Кіркоров вже співав четверту пісню: «Зайка мая!»
Молодиці вішались на шиї хлопам, котрі ще трималися на ногах, і спокусливо вертіли стегнами. Одна з них вискочила з кола танцівників і грайливо навалилася грудьми на плечі Валеріка, однак той відмахнувся і втрапив їй в око. Молодиця заверещала:
– Це через неї, суку?!
Здійнявся галас. Мія тихо підвелася і, минаючи танцюристів, попрямувала до брами. Колян підморгнув Паші: час!
Вони дали їй вийти за уквітчану браму і спроквола підвелися. Валерік, розібравшись із молодицею (власне, розборка закінчилася гарячим поцілунком), поспішив за ними.
…Вони йшли засипаною білими квітами порожньою вулицею на відстані, котра поволі скорочувалась. Вулиця була пряма, від неї відходили вузькі провулки. Провулки теж вкривали квіти. Теплий вітерець здіймав білі завірюхи, надуваючи блузку Мії. І вона нагадувала вітрильник, біло-червоний викличний вітрильник в чужому морі. За спиною Мія чула стишені кроки і розуміла: не можна бігти. Ніколи не можна бігти, втікати, показувати свій страх!
І тому йшла прямо, сподіваючись зустріти дорогою добру бабцю, яку можна було б взяти під руку. Просто взяти під руку, ніби рідну. Але вулиця була порожня.
А до закинутого садка залишалося кілька метрів. Їх треба було пройти спокійно…
ОСТАННЯ ДОРОГА. ПАША (мовою оригінала)
Я люблю усьо красиве. Не знаю, чому так получілось, бо красівого мало відєл. Колись пацаном побачив моток білого мережива – мати працювала в крамниці – і мусолив його в пальцях, намотував, доки засмальцював сантиметрів зо двадцять. Так було приємно тримати його в руках, розглядати тонкі візерунки – як це воно робиться?
Мати сварилась і заплатила свої гроші, а у мене в долонях залишилось тоді те відчуття мережива.
Зара у мене руки не ті – можу жабу роздушити чи котячу шию перехряснути. Але красіве люблю.
Люблю, коли гарно пахне.
Але коли за сезон будуєш по шість хлівів, то вже байдуже, чим пахне, поступово звикаєш.
Звикаєш, що життя – гівно. Так само смердить. Усе – гівно!
Вдома буваю не часто. Хоча купив туди на діван гарну ковдру – красіву, з тигром. Телевізор, стіл полірований – я ж заробляю. І не гірше, ніж ті, що весь час в місті товчуться, по банках чи ще десь по теплих місцях відсиджуються, в краватках.
Часом думаю: я ж заробляю, у мене в хаті все є – даже холодильник, той, що рекламують, відик, караоке. Дивлюсь, коли є час, «Камеді-клаб», КВК, усьо з Пєтросяном – я веселий. Люблю посміятися і анекдоти вмію розказувати. З хлопцями збираємось – те да се, звісно, горілка, пиво, тьолки – хто встиг одружитися, своїх приводять, а ті – подружку якусь підкинуть. Гарно сидимо.
Але думаю, ото мереживо мені – ніби зашморг: душить. Бо відчуваю – нема в світі краси. Все гівно… Ніби-то все, як у людей, а душа чогось просить.
Бува по-п’яні почну щось дотепне розповідати – всі ржуть, кажуть – інтелігент!
Я навіть пишався, що якийсь осібливий. Навіть намагався читати. Заздрив розумним. Коли побачу якусь парочку, – мужик так собі, а поруч баба – вся з себе, йдуть розмовляють… Про що? Колись дослухався – хрін поймеш. Моя серіали переповідає. Годинами висить на телефоні: «А той їй і каже, мовляв, син в тебе не від мене, а та як гляне: так, не від тебе, але тебе я люблю!» Капець!
Я завжди знав – щось воно не те. Немає справедливості. Пикою не вийшов.
Одного разу вантажили меблі одним ботанікам – це ще до того, як я шабашить почав – а у них всі стіни книжками заставлені. А вони ще й піаніно туди пруть. Сплошной випендрьож. Мені від тих стін аж погано зробилося – ніколи такого не бачив. Це ви все прочитали, чи так – для мєбєлі, запитав. Ну а як же ж, відповідають, прочитали. Повантажили. Я з них сотню зайву взяв: якщо піаніно купують – з них станеться. Ми ще з хлопцями на вулиці біля нього разів п’ять перекури робили: час іде, час – гроші.
Для кого, питаю, річ купуєте. Зітхнули – у них, мовляв, донька покручена, хвора, то лікар сказав треба пальці розробляти. Отакої! Таку штуку дорогу для забаганок! Ні фіга собі! Спортом треба. І – пахати!
От після цього я і почав думати, – чого вони такі дурні? Книжок повно, а дурні. І баби у них дурні – «ах, ох, вам треба до стоматолога…»
От почав я про все це думати: якщо такі розумні, чому вас завжди чавлять, як мокроту? Дід розповідав щось подібне: прийшли якось до одних – ну, це давно було, коли він в продзагонах шмонав – а вони, ти ба! – на роялі грають! У них вся хата на голову перевернута, четверо з рушницями стоять і все таке, а вони двох доньок посадили: грайте! Ну і догралися – дід одній зуби добре перерахував. А потім, щоправда, зустрів років за десять – вже тиха була, жерти хотіла. Пожалів. Від неї у мого батечка зведена сестра лишилась. Де вона зара – не знаю.
Все вони просерають. Один, пам’ятаю, каже мені – що у вас в голові? Це коли ми на той майдан поперлись, коли вони там усьо закрутили проти народу, проти партії, яка їх же на море посилала по профсоюзних путівках і дітям роботу давала. Веселі такі. Я їх тоді багато переквасив. Бабка якась винесла котлети їм – стара, а також туди! Я одну взяв, а вона: бери синку, бери, їж. Совісті у неї нема! Так я ту каструлю на голову їй надів – ти шо, кажу, стара відьма, твій чоловік за що кров проливав?! Запроданка американська. Куртку мені дали, ботінки теплі, годували щодня, а коли сутужно було, то просто шалика зміниш і йдеш до тих – вони давали, бо типу, добрі. Насправді – дурні…
А коли назад нас везли, всі сумні сиділи, а я ж не дурак, я знав, що просруть! Тільки часу дай.
А тепер так і сталося – вони в глибокій жопі. Фільми їхні показують пізно вночі, щоб вони на блимання екрану, мов щури, виповзали і соплі пускали. Якось прокинувся навмисно, бачу, йде якась фігня незрозуміла, про щось говорять. Вони поговорити люблять. Про красіве.
А я ж люблю сам до всього докопуватись. Пішов одного разу на якесь збіговисько – в газеті вичитав – щось про кіно. Сидів, слухав – хрін. Щось ніби говорять, губами ворушать, мов радіо зіпсоване. Який простий чоловік їх поймє? Навіщо все це, якщо мистецтво – не для народу? Я балаканини не люблю – мені роботу давай. І гроші плати.
Але все ж душа чогось просить. Красівого. Такого, щоб – ох!
Тьолки їхні гарно пахнуть. На моїй чомусь не тримається. А я ж купував і «шаноар» (вона сама замовила на восьме березня і назву записала) – я ж заробляю! Вона каже: ти не чуєш через те, що в тебе з рота воняє. Довелось заїхати. Випили ми тоді багато. Вона не образилась, ну хіба так, зовсім трошки, а потім каже мені – а хочеш… Ну, те саме. У нас усьо завжди по-простому, без дураков. Часом навіть прикро, сказала б, мовляв, так і так – на все життя, понімаєш, в горі, і в радості, як в кіно. А то якось не красіво виходить – хочеш і все тут. Поїхав оце на літо – на шубу захотіла. Нехай буде шуба, хоч в неї з кролика є, та треба ж тих вмити – нехай буде хороша.
Ну от…
У мене таких небалакучих не було. Оце щастя: не скаже, що їй воняє!
Іде, худенька, на Марину Владі схожа. Я Висоцького люблю! «Де мої сімнадцять лєт?» та інше – ніби про мене. Пробирає… Звісно, таку бабу відхопив. Я як цю побачив – занімів. Пахне від неї гарно. Всю б так би й увібрав в ніздрі. Але одразу помітив – не поважає. Це не красіво. Зовсім не красіво!
Ну, ідем ми за нею. І так весело. Знаю: відчуває нас. Видно по спині! А подітися нема куди. Ми переморгуємось. Така гра. Ніби голубку з трьох боків заганяємо, повільно так. Пір”ячко на вітрі тріпоче. Красіво. На рукавах мереживо – просте таке, але я аж спітнів.
Дішли до садка, лагідно в кліточку й загнали, і слова не промовили – сама все зрозуміла. Стала біля стіни. Сонечко світить, вона вся в світлі, як ангел – стіна сіра, спідниця червона, волосся розвивається. Мовчить, тільки дивиться, руки по стіні розкинула, тримається. Просто дивиться, і не розбереш, що там в очах, бо сонце надто світить. Наша.
Валерік з Коляном ржуть, типу, ну, прямо, розп’яття. Валерік каже, а-ну, скажи нам щось, тоді відпустимо. Мовчить. Не поважає, каже Колян, п’яний вже, – він коли п’яний, так перші пару годин, доки не зкисне, стіни кулаком пробиває.