Я милуюся – сіра стіна, біла блузка, червона спідниця – така картина, ноги засмаглі. Спідниця тільки задовга. Нехай скаже, рже Валерік, хоче чи не хоче. Хоче, хоче, рже Колян, молчаніє – знак согласія.
Але швидко ми не хотіли, та, власне, я переживав, що забагато випив, то просто любувався. Потім взяв гілку, відламав від куща, довгу таку, не товсту, зірвав з неї листя – не хотів одразу підходити, картину псувати, та й боявся, що з рота тхне – вперше про це серйозно подумав, мовляв, треба до стоматолога піти усе ж таки… Якщо повільно, нехай буде повільно. Почав гратися: трохи гілкою спідницю їй підняв. Вона рукою відмахнулась. Колян рже. А я – знову, ще вище. Скажеш, з ким першим підеш, – припинемо, рже Валерік. Вона вже гілку не відпихає – тихо так стоїть. Я прямо задихаюсь.
І така мене раптом злість розбирає – зі мною таке трапляється: от сказала б, мовляв, і в горі, і в радості, до кінця днів і таке інше, то я б тих двох тут же й повбивав – нікому б не віддав. А вона дивиться і мовчить. Так би й простромив. Харе, каже Віталік.
Вона руки опустила, вже за мою спину дивиться і посміхається. Ось, що я запам’ятав би, якби міг: як вона посміхнулася за мою спину, я аж повернувся…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Продовження дороги [Дорога триває]
…Він спав у садку, на тому самому – четвертому від краю – ліжку, вдихаючи його запах. Спав міцно, і йому снилося щось біле, щось розмито-сяюче, ніби пляма світла на оголеному плечі в суцільній темряві. Уві сні він хотів запам’ятати і осягнути те світло.
У цьому медовому денному сні – так, як буває лише уві сні, коли всі бажання стають нестерпною правдою, йому кортіло малювати. Він прокинувся від цього нестерпного і нестримного бажання, одразу скинувшись, мов пес: на подвір’ї щось коїлось. Він підбіг до вікна і вистрибнув з нього в ту мить, коли на Дана насувався якийсь здоровань із заточкою в руці. Інший тип із закривавленою головою лежав на траві. А третій підкрадався з тилу. Зачувши шурхіт, здоровань озирнувся.
– Ззаду! – крикнув Іван, приймаючи на себе здорованя.
Дан вмить зорієнтувався.
Билися мовчки і не довго. Таке враження, ніби з рук до рук перекидають з машини кавуни і вони трощаться, вивертаючи назовні червоний м’якуш. Зрештою почувся крик здорованя: «Колян, уходім! Мокруха!»
Той, до кого гукали, одразу відстрибнув від Дана, і обидва помчали, ламаючи перегнилі зуби паркану.
Одразу настала тиша.
Обличчя Дана заливала кров, він тер її рукавом куртки і щулився, розлядаючи «поле бою», – на ньому лежало двоє. Один з них був
Іван. Біля нього метушилась Єва.
Мія все ще стояла, втиснувшись у стіну.
– Єво, в машину, швидко! Піджени її ближче! – криком наказав Дан, підбігаючи до Івана, – той тримався за бік.
Єва кинулась до машини, за мить зламала бампером рештки паркану, якнайближче загальмувавши. Вискочила, присіла над художником.
– Давно тебе не бачив… – сказав той.
– В машину! – ще раз скомандував Дан. Вони підвели його, допомогли залізти на переднє сидіння.
Дан підбіг до того першого, з ким почав бійку. Майже професійним рухом намацав на шиї артерію. І поглянув на жінку, що стояла біля стіни: «мертвий» – ворухнув побілілими губами. Вона зрозуміла і
пауза затяглася. Єва дала уривчастий короткий сигнал.
Дан зробив кілька кроків до стіни, взяв Мію за руку. Йому здалося, що разом із неюь і за нею потяглася вся стіна, весь цей закинутий дитячий садок, весь інший світ, за який він відтепер мав нести відповідальність. Вони побігли до машини, мов уві сні – два кроки вперед, три назад.
Очі Дана знову заливала кров. Він, немов ляльку, сунув Мію на заднє сидіння. Впав поруч:
– Жени!
Авто зірвалося з місця. Дорога…
* * *
Ще ніколи він не почувався настільки добре.
Сидів, залитий своєю і чужою кров’ю, і в середині його єства вібрувала і вигравала свою мелодію якась невідома йому струна. Він шкодував лише про одне: все надто швидко скінчилося. Надто швидко аби він міг уповні відчути захват і шал, яких не відчував у тій «гарячій точці», на тому плато – там був лише страх і невтамоване бажання порвати повітря зубами.
Тільки зараз він зрозумів, що це бажання жило в ньому протягом років і саме воно уповільнювало, робило безтямним все, що відбувалося потім. Він довго згадував цей стан безпорадності, перетравлював його, плекав у собі і водночас прагнув забути хвилю шаленої люті, котра накочувалась на нього, нікуди не вихлюпуючись. Тої люті, коли зникає відчуття смерті; навіть навпаки: смерть стає єдиним її виходом. Він бачив, як помирають у гніві, в бою, коли всі інші почуття відступають. Лишаються лише два кроки гніву, котрі робить вбитий на зло влученої в нього кулі. І лише потім падає на землю, зробивши два кроки завдяки цій сліпій рушійній силі.
Ті десяток пошматованих життів були найвищою несправедливістю, адже все відбулося на суцільному відпливі – на піску, на сонці, свіжому повітрі, в якому не пахло порохом. І це також не давало йому спокою, адже немає нічого підлішого, ніж загинути на приємній, теплій, розслабляючій мілині, коли океан гніву лишається далеко позаду і нічого не сколихується всередині, крім безмежної любові до природи, до товаришів і… до себе – тому, що ти зміг бути тут, випробувати себе і не схибити. Але ж – схибив, бо відійшов, не розділивши з друзями спільну до цього часу долю…
…Я мав табу – комусь розповідати про це. Навіть найближчому. Справою честі було мовчання. Можливо, саме через те, що вижив, і носив у собі цю кулю – лють, котра не мала виходу. Тепер ця непогамована лють вгамувалась і відступила.
Я поклав руку на серце, Мія, котра досі сиділа, забившись у куток і боячись поворухнутися, підсунулась ближче. В її очах я побачив співчуття. Вона відірвала шматок від рукава своєї сорочки і почала обережно витирати ним кров із мого обличчя. Її очі були зовсім близько. Мене охопив захват від того, що я звільнився, що бився, захищаючи жінку і міг загинути, адже в руках той покидьок тримав ніж, яким він досить вправно маніпулював. І якби не Іван…
Я подумав, що почуваюся щасливим. Так, щасливим. Адже небагатьом випадає перевірити себе таким чином після надто довгого часу зневіри та бездіяльності. Я обережно прибрав її руку зі свого чола, посміхнувся і поцілував трохи вище від зап’ястя. Вона теж посміхнулася і викинула закривавлену ганчірку в вікно.
Тепер нам не було вороття. За пару-трійку годин нас шукатимуть…
– Тепер нас шукатимуть. – Сказала Єва, кидаючи тривожний погляд на Івана. – А нам необхідно заїхати до лікарні, оглянути рану.
– Я в лікарню не поїду, – процідив той, тримаючись за правий бік. – На мені все заживає, як на собаці. Нізащо в лікарню не поїду!
– Про ножове поранення одразу повідомлять куди слід, – підтримав Дан.
Єва замислилась. На дорозі замаячив знайомий вказівник. Вона посміхнулась:
– Добре. Я знаю, що ми зробимо…
Вона поглянула в дзеркальце на Дана. І він непомітно кивнув їй головою.
ЗУПИНКА В ДОРОЗІ. АУГУСТИНА
Настав час денної кави. Марія внесла філіжанку і змінила майже порожню пачку вишневого тютюну на бергамотовий. Аугустина сиділа в напівтемряві, час від часу поглядала у шпарку між важкими оксамитовими фіранками.
Вона бачила людей. А за ними – коричневу смужку дороги між жовто-зеленим лісом соняшнику. Люди гули, мов бджоли. Дорога лежала розтоптаною, розпластаною шинами гадюкою.
…В полуденний час відчуття хаосу і безладу нестерпно її мучило. Його можна було порівняти хіба що з нічними жахіттями, які вона вбивала пігулками снодійного.
…В такий час її мучили грішні думки. Вона мусила любити людей. Але з кожним днем відчувала: це стає неможливим. Раніше вона намагалася вислуховувати всіх, хоча їй це було непотрібно: вона одразу могла сказати, хто перед нею, з чим прийшов і чи вартий допомоги. Проте давала можливість висловитись, оскільки знала: невисловлені люди – це як крик, замкнений в горлі, як міна уповільненої дії.
А слухаючи їх, доходила висновку, що мало хто заслуговує на увагу – все, що вони могли сказати, стосувалося мізерних особистих речей, жоден не був готовий змиритися і прийняти все, як належне. Тому вона залюбки лікувала хворих, однак розгублених не вислуховуючи. Вона знала, що половина з тих, хто витоптує траву під її будиноком, повернуті очами всередину себе, але, на відміну від неї, бачать там лише темряву. Були серед них і ті, хто приходив заради цікавості чи перевірити «яснобачення». Вона звикла і до цього.