Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

* * *

Ні, тільки не це! Марина майже через кожні півгодини зупинялася перед люстром і роздивлялася своє почервоніле обличчя. Ні, ні, ні! Лікарі запевнили, що за тиждень усе минеться й шкіра оновиться. Дана Вячеславівна дістала якусь дефіцитну імпортну мазь і, в зв'язку з призупиненням діяльності служби, дозволила розслабитись. А розслаблятися Марина не вміла, хіба що… І вона почала використовувати заборонені запаси вин та коньяків, якими її щедро обдаровували задоволені клієнтки. «Я видужаю та піду з «Ескорту»! – вирішила Марина. – Цей життєвий відтинок для мене закінчився! А що далі?» Можна було б звалити кудись за кордон, як зробили багато з її знайомих. Але те саме питання – що далі? – змушувало відкинути цю ідею. Ті, хто виїжджав і пропонував зробити їй те саме, здавалися їй гиндиками, що мріють лише про одне – добре відгодуватися й… потрапити на різдвяний стіл у фешенебельному готелі. Але яка різниця, хто й коли тебе з'їсть, якщо це взагалі не виключено?

Коли вона тільки починала працювати в «Ескорт-сервісі», Дана відправила її в поїздку до Вашингтона на якусь жіночу конференцію. Це було потрібно, адже свій бізнес вони розпочинали під «соусом» захисту прав жінок. Коли вона повернулася, подруги із захопленням розпитували її про цей омріяний та оспіваний континент свободи. «Вивірки, пацюки та чорні бомжі!» – відповідала Марина. її вразили натовпи товстунів на вулицях й атмосфера суцільної байдужости до всього, що не стосується заробляння грошей. Співвітчизники витягалися з усіх сил, аби довести свою вдячність країні щастя за те, що впустила їх у свої простори: старанно вивчали сленг, аби в магазині чи у пральні їх приймали за своїх, накопичували гроші на пристойний котедж та машину, методично роз'їдалися на гамбургерах та вчилися вловлювати гумор третьосортних кінокомедій. Ні, туди вона не прагнула. «Треба вигадати щось інше, – міркувала Марина. – Полювання на чоловіків набридло…»

Їй усе життя кортіло написати роман. Але як тільки вона починала складати слова, принаймні подумки, виходила якась нісенітниця і Марина розуміла, що вона безнадійно бездарна. І в ту ж мить, як піґулку від тієї бездарности, вона застосовувала рятівну фразу, якою продовжувала своє недосконале творіння: «…мине багато років, і полковник, стоячи біля стіни й очікуючи на розстріл, згадає той далекий вечір, коли батько взяв його із собою подивитися на лід…». «А, взагалі, кому потрібен мій сопливий роман?» – майнула твереза думка, і Марина відкоркувала чергову пляшку. На цей раз їй до рук потрапила стандартна півлітрівка «Ізабели». Вона гострим ножем підрізала пластиковий корок і налила рідину («У романі можна було б написати – «важке, тягуче зілля, що пахне чорним виноградом») у великий глиняний кухлик. «Мабуть, це дуже соромно, – подумала Марина, – напиватися наодинці!» Вона голосно засміялася. Отже, про що це вона? Так, так – треба написати роман… Але десяток полиць, рясно заставлених книжками, закликали ЇЇ до обачности: усе вже написане! Якось треба балансувати поміж убивчою іронією, трагедією, фарсом та рефлексіями. І з усього цього створити бліде відлуння правди. Марина знову зробила жадібний ковток і замислилася: «Мине багато років і… Ми всі зіграємо в одну гру: кожен продовжить цю фразу, як зможе. Моя звучатиме просто: мине багато років… На цьому – все.»

«Можливо, – продовжувала міркувати Марина, усе глибше поринаючи в хмільні хвилі, – питання тільки в тому, хто вийде з гри раніше? А хто залишиться гравцем? І той, хто залишиться, нарешті відчує себе безнадійно самотнім у цьому світі. Сюжет мого роману – довгі, безтямні, нудотні спогади, які я видобуваю з цього великого кухля і які миттєво гинуть у ньому ж, не встигаючи скапнути масною червоною сльозою на клапоть паперу. А ви усе чекаєте від мене зав'язки? – погрозила Марина пальчиком книжковим полицям. – Або хоча б мізерного натяку на інтригуючий початок? Ну, ось вам: «Я сидів (відверто кажучи, жіночі закінчення у словах – це якесь жахливе знущання над художнім текстом!) за письмовим столом. Було близько дванадцятої години ночі. Я пив вино і подумував – чи не закурити мені? Але у сусідній кімнаті спали мої дуже пильні батьки, які вважали, що куріння – гріх. Я сидів за столом із великою метою – написати безсмертний твір без «сантиментів та національних ідей» і дивився на видовжене стебло чорної троянди. Я нікого не чекав. Я був один у всьому світі – мені було легко померти в цей час…» Ось так?» – Марина знову зробила ковток. Справа не зрушилася далі від її наполегливого уникання жіночих закінчень. Вона одним порухом руки зруйнувала купу журналів та журнальчиків, у яких крилися літери та словосполучення інших мучеників пера. Вона була готова ридати над кожним з них, тому що твердо знала: її роман ніколи не зблисне химерним натяком на будь-який сюжет. Адже на цей громадянський подвиг у неї не вистачало ані часу, ані паперу. Героями ЇЇ роману мають стати ця самотня «хрущовка», довге стебло зів'ялої чорної троянди та кухоль із таким же чорним вином… Вона уявляла, як вийде на роботу і скаже колегам:

– Класну штуку я написала за ці дні!

– Яку? – запитає її Орест. – Як вона називається?

– «Сто років», – відповість вона.

– «Сто років самотности»? – насмішкувато перепитає він.

– Ні, просто – «Сто років»… А починається вона так: «Мине багато часу, і я помиратиму від раку шлунка в шостому відділенні онкологічного інституту, в палаті номер шість…»

Міркуючи в такий спосіб, Марина ходила по своїй квартирі, як примара, не знімаючи нічної сорочки та халата. Вона навіть не розчісувала волосся впродовж цього, такого тривалого часу. Їй здавалося, що вона зараз – лише лялечка, з якої має вилупитися метелик. І обпечене обличчя, що має «відновитися», свідчило, що оновитися треба не тільки іззовні. За три дні вона відчула, що скучила за Орестом. Саме за ним. За його гітарою, за його презирливою байдужістю та удаваною коректністю. Марина розуміла, що вона для нього лише «прекрасна сутенерка», – так він колись назвав її. Але ж вона чудово пам'ятала їхню першу балачку в кав'ярні, що була доволі приємною й підсвідомо забарвленою чимось справжнім. Аж доки вона не взялася за свої, як казала Дана, прямі обов'язки…

Марина кілька разів навіть телефонувала йому, але слухавка відповідала короткими гудками. Лишалося тільки сидіти вдома й «відновлюватися» чарками дорогого французького коньяку, зручно влашувавшися на своєму улюбленому місці перед вікном. Була п'ята година вечора четвертого дня її вимушеного домашнього ув'язнення, коли Марина раптом побачила на дорозі, що вела до її під'їзду, Ореста. Вона навіть потерла очі, але це справді був він. Хлопець йшов повільно, роздивляючися номери будинків. В руках у нього був букет… Марина аж присвиснула. Вона миттєво схопилася з крісла і тільки зараз із жахом зрозуміла, що зовсім п'яна, роздягнута й не розчесана… От халепа! Вона заметушилася, розкидаючи все на своєму шляху. Кудись поділися гребінець та зубна щітка, а джинси, немов живі, вислизали з рук. Вода з крана, який вона відкрутила на повну потужність, облила її з голови до ніг, рухи були непевні… «І шляк би це все трафив!» – розсердилася нарешті Марина, полишаючи марні спроби вдягнутися й привести себе до пристойного вигляду.

До дзвінка, що пролунав у передпокої за кілька хвилин, вона ще встигла випити три чарки й відчула себе трохи краще.

Натикаючися на стільці й плутаючись у полах свого довгого халата, вона добрела до дверей і буквально впала на руки здивованого Ореста. Відкинувши букет убік, він підхопив її і заніс до кімнати.

– Це ти… Ти… – солодко посміхаючись, прошепотіла вона, а потім після ще кількох не зрозумілих йому фраз, відвернулася до стіни й миттєво відключилася.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: