Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

– О, ні! З мене досить. Гадаю, ви не там шукаєте… Я завтра ж іду з цієї фірми. Не вірю я у ваші експерименти.

– Ну ще трохи… – заблагав Роман. – Ти тільки вислухай. Мотивів убивств я поки що не визначив, але якщо діє маніяк – то їх і не може бути. Хоча мені здається, тут банда. Але навіщо це їм? Заради волосся? Ха-ха. Тут щось інше. Це з'ясується пізніше. А зараз підемо шляхом найменшого опору. Подивися…

Він кинув на стіл кілька фотографій. Орест ледь не захлинувся ковтком пива: на трьох фотокартках, зроблених професійно, чітко було зображено голови небіжчиків крупним планом у профіль та анфас. Особливо вразило обличчя Сергія, адже зовсім недавно він давав Оресту цінні рекомендації й напрошувався в гості…

– Навіщо ви це принесли?

– Ну, вибач, вибач, я ж не знав, що ти такий ніжний. Але, прошу, придивись уважно.

Орест змусив себе вгледітись у застиглі обличчя.

– Ти не на обличчя дивися, – зауважив Роман. – Невже нічого не помічаєш?

– Що я маю помітити?

– Ну, як же! Порівняй: у першого й другого волосся зрізане майже «бобриком» – рівненько, кожне пасмо має довжину три-п'ять сантиметрів! – Містер Марпл майже кричав, захоплено тицяючи пальцем глянцеву поверхню світлин. – А тепер поглянь на третього… Поглянь, поглянь!

Орест знову змусив себе подивитися на Сергія і тільки зараз, після підказки слідчого, нарешті помітив, що на голові зазнімкованого небіжчика панував «художній безлад» – волосся було зрізане абияк, навскіс.

– А тепер скажи, – потер руки Містер Марпл, – чи могла діяти тут тільки одна людина?

– А чому б і ні? – не зрозумів Орест.

– А тому! – Роман забігав по кімнаті. – А тому! Маніяк-одинак завжди усе робить за якимись своїми неписаними канонами. Якщо він діяв один – волосся третього було б зрізане так само, з педантичною охайністю!

– Це тільки версія. А ви казали про доказ. Де ж він?

– Почекай-но, буде й доказ.

Містер Марпл налив собі повний келих пива й одноковть його випив.

– Так ось, – продовжував він. – Коли я доповів про ці деталі начальству, воно й слухати не стало. Вже не кажучи про те, що я просив зробити експертизу кінчиків волосся… Але я усе ж таки це здійснив – у мене в лабораторії свої люди! І ось що дізнався: першу «стрижку» зроблено рідкісними ножицями – із алмазним напиленням на краях обох лез. Таких ножиць у місті може бути усього кілька штук! І ще – тільки в людей певних професій. Наприклад, у крутого перукаря або такого ж крутого шевця…

– Шукай вітру в полі! – присвиснув Орест. – А друга?

– А другого, а точніше, третього, небіжчика обскубали звичайними ножицями, одне лезо яких трохи заіржавіле.

– Ну, такі ножиці є і в мене… – зітхнув Орест і схаменувся: не вистачало ще і йому підпасти під підозру цього божевільного. Але Містер Марпл не звернув жодної уваги на його слова.

– Так от, – продовжував він, – знайдемо ножиці – знайдемо і вбивць!

– Ви пропонуєте піти по квартирах усього міста? – не міг стриматися від іронії Орест.

– Навіщо ж так? Достатньо почати з моїх підозрюваних.

– І хто вони?

– Ті, до яких я тебе просив придивитися. А саме – Марина та Дана В'ячеславівна… Чому ж я до тебе й прийшов! Це можеш зробити тільки ти!

– Ви збожеволіли! Чому я маю займатися вашими обов'язками?! Я ж сказав – з мене досить! – обурився Орест.

– Заспокойся, хлопче. Усе не так складно, як ти гадаєш. Марина зараз на лікарняному, відвідати її – священний обов'язок співробітника. Завітаєш до неї із квітами – чи з чим там зараз приходять до самотніх жінок? – попросиш ножиці, аби зрізати листя. От і все. А от із Даною… Ну, тут теж нескладно – здається, ця дамочка у тебе закохана…

– Усе це ваші вигадки, – почервонів Орест. – Я нічого такого не помічаю. Ви помилилися…

– А ресторан?

– Я ж кажу – ви помилилися!

– Я так не думаю. Але менше з тим, напросишся на гостину – і так само попросиш ножиці… Ну, як план?

– Чудовий план, але втілюйте його без мене… Я розраховуюся на наступному тижні.

– От і добре, значить, у нас в запасі ще сім днів!

– Ви мене дістали!

Містер Марпл знову наповнив келихи й почав старанно обдирати луску з другої рибини.

– Невже тобі подобається твоє прісне життя? Я пропоную тобі пригоду, небезпеку і, зрештою, інтригу із красивими жінками, одна з яких до тебе явно небайдужа… А ти задкуєш, як річковий рак… Подумай.

– Добре, я подумаю, – нарешті пообіцяв Орест. Образ жінки-лисиці ніяк не виходив з його голови.

Але в те, що це була Дана, не вірилося. Принаймні, можливо, буде нагода перевірити підозри слідчого…

Вони просиділи майже до вечора. Оресту довелося збігати за горілкою та цигарками, розігріти вчорашні котлети, які він придбав у кулінарії, й вислухати історію життя слідчого майже від народження.

Потім Роман пішов додому. Він знав, що його відсутність саме у вихідний – страшна провина, за яку він розплачуватиметься вислуховуванням гнівних тирад дружини про те, що вони живуть не «по-людському». Наприклад, ніколи не чистять килими, виносячи їх на перший сніг, не відвідують модних вернісажів, не куштували молюсків та не збирають гроші на поїздку в Арабські Емірати, тощо. Зранку він збрехав Міррі, що йде до гаража ремонтувати старенький «Запорожець», і був упевнений, що Мірра вже телефонувала у сторожку всюдисущому діду Савці і він, як старий партієць, сказав їй правду. Треба було негайно їхати додому. Але, замість своєї зупинки, він вийшов набагато раніше. Ноги самі несли його до будинка, де мешкала його недавня знайома Лана, і спогад про її тонкі зап'ястя, про маленькі, немов у дитини, ніжки та блискучі чорні зіниці надавав сенсу його безглуздому існуванню.

У її дворі було вже темно. Він сів на лаву та запалив. Заходити до жінки він не збирався (вони домовились про зустріч на наступному тижні), але, дивлячись на її зашторені вікна, він відчував ніжність і малював в уяві картину: вона сидить у своєму кріслі під лампою і читає книгу. Минулого разу він так і не наважився запитати про зовсім свіжий запах парфумів, який долинав від її темно-синьої сукні. Та й навіщо було питати? Він упевнився, що жінка – зовсім безпорадна. А ще… Він і досі відчував на своїх губах ніжний оксамит її маленьких долонь і мріяв, що наступного разу буде значно сміливішим.

Після першого ж візиту до Лани він відчував, що його тягне сюди ніби магнітом. Відверто кажучи, він був тут уже тричі і так само не наважувався зайти, як і зараз. Він помічав, що заспокоюється від одного погляду на її вікна на п'ятому поверсі. Він соромився признатися самому собі, що всі його думки та мрії заполонила жінка в інвалідному кріслі. Це було неможливо! Хіба мало навкруг інших жінок, питав він себе, здорових, балакучих, здатних на необтяжливі стосунки із одруженим підтоптаним слідчим сорока п'яти років, перевтомленим горілкою та телевізійними серіалами? Але його ніби пронизувало струмом при згадці про її воскові пальці, що ніби світилися в темряві, яка завжди огортала її, про хвилю смоляного блискучого волосся, яке він бачив тільки у ляльок або в Елізабет Тейлор у ролі Клеопатри. Паморочилося в голові й від особливого запаху трав в її квартирі. А голос! Уривчастий, хриплуватий. Хоч би що вона казала – все цей голос перетворював на одкровення.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: