджати два дні! І чого вони тут чекають?!
– У нас є нагода дізнатися! – весело проказав Дан.
– Ні. Досить з мене твоїх експериментів! Я втомилася, я хочу додому. А ще їхати і їхати.
Авто вже рухалося повз натовп, що оточував хату. Люди сиділи і стояли довкола паркану, гомоніли, розстеляли на траві ковдри, розкладали на них сніданки – яйця, хліб, молоко, – годували дітей, неголосно перегукувались.
– Ти тільки поглянь… – прокоментула Єва, повільно об’їжджаючи зграйки людей і пильно розглядаючи юрму.
За вікном автомобіля пропливали обличчя насторожених чи зосереджених підлітків в інвалідних візках, матерів з немовлятами на руках, родин, одягнутих по-святковому…
– Зупини хоч на хвилину! – не витримав Дан.
Двічі просити не довелося. Єва зупинила машину біля кількох автівок, серед яких були й іномарки.
Одразу розпочати із запитань [розпитувань] їм здалося незручним, тому довелося знайти кінець черги й зачекати, поки вляжеться ревнива увага людей у черзі.
– Це надовго? – навмисно байдужим тоном спитала Єва у жінки в білій хустці. Та здивовано поглянула на неї:
– Хто ж зна… Я тут зі вчорашньої ночі…
– Ого! – присвиснув Дан і жінка докірливо зиркнула в його бік.
– Жити захочеш – постоїш… – пробурмотіла вона.
– А що це означає? – наважилася запитати Єва, штовхаючи Дана в бік.
Той стенув плечима, відійшов від натовпу, закурив, поглядаючи, як Єву в одну мить оточило кілька жінок. Роззирнувся. Краєвид нагадував попередні ліс з полем, але день був теплішим, і тому це поле звучало невидимими комашиними оркестриками: стрекотали коники, гули бджоли, навіть звідкись у цю музику час від часу втручалося жаб’яче кумкання. Від слухання цієї симфонії його відірвав Євин голос, що пролунав повним дисонансом із навколишніми звуками.
– Значить так, – сказала вона. – Це будинок святої Аугустини…
– Що? – не зрозумів Дан.
– Саме так! Вона лікує і передбачає майбутнє. Часом знаходить пропалих безвісти. Ну і таке інше…
– Ага, чергове шоу… Рушаймо далі… – ліниво промимрив заколисаний полем Дан, котрому вже марилося нагріте сонцем сидіння автівки і кілька солодких снів про посмішку глухоїнімої офіціантки. Тепер, у цих снах, він міг робити з нею все, що завгодно.
– І тобі це зовсім не цікаво?
– Зовсім.
– А от мені цікаво! – різко відказала Єва. – Я ніколи не бачила провидиць. І якщо ми вже тут, варто скористатися нагодою.
– Ти хочеш сказати, що ми стирчатимемо в цій шаленій черзі?!
– Жіночки кажуть, що часом вона приймає досить швидко. Ну давай побудемо тут хоча б годинку!
– А що я можу сказати, не я ж тут керую… – пробурмотів Дан.
– Ну от і гарний хлопчик! – зраділа Єва, – Тільки у нас із тобою один «мінус» – немає цукру.
– Якого ще цукру?
– Кажуть, що до Аугустини несуть грудку цукру, на якій треба поспати ніч.
– Що за маячня? Я зараз злітаю в місцевий магазин і куплю цілу пачку рафінаду!
– Пачку не треба, а от пару шматочків не завадить, – згодилась Єва.
– Звісно, поспати на них ми не встигнемо.
Вони засміялись.
Єва зайняла чергу за балакучою жінкою, котра одразу ж почала переповідати різні випадки чудес «святої Аугустини». Єва майже не слухала її, затуливши очі сонцезахисними окулярами. В темряві їй примарилася остання картинка, побачена у дзеркальце заднього бачення: постать Івана на дорозі, котра зменшувалась і зменьшувалася, доки не перетворилася на малесеньку чорну цятку…
Дан повернувся з цукром. Тут ще продавали його на вагу і тому він тримав у долоні два невеличких безформених шматочки – таких, які вона бачила лише в дитинстві.
Дан сів поруч.
В якусь хвилину черга загула і зарухалась – певно, надійшов час «прийому».
– Слухай, а навіщо це нам? – не вгавав Дан.
– Візьмемо інтерв’ю, – безапеляційно заявила Єва. – Гадаю, їй потрібна реклама, як усім іншим смертним. Дивись… – смикнула його за рукав.
Обличчя людей немов за командою повернулися до входу в будинок.
На поріг вийшла жінка в білому фартусі, кивнула головою до присутніх і запала мертва тиша.
Жінка в фартусі промовила:
– Десять жінок із дітьми до трьох років!
Одразу ж черга зарухалась, з неї почали виходити жінки, тримаючи малих. Жінка пропустила всіх до середини і зачинила двері.
– Не люблю я всього цього… – промовив Дан.
– Я, в принципі, також…
З дверей почали виходити жінки. Їхні обличчя були урочистими, дехто ледь стримував сльози.
Далі все пішло досить швидко:
– Чоловік п’ятидесяти семи років з чорною рукою!
– П’ять осіб із болями в шлунку!
– Сім безплідних жінок до тридцяти років…
І так далі, і тому подібне. Дан і Єва занудьгували – нічого незвичайного. Всі виходили з однаковими мінами на обличчях. Хтось навіть прикладався вустами до землі під парканом.
– Маячня… – посміхнувся Дан, коли жінка в фартусі знову вийшла на подвір’я. – Зараз викличе безногих… Потім – безруких… Село…
Жінка уважно роздивлялася публіку, вирішуючи, як правильно сформулювати наступний виклик. А потім помахала комусь рукою.
Дан штовхнув Єву в плече:
– Це – нам?
Єва озирнулась – за її синою нікого не було, отже жест стосувався їх. Єва вказала на себе і Дана пальцем і жінка закивала головою.
– Камеру взяти? – запитав Дан.
– Спочатку домовимось… – пошепки відповіла Єва і пішла до дверей. Натовп розступався перед ними.
– Доброго здоров’я, – привіталась із ними жінка. – Я не знала, як вас покликати. Аугустина мені сказала: «Жінка в джинсах і чоловік із камерою».
– Камери у мене немає… – чомусь зніяковів Дан.
– Проходьте.
Жінка впустила їх до хати і зачинила двері. Темрява і прохолода пахли м’ятою, вишнями і кавою.