– Ти просто втомилася. Тобі треба у відпустку.
– Але я не можу жити і де-інде, – не слухаючи його, додала вона. – Якби змогла – звалила б звідси… Але – не можу…
Настала довга пауза. Вона замислилась над тим, наскільки правдиве те, що сказала. А він знову, до спазмів у щелепах, подумав про сьогоднішнє порожнє ліжко і свою образу.
Добре, що Єва взяла його в дорогу…
Соняшники закінчилися. Почалося село, але на назву вони вже не звернули увагу. Проте помітили на дорозі досить симпатичну придорожню забігайлівку. Єва загальмувала.
– «Чикаго», – прочитала вона. – Господи, це ж треба! І тут – Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати посеред кукурудзи.
Майданчик перед кав’ярнею було охайно викладено рожевою плиткою, навіть столики під смугастим навісом виглядали пристойно. За одним сиділа компанія чоловіків.
– Сядемо тут чи всередині? – запитав він.
– Тут. Подихаємо повітрям. Ти щось замов, а я піду до вбиральні. Сподіваюсь, вона тут є.
– Що тобі замовити?
– Спочатку каву, а там – побачимо.
Вона пішла до дверей, з яких якраз виходила офіціантка з двома теками червоного кольору, обгорнутими в целофан…
Дан чекав, думаючи про те, що не вірить у сказане Євою, – це на неї зовсім не схоже.
Він дістав сигарету, пошукав очима попільницю і наштовхнувся на теку з золотими літерами «Меню», котру підсовувала йому офіціантка. Він поглянув на неї і кивнув головою. Вона посміхнулася і теж кивнула. «Чому білі фартушки на жінках виглядають так сексуально?» – подумав він. Офіціантка покірно стояла біля столика з блокнотом в руках.
Він сказав: «Дві кави-еспресо» і зробив знак, що ще не визначився.
Офіціантка знову кивнула і пішла. Ден зауважив, що у неї інтелігентне обличчя і що вона чимось нагадує Марину Владі. Цікаво, що вона тут робить з таким обличчям, і як живе? Певно, жодного разу не була в театрі, хіба в дитинстві.
А ще подумав, що якби на неї одягнути хорошу сукню, зробити зачіску і підфарбувати, то вона нічим не відрізнялася б від тих дамочок, котрі тусуються по презентаціях та прем’єрах. А от, бач, доля накреслила їй іншу параболу – народитися в цьому селі.
Добре, що хоч не доярка чи трактористка.
А власне, перебив сам себе, цікаво, чому він вважає, що вони гірші за тих дамочок, і чому певен, що мріють змінити життя поруч із природою на міську метушню? Хоча… ні – таки мріють. Дивляться мексиканський серіал і мріють. І мліють. І обговорюють дона Педро поки власний дон-педро, не скинувши чобіт, хропе на ліжку.
Підійшла Єва.
– Помітив, яка тут гарненька офіціантка? – ніби вгадуючи його думки, запитала вона.
– Слово гарненька їй не підходить, – заперечив він. – Вона просто не впи-су-єть-ся.
– Що?
– Ну, не вписується у цей антураж. І обличчя у неї, радше, дивне, ніж гарненьке.
– «Давай її відзнімемо»? – засміялась вона.
– Уявляю, скільки б ґвалту піднялося, якби я дістав камеру! Приїхав би сам директор колгоспу!
– Ага. Поляну б накрив.
– До речі, це ідея!
– Я ж казала: можна вигадати тисячу засобів подорожувати і не мати клопотів.
Вони взялися за філіжанки.
– Я ще замовлю коньяк, – попередив він. – І ще щось. Я не на дієті.
– Ок.
Краєм ока він помітив, що офіціантка підійшла до сусіднього столу. Вона стояла до нього спиною. Чоловіки щось говорили до неї, а вона лише кивала. Пішла. Повернулась. Поглянула в їхній бік, чи не вибрали вони щось серйозніше за каву.
– Вона дійсно цікава, – сказала Єва. – Ти з неї очей не зводиш. Давай, поклич її. Замовимо щось. І роздивимось ближче. Червона спідниця з білим фартушком – сюррове поєднання. Я вже відвикла від такої прямолінійності.
Офіціантка підійшла сама, щойно вони відірвали очі від книжок. Мовчки стала біля столу. Посміхнулась. Витягла блокнот.
«Як же тобі тут нудно, подруго… – подумав Дан, в напіввуха слухаючи, що замовляє Єва. – Цікаво, з ким ти тут спиш – з такими от очима?… Прикро…»
– Ден, ти заснув? – почув голос Єви. – Кажи, що замовлятимеш? – і трошки тихіше вона додала: – Уяви, вона – глухоніма!
– Хто? – не зрозумів він.
Єва ледь помітно блимнула очима в бік офіціантки.
– Так що тобі замовляти?
– Коли ти встигла дізнатися?
– Поки ви, сер, ловили ґав! – відповіла Єва, повертаючись так, щоб офіціантка не бачила її обличчя й пояснюючи: – Вона сама показала. Але вона читає по губах. Тому у неї таке обличчя. У всіх глухонімих дивні обличчя…
Дан відчув, як у нього запекло трохи нижче шлунку. Так бувало завжди, коли він чув щось неприємне. Червона спідниця, білий фартушок, біла шифонова блузка з рукавом-ліхтариком – все тепер здавалося йому жалюгідним.
– Пауза затяглася… – прокоментувала Єва. – Ти жерти будеш?!
Несподівана печія знищила апетит.
– Коньяк, – сказав він, прискіпливо дивлячись на дівчину. – Який у вас є коньяк?
Вона охоче відкрила сторінку і показала пальцем на потрібні рядки в меню.
– Сто «Закарпатського», – сказав Дан і, змовницьки підморгуючи Єві, додав, нахабно дивлячись в очі глухонімій. – І твої апетитні сідниці на закуску!
– Ти що, ідіот? Навіщо ти її ображаєш? – обурилась Єва. – Я ж тобі кажу: вона читає по губах!
Офіціантка посміхнулась і зробила їй знак, що вона все зрозуміла, але навіть не думає ображатися. Пішла виконувати замовлення.
Він дивився їй вслід, печія внизу розрослася до грудей.
Чоловіки за сусіднім столиком так само дивились, як довкола її ніг витанцьовує широка червона спідниця.
– Мабуть, з неї вийде чудова дружина, – міруквав уголос Дан. – Мовчить і нічого не чує.
– Ти цинік, Даню, – відповіла Єва. – Не всі ж такі, як ти… Декому треба і поговорити…
Дан пересмикнув плечима. Напустив на себе байдужий вигляд. Але печія внизу шлунку не припинялася. Скоріше б вона принесла коньяк!
У Єви задзвонила мобілка. Власне, вона дзеленчала увесь час. І це страшенно дратувало. «Слухаю…» – сказала Єва і зробила «страшні очі», мовляв, дзвонить «генеральний».
– Так. Так. Так… – киваючи, повторювала вона.
Дан посміхнувся. Він знав, що після цих серйозних «так», Єва встане і відійде на безпечну відстань аби він не чув, як вона затуркотить в слухавку противним голосом вередливої дівчинки. Вона і справді відійшла. Навіть вийшла за межі кав’ярні на трасу.
Офіціантка принесла тацю з тарілкою салату для Єви і коньяк.
Виставила все на стіл. Зробила в повітрі жест: вказала на чарку і намалювала в повітрі коло: «Це – все?» Посміхнулася. Посмішка взагалі не сходила з її обличчя.
– Як тебе звати? – запитав він.
Її рука смикнулася за блокнотом і олівцем, котрі стирчали з кишеньки фартушка… але несподівано вона зробила інше.
Оглядаючись на двері, перевернула на темне відполіроване дерево столу сільницю і уважно подивилася на Дана. Він відвів погляд – її очі, як на просту сільську офіціантку, були занадто пронизливими.
Він уявив, що спілкується із собакою і одразу ж засоромився цього порівняння.
– То як?
Вона розрівняла висипану сіль, почала щось виводити на ній пальцем. Пальці у неї були тонкі, з короткими видовженими нігтями. Він стежив за рухом вказівного і прочитав: «С-о-л-я».
– «Соля» – це «Соломія»? – перепитав.
Вона закивала і змахнула сіль зі столу. Він подумав, що розсипана сіль – погана прикмета…
Повернулась Єва. Сіла, почала прискіпливо оглядати інгредієнти салату, розгорнула виделку і ніж, оглянула і їх. Протерла серветкою. Почала їсти.
Дан механічним рухом потер долонею місце, де залишилися білі крупинки.
– Її звати Соля, – сказав він.
Єва, жуючи, кивнула.
Офіціантка, виконавши свої обов’язки, не пішла, а сіла за найдальший столик, освітлений сонцем, підставляючи обличчя під промені. Очі її були заплющені.
– Як кицька… – сказав Дан.
– Що? – не зрозуміла Єва.
– Кицька… – повторив Дан, вказуючи очима на офіціантку якраз в ту мить, коли вона несподівано поглянула в його бік. Халепа!
Дівчина посміхнулася. Але так, що Дан здивовано зморгнув… Неприємне відчуття від її вбогості вмить розвіялося. Навпаки. Йому стало весело і цікаво від того, що зовсім не обов’язково щось говорити вголос, і зовсім не обов’язково, щоб це чула Єва чи хто-небудь інший. Від цієї думки він збадьорився. Такого в нього ще не було! Такої гри. Відпив з чарки і знову впіймав погляд дівчини. Це було не складно, адже вона час від часу насмішкувато поглядала в його бік. Дан замислився, що б таке придумати і безгучно ворухнув губами: «Розпусти коси!» Зрозуміє – не зрозуміє?