Вона простягнула руку до палички, що стирчала в жмутку волосся, витягла її. Змахнула головою. Світле волосся розсипалось по плечах…
Дану чомусь стало соромно. Дурний, хлоп’ячий вчинок! Але ж вона не відмовилась, не зробила вигляд, що не розуміє, не округлила в обуренні очі. Просто – підкорилася. І цього ніхто не помітив!
«Я диригент німої ляльки… – подумав Дан, – Треба продовжити. Цікаво, а якби попросити її… скажімо – ги-ги! – розсунути ноги…»
Єва сиділа поглинута споживанням салату. Порція досить велика. Час є.
Але він не наважився на більше, ніж просигналізувати: «Що ти тут робиш?» – і одразу замахав головою, мовляв, не цікаво. Та й вона не зможе відповісти! І послав навздогін інше, майже скоромовкою: «Якщо ти мене розумієш, розстібни ґудзик на блузці!» – і завмер в очікуванні.
Вона хитро поглянула в бік чоловічого столика – адже за ним сиділи й ті, що так само не зводили з неї вже хмільних очей – і невимушеним жестом розстібнула на блузці верхній ґудзик. Але яка при цьому була посмішка!
То ось які офіціантки водяться в придорожних забігайлівках!
Маленька хтива лялечка. Мабуть, найбільша курва в селі. Він сміливіше ворухнув губами: «Наступну!»
Вона опустила руку за край столу і звела всі пальці в кулак, відігнувши лише середній.
Дан засміявся. Єва здивовано зиркнула на нього.
– «Тихо сам із собою»?… – іронічно посміхнулась вона.
Дан стенув плечима і прикрив обличчя рукою. Він не хотів, аби Єва здогадалася про їхню гру.
– Як ти гадаєш, що тут може робити ця панянка? – байдуже запитав він.
– Офіціантка?
– Ага…
– А що вона може тут робити? Живе. Працює. А ще… Ймовірно, підробляє на… трасі, з далекобійниками. Бачив, яка в неї хтива посмішка. А, що? Хочеш спробувати?
– З мене досить, – сказав він. – Просто цікаво. Вона не схожа на місцеву.
– От як тебе, бідаку, зачепило. Добре. Сиди тут. Я ж твоя добра фея… – Єва підвелася.
– Ти куди? – знітився він.
Ще не вистачало, аби вона пішла з’ясовувати у дівчини подробиці біографії.
– Не переживай! Все буде «ок». Твоя німа красуня лишиться незайманою, принаймні, мною. Вважай, в мені прокинулась професійна цікавість.
Вона підвелася і рушила всередину кав’ярні.
Офіціантка з тривогою поглянула вбік клієнтки. Він заспокоїв її жестом: не переймайся, все було смачно. І додав: «Тобі тут добре?»
Дівчина відвела погляд.
Чомусь він згадав, як вчора стояв під дощем і мріяв про всесвітній потоп. Тоді б змило і цю кав’ярню… І цю нещасну в червоній спідниці. А навіщо їй жити? Заради чого? Нудно, нудно, [Нудьга, нудьга] панове…
Повернулась Єва. Очі її блищали. У неї завжди блищали очі, коли вона дізнавалася щось цікаве про те, що не стосувалося роботи і не вимагало особливих зусиль.
– Отже, слухай, горе-Казаново, [горе-Дон-Жуане] – весело почала вона. – Я поговорила з хазяйкою. Вона тут куховарить. Коротше. Ціпа прибилася до неї приблизно півроку тому. Просто йшла трасою і завернула сюди. Поїла і не змогла розрахуватися. Попросилася помити посуд. Спочатку працювала на кухні, а потім господиня перевела її до так званого «залу». Бо дівка красива і приваблює клієнтів. До того, ж чудово читає по губах. І… приносить непогані чайові. Звідки вона, господиня так і не зрозуміла. Каже, що десь з міста причалапала. Живе поруч, он в тій прибудові. Хазяйка нею вельми задоволена. Справила їй цю спідницю. От така історія.
Розповідаючи це, Єва сиділа до дівчини спиною. Але Дан помітив, що та напружилась і свердлить очима Євину потилицю. Справді – кицька з шаленою інтуїцією!
– Ага, – сказав він, тримаючи перед своїм ротом серветку. – Ось які історії трапляються… Цілий сюжет. А ми їдемо світ за очі знімати не відомо кого.
– Чому ж – не відомо? – образилась Єва. – Їдемо знімати фестиваль народного мистецтва.
– Знову одне й те саме…
– Як вертатимемося, – зло перебила Єва, – я тебе тут лишу, якщо захочеш. Будеш барменом. Вийде чудова парочка. А поки що ти мені потрібен. І не фантазуй. Знаю я тебе. Тільки спробуй викинути коники!
– Які коники… – спроквола сказав він. – Які можуть бути коники?! Життя – гівно. В ньому не лишилося місця для коників.
Він поглянув на дівчину. Вона вже знову стояла біля столика, де їли чоловіки. Один обійняв її за талію. Дан мимоволі напружився. Чому? Чому було неприємно бачити цю банальну сцену? Адже таке було і буде й після їхнього від’їзду. Дівчина не скинула руки, просто стояла і записувала щось у блокнот – як робот.
Дан вилаявся. Єва перевела погляд на сусідній столик.
– Чого ти переймаєшся?
– Не знаю! Не знаю! – сказав він. – Слухай, уяви такий сюжетець: двійко успішних телевізійників…
– Перепрошую, – посміхнулася Єва. – Поправочка: одна успішна телевізійниця і один бовдур із камерою…
– Ну, добре, добре, нехай буде по-твоєму, – відмахнувся він. – Отже одна супер-пупер-леді і один роз… прошу вибачення, приший-пристєбай [пофігіст] їдуть виконувати важливе державне замовлення. Вони цілком задоволені своїм нудним і правильним життям, вони чхають на все і вся, знущаються з кумедних назв селищ, порослих мохом та забуттям. Подумки кожен із них пише книгу під назвою: «Якого хріна я тут роблю?» У певному розумінні – «тут» – це на землі, серед людей, котрі щоденно здобувають свій хліб насущний працею, кориснішою ніж забивання мізків потоками непотрібної інформації. Отже. Вони їдуть, вони майже летять небом, тому що вважають себе небожителями. Вони з огидою заїжджають до забігайлівки – адже звикли до крутих ресторанів – і бачать звичайну жінку. Звичайну глухоніму жінку, схожу на Марину Владі. І не схожу на решту мешканців, бо вона – приблуда. Швидше за все, її обдурили з квартирою чи щось таке… Бо обдурити вбогого набагато простіше. І от вони…
– Ти часом книги не пишеш? – увірвала його Єва, примруживши очі.
– Не пишу, – не звернув він уваги на її іронію.
– І філію товариства матері Терези не очолюєш?
– Не очолюю.
– Тоді… – сказала вона, – задовольни своє милосердя он там, за сараєм, і дай їй сто гривень. Гадаю, вона буде задоволена. На жаль…
– А ти добряче змінилася, Євпраксіє… – замислено сказав він, підкурюючи цигарку і помічаючи, що дівчина знову дивиться в їхній бік.
– Не називай мене цим ім’ям!!! І не розчулюй, домовились? Я давно вже ні для кого не роблю чудес.
Він не помітив, що не прикриває рота ані рукою, ані серветкою.
– Власне, я також. Але раніше полюбляв це діло. Облишив тільки тоді, коли зрозумів, що роблю це для себе. Заради приколу.
– Тобто?
– Ну, наприклад, – це було півроку тому – побачив під деревом алконавта, а до того ж, було зрозуміло, що він – бомж. Трохи сивий, але ще не старий. Навіть симпатичний. Валяється під деревом, одна рука під головою, друга затиснута в кулак. Там де впав, там і заснув. Я проходив повз нього і раптом уявив, як він прокидається, а поруч з його мордякою п’яною стоїть… скажімо, ікона зі свічкою… І так ця думка мене потішила, що я дійсно купив в сусідньому кіоску листівку із зображенням Божої Матері, вкопав її в землю просто перед його носом. А потім ще дістав сотню і засунув її у стиснутий кулак. Прикро, що не міг дочекатися, коли він проспиться…
Єва дивилась на нього круглими очима.
– І часто ти так жартуєш?
– Раніше бувало частіше…
Вони замовкли.
– Зараз я попрошу рахунок, – рішуче сказала Єва, – і піду до машини. А ти можеш робити свої чудеса. Але затям, я знаю, чим все скінчиться: ти викинеш її на іншій дорозі. Причому, не я, а саме ти! І, до речі, той твій бомж, котрому ти з панського плеча скинув сотню, прокинувся і впився увсмерть. Бути добрим легко. Якщо не думати про наслідки.
– Ти жорстока.
– Я не жорстока. Я завжди твереза. Тому, хоч як би у мене боліло серце, ніколи не погодую на вулиці кішку чи собаку. Оскільки не зможу взяти їх додому! Навіщо ж приручати? Ненавиджу цю благодійницьку брехню!
Він ображено засопів. І Єва збавила тон:
– Добре. Не плач, хлопчику. Тобі сподобалась іграшка – це святе! Я почекаю в машині. Впевнена: ти повернешся сам! Вона глухоніма, але не дурепа. Навіть цікаво…