Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

– Щось чув…

– Так от. Мені здається, що у місті з'явився маніяк. Журналісти вже охрестили його «перукарем». Його жертви різні, але є дещо, що їх об'єднує, – їхня зовнішність. Обидва – високі, русоволосі. Ваш типаж. Гадаю, я на вірному шляху. Але для підтверження цієї думки мені потрібні аргументи. Головний аргумент – безпосередній свідок. Хоча, скажу відверто, я не маю права залучати до процесу слідства приватних особ. Тому звертаюся до вас із проханням. Як до громадянина! Я впевнений: якби ви влаштувалися на цю роботу, мали б шанс стати наступною жертвою…

– Блискуча перспектива!

– Ви не дослухали, юначе. Знаєте, як кажуть: той, хто попереджений – озброєний! Я завжди буду поруч. «Перукар» полюватиме за вами, я – за ним. Ось яку «наживку» я мав на увазі. Вам треба буде лише трохи попрацювати, освоїтись, увійти в довіру. Вже не кажучи про те, що там добре платять. Майже ні за що… Одне задоволення – погуляти з гарними жінками. Я б і сам не відмовився.

– Ви когось підозрюєте?

– Придивитися уважно, гадаю, слід до хазяйки та її менеджера. Щось вони у мене не викликають довіри. Ну як, ви згодні? Це ж справжня чоловіча робота. Врешті, я також ризикую, звертаючися до вас. І тому моє прохання – суто людське, приватне.

Орест думав кілька хвилин.

– Біс із вами, давайте спробуємо… Але якщо я загину смертю хоробрих, обіцяйте сказати на поминках, що я був вашим агентом і виконував складне державне завдання з ліквідації маніяка.

– Обіцяю, я завжди буду поруч! – посміхнувся Містер Марал, і чоловіки потисли один одному руки.

Орест попрямував до найближчого телефону-автомату домовитися з Мариною про зустріч. А Роман Олексійович із тяжким зітханням узяв грубі нестругані палички й почав тицяти ними в «китайську страву».

* * *

«Орестея» – ось як називалася комедія, що тривала в офісі ось уже другий тиждень. Про загибель двох працівників намагалися не говорити. Натомість Марина подвоїла зусилля з добору кадрів. Але останнім часом їй не таланило, і єдиним, ким вона могла б пишатися, був Орест. Навіть Дана В'ячеславівна оцінила якості нового співробітника та спритність Марини. Орест постійно перебував у кімнаті відпочинку, тихенько награвав на гітарі. Він майже ні з ким не розмовляв, але слухняно збирався на чергове «завдання» і з таким же незворушним виглядом повертався назад, знову беручися за гітару. Він ніколи не замислювався над тим, що у світі існує стільки самотніх та самостійних жінок, здатних заплатити за годинний супровід шалені гроші. Він не розумів, навіщо їм це потрібно. Й одного разу не втримався, запитав про це свою чергову супутницю. Вона назвала себе Оленою, хоча, як відзначив про себе Орест, на знімках у газетах, на кшталт «Ділового вісника», вона фігурувала під зовсім іншим іменем…

– Знаєте, що страшніше за пораненого тигра? Самотня жінка! – сказала Олена. – Ви, чоловіки, цього просто не знаєте. Якби ви могли почути наші розмови… Самотня жінка – то монстр, здатний на все. Заміжня жінка – також монстр. Особливо тоді, коли починає прискіпуватися до власного чоловіка. Тому для таких, як я, важливіше – престиж та спокій. Я достатньо заробляю, набагато більше, ніж усі мої чоловіки. Пов'язати себе черговим шлюбом – то не для мене. Але вийти кудись «у світ» я повинна із презентабельним мужчиною. На щось більше у мене не вистачає часу і, кажучи відверто, сил та нервів.

– А як же любов?

– Не знаю… Можливо, я ще колись дійду цієї думки. Але не зараз.

Приблизно так відповідали йому й інші. Так само казала й Марина. Зрештою, він перестав ставити такі запитання й зосередився на головному – завданні Романа Олексійовича. Але поки що всі його «побачення» не викликали підозри.

Він старанно спостерігав за життям фірми. Потоваришував із Сергієм, якого Марина чомусь іменувала «Чорним королем».

«Чорний король» помітно вилюднів. Одягався, як справжній денді, й не згадував про свою колишню наречену, з якою його бачила Марина. Гроші та численні пригоди зробили свою справу – у глибині «Серьожиного» єства прокинувся професійний альфонс, улесливий, послужливий, ласий до подарунків та грошей, із м'якою котячою ходою. Подумки Орест охрестив його «пересувним вірусом кохання».

Але найбільше його цікавила Дана В'ячеславівна, дама приємна, стримана, загадкова, за якою завжди тягнувся шлейф дивовижного запаху французьких парфумів.

Нещодавно вони повним складом фірми переглядали телевізійну передачу, в якій брала участь їхня начальниця. Ефір було призначено на сьому годину вечора і Дана поїхала на нього з роботи. їхати на телебачення їй не хотілося. Ток-шоу, на яке її запросили, мало претензійну та солодкаву назву «Берегиня», вела його незграбна жіночка Ганна Ладокур, дружина режисера та продюсера цієї програми. Протягом усієї розмови вона полюбляла посилатися на авторитет свого

чоловіка, час від часу вимовляючи свою коронну фразу: «Ми з моїм Ладокуром…» або «Мій Ладокур не дасть збрехати, що…». Одне слово, її таємничий позакадровий цензор скидався на білий рояль у кущах. Ток-шоу подружжя Ладокурів було доволі посереднім, але Дана розуміла, що трибуна на сьогоднішній день їй необхідна – занадто згустилися хмари над «Ескорт-сервісом» і треба було негайно відновлювати своє реноме.

– Сьогодні в студії багато журналюг! – казала їй пані Ганна у гримерці, поки над Даниним обличчям ворожила стиліст зйомок Еллочка. – Уявляю, що вони напишуть про мене, як обіллють брудом мого Ладокура. Це така публіка! Чорнуху їм подавай, стьоб, заморочки! А ми з Ладокуром сіємо добре та вічне. Кому це зараз потрібно? Ненавиджу журналістів!

– А хіба ви не з їхньої когорти? – здивувалася Дана.

– Ну, що ви! Я п'ятнадцять років пропрацювала у бібліотеці… Пушкін, Блок, Єсенін. От з'явилася можливість підзаробити на телебаченні, хто ж відмовиться?

– Я сподіваюсь, у нашій розмові не буде несподіванок? – запитала її Дана.

– Звичайно ж! Нічого «смаженого» вони не отримають! Не хвилюйтеся. Це не наш стиль.

– Як я можу не хвилюватися? – сказала Дана, відводячи руку Еллочки від свого й так уже добре нафарбованого обличчя. – Це ж прямий ефір! Я могла б не хвилюватися за запис. І взагалі, навіщо ви працюєте у прямому?

– Ну, як же? – обурилася пані Ганна, – А дзвінки телеглядачів? А результати опитувань в інтернеті? І, нарешті, у нас зовсім інші розцінки на рекламу.

Дані було смішно спостерігати за цією жіночкою, яка скидалася на діжку в англійському костюмі і запросто могла би стати її клієнткою. Вона навіть уявляла, як їй, мабуть, першій співачці у нехитрих сільських застіллях, набрид винахідливий Ладокур, що змушує її кривлятися перед камерою та сіяти «добре й вічне» за рахунок нерозбірливих рекламодавців.

– Дівчата, на вихід! – не забарився нагадати про себе режисер, заглядаючи до гримерки. – Швиденько у студію! Час пішов!

Дану всадовили на високий стілець-кілок, що стирчав посеред студії, біля неї стала пані Ганна, судомно стискаючи в руках мікрофон.

– Три, два, один! – викрикнув режисер. Гості студії, чи, як їх називала ведуча – «експерти», зарухалися, закашляли, зашурхотіли фірмовими «ладокурівськими» нотатниками, які їм роздали на вході.

– Ми знову зустрічаємося з вами у цій затишній студії, аби поговорити про вічні цінності. Я рада вітати усіх своїх прихильників! – задекламувала в мікрофон пані Ганна. – Сьогодні у нас в гостях людина незвичайної – я б сказала надзвичайної! – професії. А ще точніше – не професії, а покликання. Ось уже кілька років вона рятує нас, жінок, від самотности, вчить бути розкутими, сміливими, боротися за свої права та любов. Трохи незвичайним бізнесом займається пані Дана… Відкрию таємницю – сьогодні зранку ми посварилися з моїм Ладокуром, адже, як усякий чоловік, він спочатку був проти тих ідей, які пропагує наша гостя, але потім…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: