Мені ніяково, але я мушу запитати і питаю, де Іван.
– О, – каже вона, – Він в майстерні. Це тут неподалік. Він збудував ще й майстерню і так само – довкола дерева! Туди до нього приїздять за картинами! І – уяви собі! – ніхто не знає, що є ще й цей дім! Вважають його дивним відлюдником! Але картини купують весь час. Кілька навіть придбали музеї…
Вона перелічує музеї і в мене очі лізуть на лоба. Тепер я розумію, звідки на стінах срібна зброя і новітня техніка в кухонній частині зали, і все інше, що тепер впадає мені в око і говорить про заможністьгосподарів помешкання.
Я хитаю головою, але ще не хочу обертатися. Єва мене добре розуміє. Вона продовжує говорити.
– А все почалося з однієї картини, яка дивом вціліла в його старій майстерні.
Хоча для мене це не дуже приємна історія… – додає вона і замовкає.
І я розумію, що це – справжня історія, а не та, в якій діє її двійник.
Але я не хочу розпитувати. Я більше не хочу чути ніяких історій. Їх надто багато. З мене вистачить своєї.
Нарешті я обертаюсь.
І бачу Єву…
У неї засмагле обличчя і пухнасте темне, довге волосся, як і у хлопчика. Від завивки та білої фарби не лишилося й сліду. Вона в довгій прямій ситцевій сукні і плетених сандаліях. Я ніяковію перед цією незнайомою жінкою.
– Ти сюди – як? – з посмішкою питає вона, – Проїздом? Хочеш – лишайся, відпочинь. У тебе стомлений вигляд. У нас все своє – сир, молоко… Ти такий худий.
Хлопчик на ліжку зарухав ніжками і вона жестом показала: треба вийти, він заснув недавно.
Ми виходимо. Пес лишається біля ліжка, позіхає, видаючи кумедний звук і нашорошує вуха. Потім лягає мордою на лапи і дивиться на мене знизу вгору, від чого його великі вологі очі стають майже людськими.
З духмяної пістрявої напівтемряви ми виходимо на обійстя.
Єва веде мене до альтанки вглиьині саду. Всередині вона так само завішана тканими килимами з дивними геометричними візерунками, ззовні – вся заплетена хмелем. І знову еклектика – в альтанці щось на кшталт бару із шикарною кавоваркою та іншим начинням, якого в селі не побачиш. Єва варить каву.
Я дивлюсь на її спину, на довге волосся, що коливається нижче лопаток і світится, мов шовкові нитки. Навіть спина випромінює спокій. У мене стискається горло…
– Я не сподівався, що ти ще тут… – кажу я.
Єва обертається, посміхається.
– Дурень… – каже вона, – Який же ти дурень, Данику…
І ставить переді мною глиняний кухлик із кавою. Дерев’яний стіл, аромат кави, сливовий сад…
Я тримаю в руках цей старий кухлик із тріщиною на боку і на мене накочуються нечітки розмиті спогади, я тону в них.
– Впізнав? – посміхається Єва, – Це ми купили в тої бабці, що розповідала про панночку із бантом на шиї. Пам’ятаєш?
Спазм у горлі. Я роблю ковток і навмисне обпікаюсь.
– Я не надовго… – невпопад кажу я і втуплюю очі в кругле чорне озерце кави в кухлику, топлю в ньому очі.
– У тебе гарне авто, – каже Єва, – Видно, що в тебе все гаразд, хоч ти і добряче змінився.
Так, у мене все гаразд, все «путьом»… Я мовчу. Знаю, що варто було б сказати пару слів про те, про що вона не наважується розпитувати. Але вона не питає. І я не розпоідаю. Вона теж не хоче чути ніяких історій.
Ми говоримо про хлопчика.
У нього купа різних імен, але поки що його кличуть Розкішний – це перше, що вона почула від повитухи, котра приймала його на світ.
– А знаєш, хто вона? – хитро питає Єва і не дочекавшися відповіді, говорить: – Аугустина! Іншої ми б сюди не допустили.
Я німію.
Я задихаюсь.
Так не мало бути! Я був певен, що ми просто погрались в якусь гру, а потім все має стати на свої місця. Правдою лишиться лише те, що зафіксовано на плівці. Чому ж тоді існує цей будинок? Цей хлопчик? Чому я не міг зробити щось подібне? Жити ось в такому домі, пиляти дрова, ходити із собакою до лісу і…
Я проливаю каву на сорочку. Єва сміється. Це не Єва – це Євпраксія, котра більше не боїться свого імені…
КАРТИНА
…Майстерня вже не була тим стерильно-респектабельним місцем, яким була до розлучення художника із дружиною, тепер тут панував безлад, такий самий який був відпочатку. Американец ходив сюди майже щодня.
Він навчився пити горілку з соком, потім – без соку, з закускою і без закуски, підсмажувати сірником нутрощі вобли – «делікатес» для посвячених, вимовляти ідеоматичні конструкції ненормативної лексики, доходячи до третього, а то й четвертого «поверху», брататися «по-циганському», спати на топчані в одязі, троєкратно цілуватися, пити третій тост «за любов» і не чокатися на четвертому – «за тих, кого немає».
Але Микола (так звали господаря майстерні) ані на тверезу, ані в хмелю нізащо не згоджувався продавати полотно!
Під час застілля він виголошував довгу промову про американську субкультуру, на боротьбу з якою він мусить віддати останню краплю своєї безціної крові, а на тверезу твердив, що продавати картину не має ніякого морального права.
Американець міг би натиснути на його дружину, яку пам’ятав з тої першої вечірки і яка б клюнула на величезну суму, яку він весь час подвоював, але дружини вже не існувало: Микола мотивував розлучення тим, що все життя ненавидів, як вона посміхається.
Американець терпляче вислуховував сімейну драму, замішану на цій фатальній посмішці і гнув своє.
– Навіщо тобі ця картина? – говорив Микола.
І американець замовкав, починав палити цигарки «Отаман», до яких спочатку ставився з неабиякою огидою, а потім звик і навіть полюбив у цій майстерні.
Йому давно вже пора було повертатися додому, до своїх справ. Він розумів, що марнує час, займається в чужій країні дурницями, а картина – лише привід залишитись.
Адже, так само як і до майстерні, він наполегливо ходив
до телецентру. І чекав там, крутячі в руці низку чорних перлів. Вона перетворилася для нього на чьотки, по яких він відраховував дні. Але чорні кульки вже пішли десятим, а потім і сотим колом – і він так само йшов замкненим колом своєї незрозумілої туги на незрозумілій йому землі із незрозумілими людськими стосунками, де посмішка може служити причиною для зруйнування священих родинних уз.
На телецентрі йому говорили, що та, котру він шукає, ще рік тому повідомила про своє звільнення поштою. Він змусив керівництво знайти цю телеграму, а потім довго відшукував назву місцевості з якоївона прийшла на мапі, жахаючись і нічого не розуміючи.
Нарешті самотужки накресливши маршрут, він арендував авто і рушив у путь. Його попереджали, що це небезпечно, пропонували допомогу, казали, що краще звернутися до міліції чи приватного детектива. Але, подовживши візу і свою акредитацію, він сів за кермо.
Як людині прагматичній, йому не вистачало останньої крапки над «і», а він мусив її поставити, адже добре знав: поїхавши звідси назовсім, більше ніколи не поврнеться, але не матиме спокою все життя.
Отже, він вирушив, кленучи дороги, полущені стихією, жахаючись дерев’яних вказівників із дивними назвами місцевостей і придорожніх генделиків, в яких гомоніли, співали, а часом билися люди.
Але навички, почерпнуті в майстерні, далися взнаки і за кілька днів він вже міг порозумітися із дальнобійниками, навчився позичати чи віддавати бензин і спілкуватися з даїшниками. Для більшої гостроти вражень, він припинив ночувати в мотелях, а надавав перевагу ночівлі в «добрих людей», котрі поїли його самогоном і зі знанням справи розпитували про Клінтона, Буша чи Опру Уінфрі.
Була вже холодна пізня осінь. Вологий сірий вітер бив його по обличчі, як погано віджата білизна, щойно він висував носа з авто, розпитуючи про шлях до Сливовиці – місцевості, зідки надійшла телеграма.
– Це дні зо два путі, – сказала йому бабцяв одному з сіл, – А якщо піде сніг – то всі три!
Він попросився переночувати. І весь вечір мав слухати якісь фантасмагоричні історії про відьом, попиваючи гаряче молоко із медом з вищербленого глиняного кухлика. Вночі йому снилися упирі і вурдалаки з пов’язками на довгих синіх шиях.
Ранком він придбав цей щербатий кухлик за сорок доларів, а на додачу (не за своєю волею) ще й трилітровий слоїк молока та два десятка яєць, вислухавши при цьому ще одну історію про вбивство в цьому селі шабашника, котрий насправді виявився артистом, хоча його труп бабця обмивала особисто і точно знає, що це було тіло небіжчика. Хоча потім вона своїми очима побачила це «тіло» – тобто досить жвавенького актора – в якомусь фільмі. Побачила навіть себе – тобто дуже подібну до себе стару («Такі старі мавпи, як я, всі подібні одне на одного!» – додала вона), котру вбиває банда гангстерів.