– Авжеж – чоловік Барбі? О'кей. Але навряд чи у нас знайдеться хоч один такий мужик.
– Замовляй найвродливішого, а там подивимось. Іншого виходу у мене все одно немає…
– От бачиш, а я завжди казала, що за своєю божевільною роботою ти втрачаєш найголовніше. Ну, про це ми ще якось поговоримо… Все. Телефоную. На котру годину він тобі потрібен?
– На сьому.
– Добре. Чекай. Я все зроблю.
Ілона знову кинула слухавку на софу. До сьомої лишалося дві години.
Вона пішла в душ. Тепла вода розслабила й заспокоїла її. Ілона одягла халат і, зручно вмостившись у кріслі, почала чекати на перукарку.
«Я йду вперед семимильними кроками, – міркувала вона. – Чому ж мені завжди траплялися чоловіки, яких треба тягнути на собі? Я простягала руку, сподівалася хоча б на розуміння, а вони завжди намагалися стягнути мене вниз, до кухні, прання, прибирання. А коли я виконувала й це – вони йшли від мене, грюкнувши дверима. Мовляв, ти занадто сильна». Такими були обидва її чоловіки. Життя не складалося. Ілона керувала великою фірмою, відкривала нові філії, а по ночах тихо скавучала в подушку. Сьогоднішня ситуація була особливо принизливою. Вона намагалася відігнати від себе невеселі думки.
Перукарка Таня, як завжди, зробила все майстерно і швидко. Ілона огледіла себе в люстро й лишилася задоволена. «А я ще нічого!» – сказала вона собі й полізла до шафи по сукню.
О пів на сьому Ілона швиденько поскидала речі в один куток, поправила фіранки, провела пальцем по поверхні мармурового столика – чисто! Не дарма платить прибиральниці… Виставила на столик холодну пляшку «Асті-мартіні» та два фужери. Потім вирішила, що це зайве, й прибрала усе до серванту. Відчула, що хвилюється і не хоче нікуди йти. «Господи, який сором, – думала вона. – Я змушена платити за молодого альфонса, як стара мільйонерка! Негайно треба заводити хоч якогось мужчину… Але як це робиться? Немає ані сил, ані часу… І, кажучи відверто, бажання також…»
Вишукано вбрана й зачесана, вона сиділа на великому шкіряному дивані посеред порожньої, вилизаної до блиску квартири й шалено нервувала. За п'ять хвилин до сьомої не втрималася й налила собі у склянку коньяку. Ледь устигла зробити ковток, як у двері подзвонили…
Увійшли двоє – дівчина в охайному діловому костюмі та чоловік. Ілона намагалася на нього не дивитися.
– Марина, менеджер фірми, – привітно посміхаючись, представилася дівчина. – А це, – вказала на свого супутника, – Олексій. Якщо ви не проти – розрахуймося зараз. У нас попередня оплата.
Вона дістала з теки якусь квитанцію й простягнула Ілоні.
– Двісті доларів.
Тремтячою рукою Ілона дістала гроші й розписалася на папірці, що його копію Марина лишила на столику.
– На все добре! Бажаю гарного вечора! – попрощалася вона й ступила за поріг.
Ілона лишилася стояти навпроти свого нового знайомця і нарешті змогла пильно й прискіпливо огледіти його: красень-блондин у чорному смокінгу із білою гвоздикою в нагрудній кишені. Олексій швидко зорієнтувався, нахилився й поцілував їй руку.
– Що ж, проходьте до кімнати, – сказала Ілона, – Познайомимося. Я розповім вам, що треба робити. За п'ять хвилин приїде авто.
Олексій увійшов до зали й сів у крісло, невимушено закинувши ногу на ногу. «Звичайно ж! – відмітила Ілона. – Геть за Бальзаком: «Вільно себе почувають у чужому домі тільки крадії та куртизанки…»
Пауза затяглася, але перша незручність поволі миналася. «А він нічого, – думала Ілона. – Головне – мовчазний. Манери непогані. Якось буде…»
Вона хотіла щось сказати, та задзеленчав телефон.
– Ну як, прийшов? – таємничим голосом запитала подруга.
– Так, так, – швидко відповіла Ілона.
– І який він? – не вгавала Олена.
– Може, поговоримо про це завтра?
– Ну хоч слово скажи! – молила цікава подруга, – Я ж до завтра не доживу!
Ілона очима вказала Олексію на пляшку та бокали у серванті й вийшла на кухню.
– Справжній Кен, – прошепотіла вона у слухавку.
– Ну от бачиш, подруго, я ж тобі казала, усе буде гаразд. Тримайся! Цілую! Бувай.
Коли Ілона знову увійшла до кімнати, на столі вже стояли два бокали, наповнені вином.
– Отже, за знайомство! – підняла свій.
– За знайомство! – повторив Олексій. Ілона уперше почула його приємний оксамитовий баритон. їй кортіло розпитати хлопця, хто він, як потрапив на таку роботу. «Це, мабуть, звичайне бажання клієнта – розпитати повію про її тяжку долю! – зупинила вона себе, – Ні. Балачки тут ні до чого. Та й навряд чи він скаже правду…»
Знову зависла якась «непрофесійна» для «хлопчика за викликом» пауза. Обоє одночасно подивилися на стрілки годинника. Олексій тихенько прокашлявся й нарешті вимовив:
– До речі, якщо забажаєте подовжити замовлення – я не проти. За додатковий час я беру п'ятдесят доларів за годину.
– Додатковий час – для чого?
– Це на той випадок, якщо вам не схочеться бути самій після презентації…
– А як же умова вашого закладу – «без секс-послуг»? – посміхнулася Ілона. Він посміхнувся також.
– А це моя особиста справа. Запевняю – не пожалкуєте…
Він зовсім освоївся, й у погляді блакитних очей засвітився масний котячий вогник.
– Я подумаю, – пообіцяла Ілона й підвелася з крісла. Саме в цю мить у дворі засигналила машина. – Нам треба вирушати.
Вони вийшли з під'їзду як молодята – стрункий білявий красень у смокінгу і вродлива жінка «у віці елеґантности». Водій вишневого мерседеса аж присвиснув й захоплено вирячив очі. Ілоні сподобалася така реакція. Вона міцніше притислася до могутнього плеча свого супутника і їй насправді здалося, що вона – молода наречена, що прямує до свого щастя.
«Мабуть, треба подумати про «додатковий час»… – промайнула думка. – Маю ж я право розслабитися хоч на один вечір…»
Красива пара сіла в авто під цікавим поглядом консьєржа, що виглядав зі свого віконечка.
«У нашої леді з'явився коханець. Щось дуже швидко…» – подумав він і подивився на годинник. Було п'ять хвилин на восьму.
* * *
Менеджер «Ескорт-сервісу» Марина повернулася до порожнього офісу. Кожного вечора по дев'ятій вона «здавала чергування» надомниці Лані й вирушала в місто на полювання «за свіжиною». В офісі було порожньо і темно. Директор Дана В'ячеславівна рідко засиджувалася на роботі, двоє водіїв були «на маршруті», замовлень на сьогодні більше не передбачалося. Треба було лише передзвонити Лані та здати їй чергування. Лана була інвалідом і працювала диспетчером тільки у нічний час.
Марина зайшла до гардеробної й скинула діловий костюм, розпустила тугу «гульку». Тепер можна було натягнути улюблені джинси, легку «адідасівську» вітрівку й грубі чоботи на високій платформі. За годину вона перетвориться на «дівчинку із натовпу» й розчиниться у ньому. Хіба що очі, старанно закамуфльовані дзеркальними скельцями окулярів, залишаться серйозними й уцілятимуть, як завжди, в «десятку». «Якщо тобі не подобається твоя робота – перетвори її на гру!» – неодноразово казала їй на самому початку Дана В'ячеславівна. За два роки існування фірми Марина вже навчилася не перейматися своїми обов'язками, не думати про незручності своєї роботи. її переваги вона зрозуміла кілька років тому.
Тоді один її знайомий цілий вечір водив її засніженим містом, поки вона не перетворилася на крижинку і втямила, що в молодика немає жодної копійки, аби запросити бодай у найближчу забігайлівку та погрітися філіжанкою кави чи чаю. Вона запропонувала це сама, хлопець образився. На цьому побачення закінчилося. Наскільки було б простіше, якщо б заплатив той, хто на той момент мав змогу! І от тепер Марина вважала, що встановлює деяку рівновагу у стосунках між статями. Тим більше, що фірма процвітала, і виявилося, що бізнес, який вони розпочали майже першими, має щодалі більші перспективи.
Марина заварила собі кави, налляла туди трохи бальзаму, який завжди був у барі, й набрала номер Лани.
– Привіт, Ланусю! Починається твій час. Доповідаю: номер перший обслуговує презентацію до дев'ятої – зателефонуєш йому на мобілку. Поки що замовлень немає. Якщо будуть – видзвониш номер сьомий або дев'ятий. Скажеш водію (сьогодні на маршруті Вова), щоб не забув узяти розписку. На цьому все. Зідзвонимось завтра о десятій. Привіт!