Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

«…Світлана Валентинівна деякий час працювала в моїй фірмі без оформлення відповідних документів, гроші отримувала готівкою від мене особисто. Коли я вирішив відмовитися від її послуг, вона почала шантажувати мене, оскільки була посвячена в деякі коммерційні та творчі таємниці підприємства. Я перебував на грані нервового зриву і погодився на її умову. 22 листопада близько третьої години ночі в районі центрального міського скверу я зустрів одного з працівників фірми, якою керувала моя дружина, та зробив два постріли з відстані двох-трьох кроків. А потім, як наказала Світлана, зрізав з небіжчика волосся, яке наступного дня відвіз їй…»

Протокол другий

«Я, Марина Миколаївна Прядко, знаю (закреслено)… знала Лану з березня 1999 року як нічного диспетчера фірми, у яку влаштувалася на роботу того ж місяця. Близько півроку ніколи не бачила її, оскільки спілкувалася лише по телефону, коли здавала їй нічне чергування…»

А потім… О, Марина ніколи не забуде того дня! Вона повернулася з Бельгії геть спустошена й розбита – її остання спроба вийти заміж ледве не закінчилася трагічно. Багатий та приємний у спілкуванні молодий професор університету на ім'я Ерік, із яким вона познайомилася на черговій конференції і до якого приїхала за гостьовою візою, виявився господарем підпільного будинку розпусти. Вона випадково підслухала його розмову з якимось своїм службовцем про те, що «привіз гарну слов'янку», яку через тиждень передасть для «загального користування». Того ж вечора Марина вийшла прогулятися й утекла, дякуючи Богові, що не встигла віддати Еріхові свого паспорта для продовження візи та не дозволила йому здати квиток на зворотню дорогу.

Діставшися додому й огледівши порожні стіни свого самотнього помешкання, вона вирішила, що всьому цьому пора покласти край… Випивши чергову пляшку – це був якийсь привезений нею для Дани В’ячеславівни у подарунок бельгійський лікер, Марина дістала з-під ванної маленьку пляшечку із написом «Обережно – отрута! Призначена для знищення щурів». Цю пляшку вона колись знайшла на дачі своїх знайомих і навіщось засунула собі в торбинку. Чудово, думала вона, «знищення щурів» – ось як називатиметься ця благодійна для людства акція! Вона налила у склянку рідину і вже збиралася зробити перший ковток, як задзвонив телефон…

– О! – засміялася вона п'яним сміхом. – Це, мабуть, телефонує сам Господь Бог або… навпаки. Не терпиться їм!…

Їй дуже не хотілося полишати свій задум, але цікавість узяла гору: з ким вона має поговорити востаннє на цій землі?

Телефонувала Лана. Марина не встигла сказати їй і двох слів, як з того кінця дроту почула:

– Негайно їдь до мене! Записуй адресу…

Це було сказано так, що Марина не змогла відмовитись.

А потім вона сиділа на кухні разом із дивовижною жінкою, кожне слово якої діяло, як бальзам… «Ти не повинна повторити мій шлях, – говорила їй Лана. – Це шлях для слабких. А ти – сильна. Я навчу тебе бути сильною…».

«Працівника нашої фірми Сергія Задорожного я вбила за власною ініціативою. Прошу зняти всі підозри зі Світлани Валентинівни. Вона не має(закреслено)… не мала до вбивства жодного стосунку».

ЕПІЛОГ

Вона все ж таки полетіла… Скільки разів доля на ймення Зарема розкручувала їх обох над прірвою! І от зараз Свєтка, її давня подружка, спромоглася нарешті викрутитися та вкусити цю міцно стиснуту долоню. Вона завжди була вперта і не визнавала жодного насилля над собою…

Дана ходила кімнатами, як привид. Єдине, що тішило, – присутність у її спорожнілій квартирі Ореста. Дана заглянула у спальню і посміхнулася: він спав, як дитина. Він і був дитиною, як і всі ці неприкаяні, ніжні, нервові та хворобливо чуттєві створіння, яких матері безжально викинули у світ на поталу білявим, рудим та чорнокосим лисицям, на розпродаж, на поневіряння, на вічну боротьбу із самими собою. Ні, він – не такий. Добре, що він не став наступним. А міг стати…

Коли вона вперше розповіла подрузі дитинства про Ореста, та стисла губи й презирливо знизала плечима: «Кохання немає, люба! Це – хвороба, психоз. Коли все минеться, ти помітиш, що порожнеча у твоїй душі, збільшиться удвічі. Тобі ніколи не виборсатися з неї. Пам'ятаєш, чим закінчилася історія із Заремою?»

Це була заборонена тема в їхніх завжди відвертих розмовах – при згадці про балансування на краю даху Дана й досі починала задихатися. Закінчилася історія доволі банально: відсидівши пару років за вуличний розбій, чоловік Зареми повернувся. І під час чергової п'яної сварки вбив свою коханку праскою. Дана добре пам'ятала, як, дізнавшися про це від цікавих сусідок, її подруга зареготала. З тої пори слово «праска» стало для обох сигналом для нападу шаленого сміху – до сліз, до спазмів, до істерики…

Дана не погодилася показати Ореста подрузі. Вона знала, що біляве волосся та стрункий торс подіє на ту, як червона ганчірка на бика. І вона вже не зможе зупинити та контролювати хід подій. Тільки зараз, після похорону, Дана змогла заспокоїтися. «Він – тільки мій. Але хто захистить мене на страшному суді, Лано, мила моя заступнице? Хто втамує цей біль? Ти і тільки ти мала владу над моїм стомленим мозком, під твоїми долонями я заспокоювалась, я забувала про той дах, про ту прірву… Куди тепер сховаюсь я від розчарування, яке обов'язково буде? Я вже відчуваю його крижаний подих у потилицю… Як уникнути цієї порожнечі? Хіба я зможу заповнювати її так, як це робила ти?…»

Дана дивилася на Ореста, невкрите тіло якого було ніби перерізане променем вуличного ліхтаря. Довге світле волосся розсипалося по подушці.

Вранці усе зміниться. І це мерехтливе місячне сяйво, й усі дивовижні у своїй нереальності плани, які вони вибудували пошепки, як діти, як маленькі крадії перед пограбуванням скарбниці фараонів. Усе зміниться. Не може не змінитися! «Яку офіру я маю принести тобі, Лано? – раптом подумала вона, – Я знаю, ти і ТАМ чекатимеш на неї…»

Дана накинула на плечі прозорий пеньюар і босоніж попрямувала до кухні. Обережно, аби не задзеленчати ложками та виделками, дістала з шухляди великі ножиці, якими зазвичай зрізала риб'ячі плавники та хвости.

«Ті, «діамантові», звичайно ж, були гострішими…» – подумала Дана. Вона ще трошки постояла на темній просторій кухні, прислухаючись, як Орест поворухнувся уві сні, та взяла зі столу ніж…

Світ перевернувся так, ніби Бог кинув монетку на розпечений метал і вона прикипіла до поверхні одним боком – «орлом», а на звороті назавжди лишилося усе те, що складало можливість вибору. Принаймні, так навчала Світлана.

«У нас немає вибору, – згадала Дана її голос. – Ми мусимо діяти, пручатися, грати і вигравати, аби не бути маріонетками в руках лялькаря, хоч би ким він був – дияволом чи божевільною простачкою з сусіднього під'їзду… Цей лялькар поволі зрізає нитки, що ведуть до кінцівок. Я усе це пережила. Найголовніша нитка, до речі, виходить із серця, і зрізати її найлегше, адже тоді ти ще якось тримаєшся на ногах. Ніхто не помічає, що тебе вже немає… Ти говориш, смієшся, ти рухаєшся, ти вдаєш життя, але вже нічого не пов'язує тебе з ним. Чи не так?»

«Мабуть, що так, – думала Дана, – хтось безжальний одним легким порухом зрізав цю нитку у неї, в Марини, у сотень таких, як вони… Але я не здатна витягнути себе за волосся. Краще вже впасти якнайнижче. Туди, де буде суцільний морок…»

– Що ти тут робиш?

Вона здригнулася всім тілом – на порозі кухні стояв Орест. Місячне сяйво окреслювало його постать, і він скидався на прозорого привида, на зоряного хлопчика, що вийшов з небуття, в яке вона щойно намагалася його увіпхнути. Він похитувався й у темряві здавався водорістю – тонкою та ефемерною.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: