– А не можна обійтися без маскараду? – почав нервуватися він. Йому стало зрозуміло, що Роман Олексійович навряд чи зможе потрапити сюди із своїм тоненьким гаманцем. А це може означати одне: він лишиться із вбивцею сам на сам.
– Тоді покажіть свою клубну картку. Чи, можливо, ви з Ассоціації рестораторів? – насторожився «ведмідь» та почав поволі витісняти Ореста за поріг.
«Дати йому в пику, потрапити до міліції – і на тому справа й закінчиться!» – вирішив він і вже хотів так і діяти, коли чиясь рука, як змійка, миттєво ковзнула йому під лікоть.
– Він зі мною! І зараз ми виберемо маску. Заспокойтесь.
Орест озирнувся. Поруч із ним стояла руда Лисиця у лискучій темно-синій сукні. Невеликого зросту, мініатюрна витончена постать. На голові – величезний капелюх, з-під якого неприродно й доволі потворно визирала майже справжня хутряна лисяча мордочка із вузькими отворами для очей – з їх темної глибини зблискували зіниці. Руки майже до пліч обтягнуті такими ж рудими рукавичками із хутряною облямівкою.
– Треба вибрати маску! – низьким наказовим голосом промовила Лисиця, – Хоча б оцю!
Й вона зняла зі стіни капелюх Арлекіна й натягнула його на голову Оресту.
– А вам личить…
«Все хєрня, казали тато, тільки бджоли – вєщь!
[2]
– подумки зрецитував Орест віршика, що запам'ятався йому після якоїсь поетичної тусівки десятирічної давності, – Все хєрня… І ти лежатимеш у смітнику, обскубаний, як гиндик. І – досить про це!»
Вони зайшли до зали – Арлекін та Лисиця. Й апетитні запахи, мелодійні звуки та ледь чутні джерельця розмов оточили їх, підхопили й поглинули, ніби потік підземної ріки. Це був найкращий ресторан поза містом. За два роки свого існування він уже встиг порости лісом леґенд, щедро оздоблених чутками про пишні аристократичні раути та криваві мафіозні «розбірки», які зазвичай були замішані на фатальному коханні та шалених грошах.
«Треба розслабитися!» – сам собі наказав Орест, відчуваючи на своїй руці тоненьку, ледь тремтячу руку Лисиці. Вони розташувалися за найкращим столиком, сервірованим на двох. Він був заставлений закусками з десяти-дванадцяти страв китайської кухні. З країв високих салатних фужерів звисали рожеві шийки тигрових креветок, на дерев'яній підставці було старанно вибудовано натюрморт із кількох різновидів суші – рисові квадратики із рибою, перев'язані морскими водоростями, сирий рибний м'якуш, нарізаний у формі екзотичних махаонів, неперемішані рибні та креветкові коктейлі світились у круглих вазах і більше нагадували витвори мистецтва, ніж їжу. Коньяк «Метакса» та пляшка білого французського вина завершували картину. «Круто! – подумав Орест. – Якщо вважати, що це моя остання вечеря…»
Він вирішив мовчати. Вона також не квапилася починати розмову. Орест налив їй і собі білого вина, чудово розуміючи, що віднині його смак буде для нього зовсім іншим – ніяким. І такими самими – ніякими! – стануть й інші поняття: обов'язок, кохання, сенс життя. Усе це зникне разом із ним. «Тепер мені можна все! – подумки посміхнувся Орест, – Годі думати про смітник. Ти стаєш справжнім боягузом. Чи варто бути ним в останні хвилини перед імовірною стратою? Зрештою, кілька красиво обставлених годин із загадковою жінкою (а чи жінка вона?), що, ніби прекрасна потвора, зійшла з гравюри середньовічного художника – хіба не найкраща прелюдія до одвічного людського страху перед її величністю Смертю?…»
Лисиця відпила трохи вина, притримуючи маску, й дістала з маленького ридикюля пачку цигарок. Орест клацнув запальничкою і наблизився, намагаючися проникнути за чорні отвори маски. Вона не потягнулася до вогника, відмітив Орест, отже, ця дама з «вищого світу». Але по тому, як вона замахала рукою, відганяючи клуби диму, він зрозумів, що вона не палить…
– Навіщо ви палите, адже ви зовсім не вмієте цього робити? – посміхнувся він, упевненим рухом відбираючи у неї довгу цигарку. Він сповна зміг взяти себе в руки. Гра та жінка навпроти починали подобатися йому все більше.
– А ви що, з Армії Порятунку? – запитала вона.
– Вас потрібно рятувати?
– А що ви можете зробити? – її манера говорити короткими уривчастими фразами і цей трохи агресивний тон збуджували.
Принесли гарячі страви – осетрину під білим соусом, рис, овочі. Але Орест не міг їсти. Він помітив, що й Лисиця ледь торкнулася їжі, а на її тарілці й досі лежить порція суші, яку вона час від часу механічно пересуває дерев'яними паличками. «Цікаво, чи є у неї пістолет? – раптом подумав Орест, оглядаючи її маленький оксамитовий ридикюль, що висів на бильці стільця. – А, можливо, леді віддає перевагу холодній зброї? Або на виході на мене чатує її дружок-кіллер? Як усе має відбутися?…»
Десь у глибині зали, пронизаної гострими променями різнобарвного світла, дзюрчала вода, стікаючи зі штучного водоспаду в мармурову чашу. Біля неї награвав ненав'язливу мелодію саксофоніст.
– Ви не поцікавитесь, хто я? – запитала Лисиця.
– Навіщо? – знизав плечима Орест. – Гадаю, що правди ви мені усе одно не скажете… А що менше знаєш людину, то краще спілкуватися. Ви хіба не помічали, якої відвертості досягають випадкові знайомі, наприклад, у потязі? Вважайте, що ми випадково сіли в одне купе…
– І для одного з нас ця подорож може виявитися фатальною?
– Тобто?
– Хіба не буває так, що після зупинки й розлуки один із супутників з'ясовує, що втратив щось найважливіше у житті…
– Наприклад, саме життя? – засміявся він.
– Можливо, й так… А хіба це не прекрасно?
Вона взяла зі столу його запальничку, клацнула нею й довго дивилася на синє полум'я, що, як маленький чортик, застрибало перед її маскою. У глибині лисиччиних очей-отворів відбилися такі ж мінливі сині чортики.
– Дивно, – нарешті промовила вона. – Я ніби виглядаю з-за фіранки, як у дитинстві. Коли я була маленькою, я обожнювала цю гру – загортатись у фіранки й спостерігати за тим, що відбувається у кімнаті. Здавалося, що я ніби в коконі і мене ніхто не бачить… Мені й тепер іноді дуже хочеться сховатися за завіскою. Але усі вважають мене комунікабельною, веселою людиною – треба поводитися відповідно. А з вами мені затишно. Особливо зараз, коли не треба прикидатися.
«Мабуть, зараз я скидаюся на собаку, – подумав Орест. – Усе розумію, а сказати не можу. Та й про що говорити?… Не можу ж я прямо запитати, навіщо вона ЦЕ робить?…»
– Ви, мабуть, дуже красива жінка, – нарешті промовив він і наважився покласти свою руку на її, щільно затягнуту в рукавичку. Вона здригнулася, випустила виделку…
– Якщо вам хочеться думати так, чому б ні? Ви – випадковий супутник, який може збрехати й піти, як казав Гемінґвей, «навіть не озираючися…»
Однак брехати йому не хотілося. І він заговорив. Просто так. Про дрібниці. Чомусь у цій розмові йому було важливим усе, про що він давно забув: про те, як уперше п'ятирічним хлопчиком побачив море, як лякався сусідського сенбернара, що завжди підстерігав його по дорозі до школи, про те, як ховав на пустирі мертвого горобця, про дівчинку, яку йому хотілося мучити й ображати, тому що не знав, куди подітися від божевілля її худенького, майже плаского обличчя – обличчя янгола. Вона слухала його, зовсім не по-ресторанному підперши щоку рукою, і її лисяча мордочка більше не дратувала його. З нею також відбувалися подібні історії. Й Орест слухав її. Аж доки обоє не відчули, що зголодніли по-справжньому, адже нормально поїсти можна лише з близькою людиною, не згадуючи правил етикету. В якийсь момент, майже механічно, він пересів ближче. І коли знову, цього разу випадково, торкнувся її руки, то відчув гарячий, ніби електричний струм, що пронизав його наскрізь, – живе, майже пекуче, тепло, про яке ніколи не замислюєшся. Думки про можливу небезпеку, про холод смітників та розкіш усіх непевних марнот життя ніби зібгалися, перетворившися на крихітний паперовий жмуточок. І він подумки із задоволенням жбурнув його у найдальший кут своєї душі. Ось чого йому не вистачало усе життя – цього рівного жіночого тепла, що здатне втримати на краю безодні. Це – ніщо, і це – все! «Можливо, це і є те «все», про що можна мріяти?» – подумав Орест. Спочатку загадкова жінка-Лисиця, розкішний ресторан, французьке вино, саксофон, потім – троянди, величезний букет нічних троянд, який він купить їй по дорозі, а вночі відбудеться щось подібне до сцен із фільмів із Шерон Стоун. Як же інакше? А потім… Потім він помре. Але в останню мить усе ж таки побачить її обличчя – худеньке, майже пласке обличчя янгола смерті. І ні про що не пожалкує…