Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

– То це ти дзвонила мені після передачі у «Чорному колі»? – здогадався Роман, пригадуючи той дзвінок, що пролунав у нього на кухні місяць тому, коли він переглядав передачу про себе.

– Я, любий! Тоді я була приємно вражена, я зрозуміла, що колесо крутиться у правильному напрямку. Мені лишалося лише трохи підштовхнути події, аби прискорити нашу зустріч.

– Я тобі не вірю. Ти божевільна… – тільки й зміг вимовити Роман.

– Кажу тобі – ні! – посміхнулася вона. – Можливо, була… Двадцять років тому. Це справді був психічний розлад під назвою «fatuovs love». Я перечитала сотні книг і сама поставила собі цей діагноз. Хіба це вчинок божевільної? О, ні. Я сама звільнилася від любовного інферно. Я зрозуміла, що була повністю залежна від тебе – фізично, емоційно. Я навіть змогла проаналізувати, чому. Пам'ятаєш… хоча, що ти можеш пам'ятати! – я казала тобі, що ти – мій принц з дитячих снів? Я так довго вигадувала цього принца – високого, білявого… І коли вперше побачила тебе, зрозуміла, що усе життя мріяла тільки про тебе. І коло замкнулося. Ти став моїм фетишем, а я була занадто молодою, щоб відрізнити цю лихоманку від любові… Тепер я здорова, а лихоманка передалася тобі: з перших же хвилин нашого нового знайомства ти дивився на мене саме так, як не дивився на ту дівчинку, якою я була. І мене це дуже тішило… – вона знову перервалася на ковток. її вуста від густої наливки стали майже чорними. Вона посміхнулася:

– Фантастика: молода, красива, здорова, віддана тобі, як пес, покірна й несамовито закохана, я не була тобі потрібна! Вас, чоловіків, не збагнути… Ти б міг назавжди лишитися зі мною, як би не це… – вона вказала на подушечку. – Не треба було її чіпати…

– Я все одно нічого не розумію…

– Ти розумний, ти все з'ясуєш. Тільки завтра. А тепер дай мені спокій. Я втомилася… Приходь зранку. Звичайно ж, із ордером на арешт. Якщо зможеш убити мене вдруге…

– Значить, ті двоє нещасних були лише пішаками у твоїй грі? Але ж на який гачок ти їх підчепила? Гіпноз? Гроші? Шантаж?

– О, бачу у тобі справжнього слідчого! Ти усе врахував, крім любові і страху. Гадаю, ти б також міг убити заради мене, якби ми ближче запізнали один одного, хіба ні? – вона дивилася прямо йому в очі, й Роман відчув, що ледь витримує цей пронизливий погляд. Ще мить, і він би впав перед нею на коліна аби вона знову втамувала біль у скронях своїми маленькими долонями…

Але Лана порушила паузу, і цього разу в її голосі зазвучали істеричні нотки:

– Благаю, про решту – поговоримо завтра! Вона безсило відкинулася на подушки.

– Ще одне запитання… Ти… так ненавидиш мене? Вона підвела голову і знову подивилась йому просто

у вічі. Романові спало на думку, що впізнати її він міг би набагато раніше – у свої тридцять сім Світлана лишалася такою ж непередбачуваною, навіженою, особливою, якою була й у сімнадцять.

– Я не можу тебе ненавидіти… Я б і зараз підписалася під кожним рядком того листа. Іди, іди, інакше – я знаю! – ти залишишся. Я можу назавжди прив'язати тебе до себе, і ти навіть не помічатимеш, що я вбога каліка… Це буде найстрашнішою помстою. Але я того не хочу! Свій вибір ти зробив двадцять років тому… Йди, кажу тобі! Біжи! Усі запитання – завтра. Обіцяю – я не втечу.

Вона легенько штовхнула його у спину. Роман покірно звівся. Тому, що так наказала вона… Йти йому не хотілося. Він із відчаєм відчув, що йому байдуже, чи має вона причетність до злочинів. Він прийшов до неї зовсім не за тим. Він хотів повернути час до того моменту, як смикнув «блискавку»… А, можливо, ще раніше – на двадцять років назад.

Коли він вже стояв у коридорі, Лана раптом гукнула до нього:

– Твоя дружина блондинка?

– Так, – ледь чутно відповів він.

І почув із темряви регіт. Мурашки побігли його схололою спиною. Він квапливо заклацнув двері, але цей відьомський сміх супроводжував його постійно поки він біг темними сходами. Він вискочив під дощ і кілька хвилин стояв безтямно, аж поки до нього долунав крик з балкону:

– Ро-о-омку-у-у!

Він звів голову. І закляк: Лана виїхала на просторий балкон у своїй колясці, змахнула рукою і, швидко перехилившися через перила, полетіла униз…

Протокол перший

«Я, Петро Петрович Заславський, уперше познайомився зі Світланою Валентинівною Семенчук у січні 1999 року…»

Так, це було саме сьомого січня. Він добре пам'ятав свою розмову з дружиною, коли вона розповіла про свою давню подругу.

– Вона дуже здібна, – казала Дана. – І дуже нещасна. Ти можеш їй допомогти. Вона чудово малює та шиє, у неї купа цікавих розробок жіночого одягу. Пам'ятаєш мій костюмчик «від Кардена» – це справа її рук! Тобі ж потрібні свіжі ідеї?

Дана вмовила його завітати до подруги саме на Різдво. Ескізи й справді виявилися чудовими. Петро Петрович давно відчував, що вичерпався, а тут – свіжа думка, сміливі силуети… Але вголос він про це не сказав. – Я зайду до вас якось… – пообіцяв він жінці, що сиділа в інвалідному кріслі.

«Якось» відбулося наступного дня. Але цього разу він з'явився в неї сам, без Дани. Дорогою купив красиву гелеву свічку у прозорій круглій склянці, всередині якої застигли жовто-гарячі голівки декоративних квітів. Але подарунок виявився зайвим. Лана з першого погляду зрозуміла, що йдеться про бізнес.

– Ідеї мої – слава ваша? – посміхнулася вона.

– Ідеї ваші – і гроші також, – відказав він. – Я платитиму стільки, скільки ви захочете.

Вони зійшлися на сотні доларах за кожен ескіз. Він одразу ж залишив їй розробки.

З того часу він заходив до неї регулярно. Він умовляв себе, що їхні стосунки – суто ділові, і ретельно приховував навіть від самого себе, що мріє приборкати й підкорити цю жінку. Вона його збуджувала та дратувала. Петро Петрович не звик до зверхнього ставлення до своєї персони. А саме таке ставлення нещасної, прикутої до крісла жінки було для нього незбагненним. У її присутності він відчував себе хлопчиком-учнем. Особливо після того, як саме її роботи (які, звичайно ж, Пет-Пет видав за свої) викликали шалене захоплення його італійських партнерів. Тоді він хотів збільшити їй гонорар. Але Лана відмовилася.

– Мені зайвого не треба, – сказала вона. – Краще зробиш мені іншу послугу. Але не зараз. Пізніше.

Він подумав, що йдеться про ліжко. Але жінка продовжувала поводитись із ним так само зверхньо.

За півтора року успішної співпраці Пет-Пет одержав усі нагороди, звання та призи, про які тільки міг мріяти. Вінцем тріумфу стала перемога на конкурсі «Діамантові ножиці»…

А потім пішов обвал.

– Тепер ти мій боржник! – сказала йому Лана в один із вечорів, розклавши перед ним копії своїх ескізів. – Я із легкістю доведу, хто справжній автор. Це може бути гарний міжнародний скандальчик.

– Чого ти хочеш? – захриплим голосом запитав Петро Петрович.

– Йдеться про послугу. Пам'ятаєш?

– Я зроблю все, що ти скажеш…

Лана налила коньяку у дві елегантні чарки з чорного кришталю. І він почув про найжахливіше.

– Я ніколи не зможу цього зробити! – вигукнув він.

– Тоді я зроблю те, що обіцяла, – спокійно відказала вона. – Але у тебе ще є час подумати…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: