Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

Зал вибухнув аплодисментами. Орест повернувся до дійсности, яка також скидалася на марення: з різних кутків зали йому плескали Олені та Ведмеді, Імператори та Куртизанки, Відьми, Мавки, Колібрі… І їхні вигуки зливалися в один вібруючий гул, що ранив слух та затьмарював розум.

Орест повернувся до столика, і Лисиця поклала м'яку лапку йому на плече. «Дякую. Я майже закохалася…» – тихо промовила вона. І Орест не зрозумів, чи жартує вона, чи каже серйозно…

Потім він керуваів її автом. Вона назвала свою адресу. І цього разу дорога до міста здалася йому закороткою. Жінка так і не зняла маску. Можливо, думав Орест, це зовсім і не маска – а справжня лисиця у жіночій подобі, і ще палкіше бажав лишитися із нею наодинці. Але додому вона не запросила. Він завів її у під'їзд, мимохідь дивуючись її помешканню: під'їзд був темний, будинок – п'ятиповерхівка часів «хрущовської» відлиги.

– Далі я піду сама! – сказала вона. Орест майже нічого не бачив у суцільній темряві. «Якщо це має відбутися саме тут – нехай спочатку буде по-моєму…» – і він швидким рухом, навпомацки, змахнув маску з її обличчя і відчув, що вона сама подалася до нього.

– Я чекатиму тебе тут завтра, – прошепотів він. – Ти прийдеш?

– Так, так… – говорила вона, й він відчував сльози на ЇЇ холодних щоках.

– Хто ти? Навіщо?… Я люблю тебе… – він майже задихався від її швидких поцілунків. – Не відпускай мене…

Але вона нарешті звільнилася від його обіймів та швидко побігла нагору:

– Я сама знайду тебе!

Орест ще зо хвилину постояв у темряві – звук її кроків раптом увірвався. Мабуть, вона безшумно відчинила свої двері. Можливо, подумав він, за ними спала її дитина…

Він навіть відчув певне розчарування від того, що найголовнішого, про що він з таким захватом думав на початку дня, не відбулося…

Вийшов на вулицю. її машина самотньо стояла у брудненькому дворі. Орест зняв з шиї свого «метелика», старанно обв'язав ним конверт із п'ятсотма доларами й засунув його за один з вусиків «двірника» на передньому склі…

Він вийшов на шосе й пішки побрів додому. Машин у цьому районі не спостерігалося. Тільки біля дитячої альтанки стояв старенький «Запорожець».

Він не звернув уваги на цей «Запорожець» та чиюсь тінь, що маячила за розлогим деревом посеред двору.

* * *

Його розбудив настирливий телефонний дзвінок о дев'ятій годині ранку. Дзвонила Марина. Орест довго не міг второпати, де він і про що йдеться. Минулий вечір здався йому сном.

– Ти – безтурботна свиня! – кричала Марина. – Чому ти не потелефонував мені або Лані, як годиться, як роблять усі? Я всю ніч не зімкнула очей! Ти ж знаєш, що відбувається! Невже не можна було повідомити, що з тобою усе гаразд?

Орест скривився й відсторонив слухавку від вуха. Дзвінок вирвав його зі сну, в якому він ще обіймав жінку-лисицю.

– Навіщо так хвилюватися, – нарешті перервав він потік слів. – Зі мною усе гаразд.

– Ти з нею переспав? – спокійніше запитала Марина.

– Тебе це не обходить, по-перше, а по-друге – «фірма секс-послуг не надає», чи не так?

– Отже, ні? – повеселішала Марина.

– Будь ласка, дай мені зараз спокій, я дуже хочу спати, – попрохав Орест і поклав слухавку.

Він знову з головою заліз під ковдру і тепер уже свідомо намалював у своїй уяві вчорашню супутницю. Тільки зараз він оцінив її кольорову імпресіонистичну гаму – темно-синій колір сукні в поєднанні з яскраво-рудими аксесуарами. Щось у дусі Тулуз-Лотрека. Жінка-приманка з іншого сторіччя!

Він вирішив, що сьогодні неодмінно прийде в той двір і побачить її у всій красі або у всій її прекрасній потворності – йому було байдуже, як виглядає її обличчя…

Телефон знову гидко задзеленчав.

– Мій юний Дон Жуане, ви вже прокинулись? Як вам цей чудовий ранок після не менш чудової ночі?

Орест упізнав голос слідчого і ледь не гахнув телефоном об стіну. Болотне чмо! Де він був учора?

– Що ви про це можете знати? – відповів він. – Гадаю, ваша пропозиція бути «наживкою» та розповіді про маніяка-«перукаря» не більш ніж гра вашої хворобливої уяви. Щось я вчора не відчув вашої надійної міліцейської спини, яка мала захистити мене від фатального пострілу вбивці! Це був жарт?

На тому кінці дроту почувся регіт – це був регіт уповні задоволеної людини.

– Ви просто були занадто захоплені своєю супутницею! І, звичайно ж, мене не помічали… А я навіть можу назвати адресу двору, в який ви завезли свою маску. Знаю ще дещо для вас цікавеньке…

Орестові перехопило подих. Більш за все він хотів кинути слухавку, аби нічого не чути й не знати. У реготі слідчого йому вчулося знущання.

– Ви з'ясували, хто вона? – хриплим голосом промовив він.

– Як і те, де вона мешкає насправді.

– Що ви маєте на увазі?

– А те, що через п'ять хвилин після того, як ви вийшли з двору, жінка також вийшла з під'їзду, сіла у своє авто й покотила додому. Я, до речі, ледь устигав за нею на своєму старенькому «Запорожці»…

– Хто вона? – ще раз повторив Орест.

– Вона проживає за адресою: вулиця Лисенка, 42…

– Мені це ні про що не говорить!

– Ось як? А я гадав, що ви знаєте адресу, за якою мешкає ваше начальство.

– Цього не може бути! – і він нарешті зробив те, що хотів, а саме – з усієї сили пожбурив телефон у стіну…

* * *

Не встиг Містер Марпл увійти до свого кабінету, як до нього занесли комп'ютерну розпечатку про те, що трапилось у місті минулої доби. І він, заваривши собі міцного чаю, заглибився в читання. Три пограбування… Не густо. Студентський дебош у гуртожитку… Дрібниці! П'ять сімейних сварок із застосуванням холодної зброї… Милі сваряться – тільки тішаться. Не цікаво. Нарешті – труп! Стоп, прочитаємо уважніше… Знайдено тіло молодого чоловіка поблизу шосе, що веде в аеропорт Бориспіль… Був одягнутий у чорний піджак «від Вороніна», краватка – «Версаче», при собі мав гаманець із сотнею доларів… О, це вже цікавіше, на пограбування не схоже. Стоп, стоп! Ось воно: зрізане волосся! І – візитівка. Містер Марпл навіть не дочитав до кінця, він уже знав, що візитівка позначена фірмою «Ескорт-сервіс». Так воно і є! Містер Марпл чхнув рівно тричі і нервово потер долоні. Ось воно знову! Номер із «наживкою» не пройшов! Не в тому місці він полював… Що ж, принаймні, можна вважати, що в Дани В'ячеславівни – до речі, цікава жіночка! – є алібі.

«А хто тобі сказав, що це була саме вона? – раптом ледь не скрикнув Містер Марал. – Навіть Орест не міг упізнати її, а що бачив ти? Тендітна жінка вискочила з під'їзду, швидко сіла в авто. Ти вирахував її лише за адресою… А хіба то не могла бути якась співучасниця? Лисиця, що заплутує сліди…» Містер Марпл дістав свого нотатника і знову почав записувати у нього свої «пункти»: 1. Встановити особу «жінки-Лисиці». 2. Чи не могла то бути Марина? 3. Перевірити клубні картки усіх відвідувачів «Ведмежого кута».

Коли було зроблено останній запис, ніби автоматично з'явився ще один: «Темно-синя сукня…» Романові здалося, що він десь уже бачив цей глибокий, ніби морський, відблиск… Невловна асоціація майнула й миттєво згасла. Містер Марпл не мав часу прислухатися – треба було діяти. Асоціація розтанула десь на рівні шлунка, а може, трохи нижче… Гарячою, дражливою кулькою…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: