Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

Європа нічим її не вразила. Вона безпомилково натискала потрібні важелі в готельних покоях, аби відрегулювати воду, відчинити вікно або купити в автоматі банку пива чи газету. Вона швидко навчилася посміхатися перехожим і вітатися з мешканцями готелів. Вона споглядала дивовижні витвори мистецтва у найвідоміших галереях і цим просто констатувала факт свого перебування в тій чи тій країні. А головне – не напаковувала в торбинку, як це робили інші, безкоштовні готельні джеми, вершки та шампуні. Світ, до якого вона так мріяла потрапити в юності, нічим не вразив її. Й Марина захвилювалася. Мало ж бути щось, що змусить отямитися й уголос висловлювати емоції…

Вона навіть почала пишатися собою, цитуючи Сковороду, – світ так само не упіймав її у свої солодкі тенета. І вона почала розставляти їх сама. Бодай на своїй службі у Дани В'ячеславівни.

Марина п'є каву. Й мимоволі позирає на зачинені дверцята кухоної шафи. Навіть крізь них вона бачить гарну пляшку коньяку, до якої затялася не торкатися. Затялася з учорашнього вечора, замкнувши дверцята й заховавши ключ у керамічний високий глечик, що стоїть над плитою. «Я – трішечки… – умовляє себе Марина. – П'ять крапель – у каву… Будь ласка!» «Ні!» – відмовляє їй внутрішній голос. «Забирайся під три чорти! – спалахує Марина й перекидає глечик, ключ падає на підлогу. П'ять заповітних крапель перетікають у філіжанку. Тепер їй зовсім добре. Можна збиратися на роботу.

* * *

Телефонний дзвінок підняв Дану о дев'ятій. Чоловік, як завжди, залишив слухавку радіотелефону казна-де, й Дана, ледве розплющивши очі, забігала по квартирі, відшукуючи, звідки лине настирливий звук. Слухавка виявилася на кухні під купою вчорашніх газет. Дана натисла кнопку:

– Алло!

Звонив охоронець із прохідної. Дана не одразу зрозуміла, що він їй говорить і Іванові, цьому кремезному й загальмованому орангутангу, довелося повторити повідомлення двічі: вбито «номера сьомого»! Так, так

– убито! Пострілом у груди. Сьогодні вночі! Міліція вже в офісі. Вимагають негайної зустрічі з начальством! О'кей, Дано В'ячеславівно! Не хвилюйтеся, Дано В'ячеславівно! Ні, ні, це не податкова, я ж на цьому розуміюся! Усе зрозуміло! Кава, коньяк, анчоуси? Добре! Передзвонити Марині? Добре. Нехай чекають

– ви будете за півгодини? О'кей, о'кей!

«Ідіот!» – подумки сказала Дана й кинула слухавку. – Цього ще бракувало! Номер сьомий був найкращим екземпляром, жалко хлопця. Але при чому тут ми, адже хлопці, певно, ведуть бурхливе життя…» Вона почала хутко збиратися.

Спочатку – під контрасний душ. Навіть у такій ситуації вона не могла відмовити собі в цьому задоволенні. Вода заспокоювала її, а велике люстро, яке Дана колись придбала для ванної кімнати, завжди тішило приємним зображенням. У всіх інших дзеркалах Дана виглядала на свої тридцять шість, а саме це омолоджувало її принаймні років на сім. «Дано, Данусю, – немов промовляла до неї блискуча поверхня. – Подивися – ти ще молода! Твоя молодість – вічна». Дана Вячеславівна й справді виглядала непогано: коротка стильна стрижка вигідно підкреслювала великі очі й довгу шию. Щоправда, треба було негайно схуднути кілограмів на п'ять… «Займуся цим наступного тижня!» – вирішила Дана й показала своєму зображенню язика. Й миттєво схаменулася: якщо неприємності й справді серйозні – ці зайві кілограми злетять набагато раніше. До неприємностей і навіть до життєвих трагедій вона звикла. Чого тільки коштували їй два розлучення, три невдалі спроби народити дитину й ціла вервечка інших поневірянь, аж поки не прибилася вона до цього умовно «тихого» берега із чоловіком, який був старший за неї майже на двадцять років і дозволяв робити «своїй дівчинці» усе, що вона забажає. Петро Петрович, який і досі залишався «на коні», керував філією українсько-італійської фірми, що шила модний одяг; завдяки своєму багатому життєвому досвіду він чи не першим розгледів у Дані неабияку особистість. Спочатку Дана працювала в нього як демонстратор вечірнього вбрання. «Саме вечірнього!» – наказав він, побачивши в Дані типаж «нічної кішечки». Якось, десять років тому, він підвозив її до дому після офіційної вечірки. Непомітно для себе вони просиділи в авті перед Даниним будинком до третьої ранку. Чого вона тоді так розійшлася? Чому він так уважно вислуховував її безкінечні історії й жодного разу не натякнув на те, що пора піднятися до неї «на каву»? Дана й не пропонувала… Наприкінці розмови «ні про що» він надовго замовк, запалив, і вона вже подумала, що своєю відвертістю вчинила дурницю. Але Петро раптом сказав: «Досить, дівчинко, стрибати – виходь за мене…» І вона вийшла. Й жодного разу не пожалкувала, хоча в усіх «світських хроніках» й досі з'являлися фривольні розповіді про «підстаркуватого кутюр'є та його молоду пасію». «Пасією» вона не була ніколи. Навіть тоді, першої шлюбної ночі, коли відчула владу над виснаженим життям тілом свого нового і, як вона твердо вирішила – останнього чоловіка. Він насправді здавався їй «останнім чоловіком» у цьому житті: ніколи не перекладав на неї своїх проблем, брав усі рішення на себе й, попри на свій вік, продовжував упевнено рухатися по складних сходинках життя. Саме він порадив їй розпочати свій бізнес. А коли постало питання – у якій царині, знайшов саме ту ниву, яка була не розорана. Тепер вона сама міцно трималася на ногах. Непокоїло одне – вона шалено мріяла про дитину й часом вважала, що платить безпліддям за свій «брудний бізнес». Щоправда, думала вона про це рідко, вважаючи, що все ж таки допомагає жінкам позбутися комплексу самотності, а значить – робить справу майже благородну…

П'ять хвилин – на душ. Десять – на легкий макіяж. Ще п'ять – на склянку теплого молока з аспірином. До офісу на своєму новому «Пежо» вона добереться хвилин за десять… Аби тільки швиденько розібратися з представниками влади…

Одягши свій найкращий костюм, Дана закинула в сумку ключі від машини й швиденько збігла вниз сходами – ліфтом вона ніколи не користувалася.

* * *

В офісі її зустріла стурбована Марина. «Усе нормальної» – кинула їй Дана В'ячеславівна й увійшла до просторої кімнати, де на неї вже півгодини чекав слідчий.

– У мене вільні лише півгодини, – повідомила вона з порога представникові влади, який одразу ж звівся їй назустріч. – То ж, будь ласка, давайте говорити предметно.

«Сувора жіночка, – подумав той. – Краще б цю справу доручили Лошкарьову… Він добре вміє розбиратися з цими багатими суками…» Але Лошкарьов перебував у законній відпустці, й «містер Марпл» (так у відділку називали слідчого Романа Олексійовича Марченко), тяжко зітхнувши, приступив до свої обов'язків:

– Сьогодні вночі було вбито вашого… м-м-м… співробітника… чи як вони у вас там називаються?… При ньому було знайдено ось цю візитівку на ім'я Олексія Підлужного з координатами вашого офісу. Чи працював у вас такий?

– Так. Мені дуже шкода. То був хороший і дуже старанний хлопець.

«Уявляю собі, як він старався…» – подумав Роман Олексійович й не міг втримати посмішки.

– Так-так, – знизала плечима Дана. – Дуже порядний і старанний робітник. Мені дуже прикро, що так трапилося. Не уявляю, чому він загинув. Можливо, на нього напали грабіжники, адже наші хлопці завжди гарно й дорого одягаються… Й, певно, мають при собі гроші…

– Факт пограбування не підтверджений. Одяг, гаманець з грошима та навіть два золоті персні були при ньому. Але є одна деталь, яка дає підстави вважати, що, можливо, вбивство вчинила людина психічно хвора. До речі, скажіть, яка зачіска була у небіжчика?

– Я не повинна пам'ятати, з якими зачісками ходять наші хлопці, – це їхня особиста справа… Взагалі ми намагаємося підбирати свій контингент за певним стандартом: хлопець має бути охайним. Здається, в Олексія було довге світле волосся, зібране на потилиці у пучечок. Це має якесь значення?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: