Дві хвилини правди – Ірен Роздобудько

Як ти хотіла жити, Єво?

В маленькому будинку біля дороги далеко від міста. Але не там, де навіть дотепер на неї чекає некоханий чоловік у білому шезлонзі, а тут. І бажано, щоб одразу все розпочалося від середини цієї нової історії. З тієї частини, де вона – господиня маленького будинку і матір хлопчика, котрого кличуть кількома іменами:

Миколай (на честь свята, в яке він з’явився на світ)

Василь (на честь свята, в яке його охрестили)

Амадей (на честь… Моцарта, якого йому ще належить почути і полюбити)

Розкішний (на честь першого слова, яке вимовив лікар, приймаючи його на світ).

– Що сьогодні робив Розкішний? – тихо запитає чоловік, пірнаючи руками під її сорочку.

– Він питав, де море… – прошепоче вона і, відсторонюючись, додасть: – Тихо! Він ще не заснув.

– Ой. Забув… – скаже чоловік і прибире руки.

Він забув, що вони сплять всі разом в одній кімнаті, щоб чути, як дихає і ворушится малий Миколай-Василь-Амадей…

– Добре. Не рухайся… – посміхнеться вона. – І не здумай кричати… – додасть, цілуючи його і опускаючись дедалі нижче…

…Я цитую якусь книгу! Так було в якійсь книзі – це точно! – подібну сцену я собі уявила. Думаючи про такий будинок, я завжди уявляю щось вичитане. І частіше за все воно буває ось таким, простим і побутовим. Простим і побутовим. Без надриву. Така собі історія, в якій все натуральне, немов непарникові помідори…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. П’ЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ЗВОРОТНЬОМУ НАПРЯМКУ. ДАН

За цим деревом (а я його пам’ятаю, бо якраз на тому місці подумав: «Так має бути! Пішло воно все…») – поворот, а далі відкриється панорама села, ніби виліпленого з пап’є-маше: білі хати, білі квіти на деревах, тьмяно жовта смужка напівзасохлої річки і копиця сіна, що, певно, ще зберігає відбиток наших спин.

Небо вже не плаче, як учора. Чи – позавчора? Забув зовсім, коли це було: я стояв під гастрономом під полотном зливи…

Чорт забирай! Варто лише виїхати з міста, як час тягнеться, мов гумовий. А все, що ти робиш, здається марним і несуттєвим. Вдаєш, що виконуєш важливе завдання, а сам підступно лишаєш посеред дороги чиюсь посмішку…

У цю мить він міг заприсягнутися, що йому до нестями захотілося побачити її знову – в білій сорочці, старомодній червоній спідниці-«сонцекльош» і ворухнути губами: «Дай мені знак – хто ти?», і побачити її лукавий рух рукою в повітрі та жест головою: все – і ніщо!

Він згадував свій вчорашній стан, коли у нього виникло бажання заплакати. Бажання, якого раніше ніколи не було. Навіть тоді, на плато…

Він згадав вичитану десь фразу про те, що є люди, котрі мають «золоту тінь»: всі відкидають звичайну, темну, а ці – золоту. Тому що самі вони випромінюють світло і навіть не варто шукати їх у натовпі – їхня присутність завжди засвідчена цим теплом і мерехтливим сяйвом.

Для нього то була лише метафора. Він ніколи і ні в кому не відчував світла.

І завжди думав, що для нього можливі лише повтори. Скільки б разів він не розпочинав цю гру, котра спочатку здавалася привабливою і новою, стільки ж натикався на одну й ту саму картину – жінка з рушником на голові сидить у його квартирі за столом і сьорбає каву.

«Тобі налити?» – каже вона, гортаючи журнал і не дивлячись в його бік. Ніби дає зрозуміти – «мавр зробив свою справу – мавр може бути вільним». І у нього зводить щелепи. І йому хочеться, щоб у цю мить, коли вона гортає журнал, по радіо (якого в нього ніколи не було) ось просто зараз оголосили війну! І щоб вона з жахом здерла з голови рушник, затуляючи ним крик, і поглянула на нього зовсім іншими очима. «Налий…» – кволо каже він і сідає навпроти…

…до нестями побачити її знову…

Але після цієї миті, як це бувало з ним досить часто, накотилася захисна хвиля цінізму – він не міг дозволити собі сентиментів і подумки додав: побачити знову і вже не впустити наступний шанс, як там, на горищі. Всі вони однакові…

КАРТИНА

…Всю майстерню всіювали свічки. Їх було штук триста, а може, й більше.

З того часу, як господар продав її, вона помітно змінилася. Новий хазяїн у всьому любив лад та охайність. Він вирівняв підлогу, пофарбував стіни, поставив «євровікна», виніс мотлох, розтрощив на друзки старі дерев’яні стелажі.

Нині тут відбувався «перформенс».

Із келихами в руках у таємничій напівтемряві повільно і невимушено рухались люди. Вони розглядали скульптури, майстерно підсвічені лампочками, – через те фігури здавалися живими і теплими. Лунала тиха музика і кілька іноземних мов перемішувалися між собою, утворюючи розмаїтий бджолиний гул.

Майстер був задоволений. Дві-три роботи купили одразу, хоча він не планував влаштовувати торгівлю. На продажу наполягла дружина.

Вона пурхала поміж гостей із щасливим обличчям, пропонувала напої і непомітно керувала двома офіціантами, котрі стояли, заклавши руки за спини, у кутках зали.

– По-моєму, успіх… – шепотнула вона чоловікові, пропливаючи повз нього і обдаючи його чутливий ніс парфумами «Ніна Річчі».

Він зморщився. Справа була не в «Ніні Річчі», а в одному маленькому нюансові, котрий останнім часом точив його зсередини, проте, не був вагомою причиною для розлучення: у дружини з юності була… якби це він міг пояснити?… недобра посмішка. Точніше – негарна посмішка. Точніше – посмішка… недалекої людини, такий собі оскал, що відкриває ясна і здіймає верхню губу аж під ніс. При цьому вона була красивою жінкою і, певно, багатьом подобалась.

Але майстра вона чомусь шалено дратувала.

Особливо в поєднанні з широко розкритими очима: коли дружина ось так посміхалася, очі витріщалися самі по собі. Такої миті йому завжди хотілося сказати: «Закрий рота!», але він розумів, що дружина, в принципі, не несе відповідальності за міміку, дану природою, і за те, що… його точить цей черв’ячок неприязні до її загалом гарного обличчя.

Якби він у своєму аналізі обличчя дружини пішов далі, то висновок був би невтішним: вона нерозумна, нецікава міщанка, а посмішка – лише відбиток того, що ховається всередині…

Він подивився їй услід і чомусь знітився від думки, що цю посмішку хтось із гостей потрактує так само: посмішку звичайної нерозумної баби. Майстер трусонув головою, звільняючись від маячні. І подумав: «Так, певно, успіх…»

Після того, як він придбав це приміщення, його справи дійсно пішли вгору.

Благословенне місце, думав він. Тут справжня творча аура, яку залишив йому попередник. Важливим було і те, що поціновувачі творчості художника, покупці і представники музеїв, за звичкою ще ходили сюди і таким чином слава попередника лягала на плечі й нинішнього господаря майстерні.

За це він був вдячний і тому не зняв його картину «Сніг у місті», хоча та не дуже вписувалась в аптекарську стерильність галереї й висіла зараз у темному кутку.

Тим дивніше було спостерігати, як один з гостей товчеться біля неї, намагаючись розгледіти щось у темряві.

Це був один із найпочесніших гостей – американець, котрого з величезними ускладненнями здобула дружина через треті-четверті руки в ланцюжку потрібних знайомств.

Вона вже кілька разів намагалася відволікти американця від споглядання, обплутати сітями «Ніни Річчі» і спокусити скульптурами чоловіка. Але той уперто повертався в темряву, лагідно відстороняючись від привітної посмішки хазяйки і, між іншим, думаючи про те, що у неї неприємний вираз обличчя…

– Ну що ви в ній знайшли, – говорила жінка. – Мазанина…

Що таке «мазанина» американнець не зрозумів. Він узагалі не міг збагнути сенсу цього заходу і прийшов сюди лише на прохання іншого американця, котрому був чимось зобов’язаний.

Проте сенс полягав не в цьому!

Адже перед тим, як як одягти цей смокінг із метеликом та лаковані чоботи, задовго, задовго до цієї миті свого успішного дорослого життя, він… вчився, працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; палив маріхуану, протестував проти війн, купував револьвер і носив його в правій кишені піджака; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички, гроші, здоровий глузд; голився, відпускав бороду; сидів у білому шезлонзі на березі Малакської затоки; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував рахунки; вставляв ключ у замкову шпарину; гукав у темряву…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: