Довгий передкопкій закінчувався просторою кімнатою. Там за столом сиділа та, котру називали Аугустиною. Єву охопило дивне почуття: вона вже знала, що ніколи не запам’ятає обличчя цієї жінки, скільки б не дивилась на нього. І ніколи не визначить скільки їй років…
Жінка в фартусі кудись зникла. А ця із посмішкою мовчки дивилася на них.
Єва і Дан привіталися. Єва хотіла одразу перейти до справи – домовитися про бесіду і запропонувати гроші, але Аугустина випередила її вдих:
– Бувають у мене і такі, – сказала вона, – з фальшивим цукром…
– Ну, це ви могли бачити з вікна… – ніяково промимрив Дан.
– Отже, Євпраксіє, ви приїхали мене перевіряти? – не зважаючи на репліку Дана промовила жінка із буденною і навіть трохи лукавою посмішкою. – Чи тебе слід називати Євою?
Кавалок цукру вивалився з Євиних рук, вона поглянула на Дана, шукаючи підтримки чи пояснення. Але він відвів очі, адже, промовляючи, Аугустина пильно розглядала кишені його джинсової куртки.
– А ти не бійся, – нарешті звернулася вона і до нього. – Нехай все іде, як іде…
Єва знову відкрила рота з наміром промовити щось більш-менш слушне для такої ситуації, але Аугустина знову перехопила її вдих.
– Я не маю часу вислуховувати, – сказала вона. – Мені це нудно. Я не відповідаю на запитання. Я говорю сама. Якщо, звісно, ви не проти. Але можете зупинити мене будь-якої миті, – вона затягнулася вишневим димом і додала: – Люди не завжди хочуть слухати те, що про них говорять… Єдине прохання до Богдана: віддай свою куртку Марії – вона повісить її у передпокої.
Ніяковіючи, Дан стягнув куртку і скинув її на руки служниці, яка з’явилася невідомо звідки і так само швидко зникла в темряві.
– Ну ось так набагато краще, – сказала Аугустина. – Я говоритиму не довго.
Вона поглянула на Єву.
– Ти вагітна.
Такого знущання Єва не чекала. Її обличчя перекосилось, ніби вона ледь стримувала істеричний сміх. Аугустина зітхнула.
– З тобою розмову закінчено! – сказала вона.
Єва роздушила підбором цукор, котрий досі валявся на підлозі.
Повернулася до виходу.
– Ти вагітна вісім годин і двадцять дві хвилини. – Аугустина поглянула на годинник, що висів на стіні, і додала: – О! Вже двадцять три…
Стоячи до провидиці спиною, Єва досить безцеремонно зігнула руку в лікті та поворушила в повітрі пальцями: «Па-па!»
Аугустина знову зітхнула:
– Бувай! – просто сказала вона і додала слово, яке Дан не зрозумів: – «А-блі-коси»…
Проте побачив, як Єва хитнулася, наткнувшися на одвірок і ледь втримавшись, щоб не впасти. А потім прожогом вискочила з хати…
Дан із подивом поглянув на жінку. Та спокійно зробила ще одну затяжку – в клубі диму і в темряві Дан погано бачив її обличчя.
Він хотів кинутися за Євою, але під її поглядом не зміг зрушити з місця.
– Ну, – сказала Аугустина. – А що хочеш почути ти? – і за своєю звичною манерою говорити не дала промовити йому ані слова. – Все, що ти хочеш почути, ти почуєш. Але не від мене. А щоб почути, – ти маєш оглухнути. Принаймні, припинити слухати лише себе. Для чоловіка це важке завдання… Я тобі співчуваю.
Дан знизав плечима.
– Ти вже чуєш, – посміхнулася Аугустина. – Ти почав чути і злякався. О! – вона підняла палець догори, – Тебе кличуть звідти, звідки ти приїхав! Дуже кличуть. Поквапся! Кидай свою машинку!
– Яку ще «машинку»? – Дан наважився подати голос.
– Ту, яка завжди при тобі! Ти прагнеш марної слави… Але це не мої справи. Роби як знаєш. Вода все поглине, якщо не навчишся бути глухим…
– Це все? – запитав Дан.
– Все буде тоді, коли ти житимеш на горі… Без машинки…
Вона замовкла, натякаючи, що аудієнцію закінчено.
В передпокої Дан зняв куртку з цвяха і вийшов на світло. Одразу ж у нього вп’ялося кілька сот пар цікавих очей. Він пройшов крізь шанобливий натовп і поглядом почав шукати свою супутницю. Цукор він ще тримав в руці. Не знаючи, що з ним робити, сунув його в кишеню джинсів…
В машині за склом побачив Єву. Вона сиділа, вчепившись у кермо і дивилася вперед.
– Ну і як тобі це все? – запитав Дан, падаючи поруч. – Задоволена?
Єва мовчала. Дан помітив, що у неї тремтять коліна, а пальці на кермі побіліли.
– Ти, подруго, вагітна, а я маю оглухнути! – знову весело почав Дан і, напоровшись на Євин погляд, замовк.
Навіть крізь скло вони почули, як гуде поле. Гуде, гуркоче, як море, перекочується хвилями. Чомусь вони уникали поглянути одне на одного, кожен боявся, що думка, яка виникала в кожного з них, не співпаде з бажанням іншого. Висловити її було досить важко, адже тоді б зникла спасенна іронія, з якою вони звикли сприймати життя.
Єва нарешті відліпила пальці від керма, розім’яла їх кількома рухами. Дан помітив, що долоні стали як воскові. Єва знову взялася за кремо, натисла на газ, зробила різкий розворот. Дан зітхнув з полегшенням.
Дорога…
* * *
– Перша порція є.
– Ну і як? Ви вже можете зробити якісь висновки?
– Ви знаєте мене багато років – навіщо питати? Ви чудово розумієте наскільки я ціную справжність, невимушеність і реальність у мистецтві.
– Отже, ви хочете сказати, що вам подобається і з цього щось можна буде зробити?
– Так.
– А коли буде наступна? І взагалі – хто цим займається?
– Наші люди.
– Підсадні?
– Не зовсім. Просто люди. Доброзичливці. Вони виконують звичайне завдання: забрати і переслати звичайною поштою.
– А вони в курсі, що саме «забрати-переслати»?
– Навіщо їм це? Це прості люди, їм важливо виконати доручення і отримати кілька незайвих гривень. Нічого незаконного в цих діях немає.
– А в наших до речі?
– Ха-ха-ха! Все буде узгоджено. Але – по факту…
– І сума гонорару?
– Звісно. І сума гонорару.
– А якщо…
– Слухайте! От вийдіть зараз на вулицю і запросіть будь-кого в оцю будівлю! Заради експерименту!
– Навіщо?
– А тому, що, запевняю вас, ніхто – чуєте – ніхто! – не відмовиться. Свого часу це теж було моїм наркотиком. Сенсом життя. Мовою світу! Я і тепер готовий говорити цим високим штилем – тут, в цих стінах, що… що смердять моїми загиблими сподіваннями.
– Ось, випийте…
– Дякую. Я виглядаю смішним?
– Ви – велика людина…
– Ги-ги, а від великого до смішного… То ви це маєте на увазі?
– Ні. Я кажу правду. І запрошую вас на вечерю.
– Дякую. Просто я завжди вечеряю вдома. Не люблю ресторанної їжі…
ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ЗВОРОТНЬОМУ НАПРЯМКУ. ЄВА
Маячня! Так. Ні… Маячня. Чому мені так страшно? А раптом?… Ні.
Маячня!
Не знаю. Ні. Так? Чому мені так боляче? Я – шльондра, потвора.
«Я не плачу – не перевіряй!» Я – секс-машина, я – засохла горбушка хліба, я – кар’єристка, я – жмуток комплексів. Моє життя – це потворний клубок брехні.
Стоп!
Стоп…
Я помилилася.
Так, я помилилася, не розчула. Так буває: людина чхає, а тобі чується: «апачі», «чухня», «чебурашка» чи ще щось. Чортівня.
Чистилище.
Збіг звуків. Випадковість.
Звісно, я не можу в це повірити. Але це знак. Причина повернути час назад і залагодити свою жорстокість. Залатати дірку, звести кінець з кінцем і залатати. Ніби й не було цієї втечі і цих двох здивованих поглядів, коли я грюкнула дверцятами авто.
Я це зробила тому, що ніч у дитячому садку була випадковістю і мала залишитись випадковістю. Власне, так було не вперше (Господи, дай мені сили вимовити це зараз!) – шукаючи таких пригод, я все ще сподівалася на диво.
Стоп!
Стоп…
Ти хочеш сказати, що все ж таки віриш?
Ні? Так? Маячня…
Вона дивилась лише на дорогу. Боялася наштовхнутися на докірливий погляд і нерозуміння Дана. Певно, він вважає мене звичайною імпульсивною істеричкою, подумала вона.
А ще вона боролася з тим, аби не почати вираховувати хвилини між проміжком часу, коли їй стало холодно і страшно в темряві зруйнованого дитсадка, і тією миттю, коли він видихнув їй у вухо: «Будь зі мною. Я так скучив…»
Їй було страшно і ніяково зізнатися самій собі ще в одному. Вона навіть не знала, як це сформулювати, але зараз, дивлячись прямо перед собою на дорогу, нарешті відчула, що в голові прояснилось: «Почати заново…»
Але що то могло значити?
Знову стати Євпраксією і не піти до бару, де хижий птах клював дзьобом клавіші? Тоді все пішло б інакше? Але – як?