Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

Усе це трапилося так швидко, що Орест не встиг нічого второпати. Ідучи до Марини, він прокручував довгу бесіду, в якій мав дотепно вмотивувати причину свого візиту. А тепер усе це було непотрібним. Дівчина спокійно й глибоко сопіла, уткнувшись носом у подушку. Це було найкращим виходом з ситуації. Орест огледівся: в хаті панував безлад. Та ще який! Скрізь валялися порожні пляшки, книги та залишки бутербродів. «Де ж у неї можуть зберігатися голки та нитки? -напружив мізки Орест. – Тут сам біс ногу вламає!» Він почав тихенько відсувати шухляди. У них також усе перемішалося. Орест вийшов на кухню. Й одразу помітив велику коробку на підвіконні. Кілька разів вколовши пальця, він видобув з-під гори ниток та клаптів ножиці й уважно роздивився їх.

Потім, ніби уві сні, налив собі чарку коньяку, випив і стрімголов вискочив із квартири. Він увесь тремтів: одне лезо великих грубих ножиць було заіржавіле. Мало того – до нього приліпилися кілька тоненьких білявих волосинок…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

* * *

«Невже це була вона? Не може бути!» – придивлявся Орест до Дани В'ячеславівни, що проходила повз нього у глибокій задумі, навіть не вітаючися. Кілька днів тому було заарештовано Марину. Орест не вдавався в подробиці, не розпитував слідчого, але йому чомусь було прикро за цю дівчину, можливо – хвору, можливо – дивакувату, але не жорстоку. А ще хвилював клаптик паперу, який він захопив зі столу, крадькома виходячи з її помешкання. На ньому він побачив своє ім'я, написане разів зо двісті… Добре, що здогадався прихопити цей клаптик, інакше не уникнути б йому ускладнень із зайвими розпитами!

Орест вирішив якнайшвидше кинути свою службу в «Ескорт-сервісі», тим більше, що у зв'язку з останніми подіями робота зупинилася, клієнток майже не було. Офіс спорожнів. Тільки при дверях ще стояв охоронець, а в своєму кабінеті, темніша за хмару, сиділа Дана. Двері було прочинені, й Орест усе не міг зібратися з силами, аби зайти й повідомити шефиню про своє звільнення. Лишалося ще одне завдання Містера Марпла… Але як до нього приступити, Орест не знав. Він крадькома спостерігав за Даною та порівнював її із жінкою-Лисицею. Він тільки зараз зауважив, що майже ніколи не чув голосу Дани В'ячеславівни, адже ніколи не спілкувався із нею. Голос Лисиці він розпізнав би з тисячі – дзвінкий, глибокий, збудливий. Фігура? Та була, здається, вищою… Але зараз, по цій погоді, Дана змінила взуття, а жінка була в черевиках з високими обцасами. Він міг би впізнати її руки, але ж на Лисиці були задовгі руковички… Шия? Вона ховалася за рудим боа. Йому залишалися тільки чуттєві інстинкти – запах, дотик, сміх… Але Дана жодним жестом не видавала себе і трималася на відстані й велично пропливала повз нього, як біла мініатюрна ладдя повз чорний човен рибалки.

Нарешті Оресту набридло ламати голову й сидіти в цій напруженій атмосфері, до того ж на вулиці починалася злива і треба було встигнути доїхати додому, поки вона не зарядила на всю ніч. «Сьогодні нічого не вдасться», – подумав він і вийшов з офісу. Холодні змійки дощу одразу ж заповзли йому за комір. Він вийшов на шосе з надією упіймати машину.

– Можу підвезти! – біля нього зупинилася машина Дані В'ячеславівни.

Він не помітив, коли вона встигла вийти з офісу та сісти за кермо свого сріблястого «Пежо». Це була удача!

– Дякую! – він відкрив передні дверцята та сів поруч із нею.

– Вам куди?

Орест уже знав, що він відповість, але навмисне витримав паузу та набрав у легені повітря, ніби плавець перед стартом. І назвав адресу того будинка, до якого підвіз після побачення у ресторані жінку-Лисицю… Реакція Дани була незрозумілою, невиразною. Вона мовчки кивнула головою й натисла на ґаз. Він дивився на її пальці із двома тоненькими діамантовими обручками, що стискали кермо, намагався вдихнути запах її парфумів, поглядав на її коліна, яких не закривала вузька блідо-рожева спідниця. її очі були закриті скельцями окулярів у рожевій оправі, світлі спіральки волосся вибивалися з-під ніжної газової косинки-батика такого самого кольору. «Вона також дуже красива! – подумав Орест, – Але що означає це – «також»? Хіба ти бачив обличчя Лисиці?» – і сам собі відповів: «Але ж я цілував її! І ті поцілунки я не сплутаю з іншими… Це закарбовується на рівні підсвідомости». «Отже, – знову скептично промовив до нього внутрішній голос, – лишається «найпростіше» – поцілувати її! А ще краще – зґвалтувати у тому брудному дворі, куди вона тебе так удавано спокійно везе… Ніби не знає, що це – пастка». «А якщо й справді не знає? – продовжував діалог із невидимим співбесідником Орест. – Тоді… Тоді сьогодні фокус не вдасться і завтра я вигадаю щось інше. Або просто потелефоную Романові – нехай іде до неї з обшуком власною персоною!»

Машина в'їхала у двір й зупинилася якраз біля того самого під'їзду. «Ось ти і попалась!» – подумав Орест.

– Дивовижно! – удав здивування він. – Звідки ви знаєте, що моя квартира саме у цьому під'їзді, адже їх тут п'ять?

Він не бачив її очей за темними скельцями окулярів, не бачив щік, прикритих косинкою, але помітив, як порожевіла її шия у вирізі білої мереживної блузки. Вона мовчала і не випускала з рук керма, ніби це був рятувальний круг. Дивно!

Орест тільки зараз водночас відчув її запах – той самий, із ненав'язливою прохолодною гамою, запах осени, до якого ніби примішувався легкий гіркуватий димок від спаленого листя… Чомусь саме зараз чіткіше вималювалися її коліна, зап'ястя, вузька талія під тоненьким рожевим паском із шкіри пітона… Він здивувався, що одразу – наступного ж дня! – не упізнав її! Він уже не боявся порушити субординацію – це була вона, жінка-Лисиця. Орест упевненим рухом розвернув її до себе, зняв з її очей окуляри та, вже цілуючи, розв'язав та пожбурив убік косинку…

Коли вона запропонувала поїхати до неї, він вже й про своє «відповідальне завдання» і про небезпеку, яку таїла в собі ця недоступна жінка.

* * *

– Тепер треба жити за волею долі, так, ніби йдеш по замінованому полю – ніде не помилитися, нічого не порушити, не перечепитися… – двома годинами потому говорила Дана. – Знаєш, я вирішила закрити свій бізнес. Я розпочала його з ненависти до людей, а закінчу – з любови…

– До людей?

– До тебе, дурнику… А через тебе, можливо, й до людей… Хто зна?…

Вони лежали на пухнастому килимі її спальні, серед розкиданих речей та подушок.

«Як дивно, – думав Орест, – усе, що я зараз можу сказати, все, що кажуть у такі хвилини тисячі інших людей, здається повною банальністю: «Я тебе нікому не віддам», «Не щезай!»… А хіба це не так?…»

– Хіба це не так? – запитав він вголос.

– Усе так… – сказала вона. – Ми житимемо довго й щасливо і… помремо в один день. І я тебе нікому не віддам!

– А як же твій чоловік?

– Пет-Пет?… Колись він узяв мене просто з двору, як підбирають викинуте кошеня. Зі мною він зістарівся, досяг своїх висот – я завжди служила йому, як то кажуть, вірою і правдою. Ти – мій перший коханець за десять років. Це правда. Гадаю, я заслужила на щастя… Крім того, підозрюю, він зраджує мені. Мабуть, настав час мирно розійтись.

– А хто він?

– Був модельєром, багато разів перемагав на конкурсах, тепер очолює фірму, спільну з італійцями, шиють одяг… Увесь час у роз'їздах.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: