Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

3. Водій потвердив, що підвіз небіжчика до скверу о четвертій годині ранку. Більше нічого не знає.»

І, як тоді на кухні, Містер Марпл дописав наступний та на сьогодні останній пункт: «З'ясувати, з ким мав зустрітися небіжчик о четвертій годині ранку? (порівняти відомості із небіжчиком номер 1)».

Роздуми перервав голос Марини. Вона принесла фотокартки усіх чоловіків, що працювали «на ескорті.»

– Давайте дивитися разом, – попросив Містер Марпл. – Можливо, у мене виникнуть запитання… А щонайперш – покажіть цих двох…

Марина, мов карти, швиденько перетасувала купку фотографій і поклала на журнальний столик дві з них.

– Вони були у нас найкращими, – зітхнула вона, поглажуючи глянцеву поверхню професійно зроблених світлин. З фотокарток дивилися два майже однакових обличчя. Містер Марпл одразу помітив цю схожість, і долоні його засвербіли із новою силою.

– Ви не гадаєте, що ваші чоловіки чимось схожі один на одного? – запитав він, роздивляючися й інші фотографії

– Що ж тут дивного? – спокійно відповіла Марина. – Ми спеціально добираємо певні типажі. Наприклад, зараз величезний попит на саме таких, якими були… царство їм небесне… ці двоє… І це нормально. Подивіться на дівчаток з модельних агентств – вони також майже усі однакові. Так і в нас. Біляві, блакитноокі хлопці із довгим волоссям – ось яких замовляють найчастіше.

– Обоє хлопців, ви кажете, мали довге волосся? – поцікавився Містер Марпл.

– Так.

Він знову витяг свого нотатника й, не зважаючи на Марину, додав ще один запис: «Чому волосся небіжчиков було зрізане?»

– Я вам більше не потрібна? – перервала його роздуми Марина.

– Ще одне запитання: скільки хлопців такого типажу у вас є на сьогоднішній день?

– На жаль, саме таких немає. Хоча, є ще Чорний король… ой, вибачте, Сергій – новачок, але він трохи рудуватий та статурою міцніший… Я можу сісти за свій стіл?

– Так, будь ласка. Я ще хвилин п'ять… – промовив слідчий, і обличчя його раптом видовжилося: до кабінету увійшов стрункий білявий юнак із довгим волоссям, зібраним на потилиці у «хвостик».

– Ви все ж таки прийшли… – сказала йому Марина але хлопець перебив її:

– Зайшов поглянути на вашу фірму. Можливо – на вас.

Марина раптово стерла посмішку з обличчя й ще раз звернулася до слідчого:

– Я вам більше не потрібна? Маю купу справ.

Містер Марпл зрозумів, що його час скінчився. Він повільно обійшов хлопця спочатку з одного боку, потім з другого, присвиснув, раптом простягнув йому руку, міцно потис, посміхаючися кривуватою посмішкою:

– Прийшли влаштовуватися? – підморгнув він хлопцеві, на що той презирливо знизав плечима. Мовляв, не збираюся звітувати.

Нарешті слідчий вийшов. На порозі офісу знову дістав записника й занотував у ньому загадкову фразу: «Наживка з'явилася…» Сьогодні він ще мав зробити невеличкий візит – до нічного диспетчера Лани. Хоча Дана В'ячеславівна й попередила, що жінка – інвалід першої групи і навряд чи зможе бути в нагоді…

* * *

Роман Олексійович, кленучи тиск та погоду, піднімався на п'ятий поверх «хрущовки», в якій мешкала «Лана-інвалід», і сподівався, що, можливо, там його почастують кавою. Мірра ніколи не давала йому із собою бутербродів, а харчуватись у кав'ярні – задоволення не з дешевих, і Містер Марпл не втрачав приємної нагоди випити чашку-другу дармової кави разом зі свідком або навіть із потерпілим.

На дзвінок у двері довго ніхто не відгукувався, й Містер Марпл вже знову почав задоволено потирати долоні: інвалід першої групи, яка, подолавши п'ять поверхів, вискочила погуляти, – цей пункт також просився у нотатник слідчого. Але вийняти його Містер Марпл не встиг. Двері повільно відчинилися…

У напівтемряві змалювався обрис інвалідного крісла на колесах.

– Я слідчий, – поквапився представитися Роман Олексійович. – Вам, мабуть, уже телефонували із фірми.

– Так, Марина мене попереджала про ваш візит, – долинув із глибини крісла тихий безбарвний голос. – Прошу, зачиніть двері та проходьте до кімнати.

Жінка не могла розвернути крісло у вузькому коридорі, тому їхала, задкуючи й уважно роздивляючися свого візитера. Містер Марпл відчував цей прискіпливий погляд усією шкірою, зніяковів. Він не міг добре розгледіти господиню, адже очі не звикли до темряви, що панувала в помешканні.

Нарешті вони потрапили до невеличкої зали, і Лана запросила слідчого сісти навпроти себе. Він відчув незручність перед жінкою, що була прикута до інвалідного крісла. Штори на вікнах були щільно зсунуті, й Роман бачив лише її силует. Над спинкою крісла чітко проглядався капелюх із широкими крисами, з яких на один бік обличчя звисала щільна вуаль.

– Вип'єте кави зі мною? – запитала жінка.

– Залюбки…

– Тоді зачекайте, – жінка так само позадкувала до кухні.

– Я вам допоможу! – гукнув у темряву коридору Містер Марпл.

– Не треба, я звикла усе робити сама! – почулося з кухні.

Роман зручно всівся біля великого круглого столу та вирішив скористатися нагодою побути на самоті й добре розгледіти помешкання. Очі вже звикли до поганого освітлення, і він із зацікавленістю розглядав широкі полиці, що в три ряди розташовувалися по периметру кімнати. На них чого тільки не було! Десяток ляльок із витонченими порцеляновими обличчями, грецькі вази із сухими букетами, безліч книжок, великі морські мушлі. У кімнаті стояв запах лаванди.

Лана завезла до кімнати невеличку тацю. На ній стояли дві філіжанки із кавою та вазочка з цукерками.

– Будь ласка, пригощайтеся! – вона поставила тацю на стіл.

Роман ніяк не наважувався подивитися на неї прямо. Дивлячися кудись униз, він бачив лише край її довгої темно-синьої спідниці та руку, що механічно поглажувала маленьку пласку подушечку, з трьох боків вишиту бісером.

– Ви хотіли про щось зі мною поговорити, – порушила мовчання господиня.

– Так, – сказав Містер Марпл, – Ви вже знаєте, що протягом останнього часу було вбито двох працівників фірми «Ескорт-сервіс». Кожного разу хлопця «замовляла» не визначена слідством клієнтка. Приймали замовлення саме ви. Що ви можете сказати про цю нічну клієнтку? Наскільки я знаю, хлопців завжди супроводжувала менеджер Марина, яка брала гроші готівкою…

– Так. Але в нічний час, а тим більше без попередньої домовлености, все виглядало трохи інакше. Самі розумієте, ніч… Не піднімати ж Марину з ліжка! Іноді гроші й розписку брав сам ескортер. Якось домовлялися.

– І як домовлялися у цих двох випадках?

Зависла довга пауза, протягом якої Роман знову спостерігав за рухами її пальців, що гладили подушечку. Чомусь ці рухи раптом здалися йому непристойними, і від цієї думки десь усередині, нижче від шлунка, миттєво виникла пекуча кулька. Зусиллям волі Містер Марпл відігнав її в найдальший куток свого єства й загасив під холодним душем чистого сумління…

– Розумієте, я сама взяла на себе відповідальність… – затуркотіла Лана. – Справа в тому, що ця жінка обіцяла заплатити фірмі через банк. І, крім того… – вона замовкла й нервово застукала по подушечці маленьким кулачком.

– Я вас слухаю, – напружився Містер Марпл.

– Я прошу мене вибачити… І благаю не казати про це на фірмі… – вона почала схлипувати. – Вона, ця жінка, обіцяла заплатити мені окремо… За послугу.

– Заплатила? – ледь стримався, аби не підскочити на своєму стільці, слідчий.

– Заплатила…

– Де? Як? Коли? Як вона виглядала?! – він усе ж таки підвівся й закружляв по кімнаті, натикаючись у темряві то на її крісло, то на вазони з квітами, що стояли на підлозі.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: