Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

«Він міг би грати на скрипці, малювати картини або видати книгу власних віршів. Але він обрав собі інше – він працює слідчим…» – так починався теленарис, а на екрані тим часом Роман побачив себе у дворі власного будинку з лопатою в руках та садженцем, що його він невміло намагався посадити під позакадровим керівництвом винахідливого журналіста. Далі йшло розлоге інтерв'ю про розслідування однієї давньої справи, за яке Роман отримав іменний годинник.

Дивлячися передачу вдруге, Роман не прислухався до тексту – він навіть повністю вимкнув звук, аби дружина не запідозрила його у свідомій присутності на кухні. Роман споглядав своє екранне відображення відсторонено й намагався уявити, що про нього думатимуть інші. «Якщо абстрагуватися від ревматичного болю, що так дістає під час зміни погоди, – думав Роман, – можна було б сказати, що я ще нічого… Щоправда, не вистачає якоїсь чортівні, живинки. Сивина, як то кажуть, у бороді є, а от біс у ребро так і не штрикнув…»

Двійник у телевізорі посміхався, і Роман не без задоволення упізнав у ньому того двадцятирічного плейбоя, що колись свіжим весняним ранком стояв посеред вулиці у позі мачо: із закладеними за пасок пальцями.

– Ромку-у-у-у! – кричали йому звідкись із верху. Зараз він не міг згадати, чий то був голос, але був упевнений – у ньому бриніла пристрасть…

Телефонний дзвінок увірвав спогади. Роман зморщився – от, почалося! – і поквапився зняти слухавку. Можливо, Мірра не почує…

– Алло! – пошепки вимовив він.

– Так ти тепер – мент? – почув такий самий шепіт у відповідь. – Не скрипаль і не поет? Ха-ха-ха…

– Хто це? Що ви кажете? – продовжував шепотіти Роман і чомусь відчув, як по тілу швидко побігли крижані «мурашки».

– Ви, пане Романе, тепер мент? – повторили на тому кінці дроту, і він не міг зрозуміти, чий то голос. Водночас він міг належати і божевільному старцеві і накуреному молодчику, а можливо, навіть і дитині…

– Хто це? – знову запитав Роман.

– Це не має значення, – шелестіла слухавка. – Вітаю вас. Ви знову стаєте героєм роману – роману жахів, і перший розділ уже написано. До зустрічі!

У слухавці залунали короткі гудки.

«Якась дурня!» – Роман обережно поклав трубку і прислухався до звуків, що долинали з кімнати. Ні, нічого. Мірра дивилася телевізор. «Треба негайно ж змінити номер! – вирішив Роман. – Ці дзвінки мене вже дістали. Не треба було світитися на телебаченні.»

Він вимкнув «Шиляліс» і тихенько дістав з шухляди папір та ручку. «Питання перше, – вивів він непевним почерком. – 3 ким мав зустрітися небіжчик після дев'ятої вечора?»

– Ромцю! – гукнула з кімнати дружина. – Ромцю, прокидайся – класний фільм! Йди-но сюди!

Роман швидким рухом перехилив чарку, зажував гарячий ковток огірком й покірно поплентухався до кімнати…

Розмова перша

Як і домовились, він заїхав о п'ятій. Дорогою, як завжди, купив одну квітку – орхідею. Він завжди привозив їй квітку. Йому подобалася королівська байдужість, з якою вона отримувала подарунки. От і зараз вона ледь кинула оком на прозору коробку з блідою красунею й відсунула її на край столу.

– Коньяк, печиво, кава?… – запропонувала вона.

– Коньяк.

Він сам узяв із серванту дві крихітні чарки з чорного кришталю. Випили мовчки.

Він витягнув з кишені тугий конверт й поклав перед нею:

– Це – за перші десять. Художня рада була в захваті. Ти молодець!

– Ти також, – посміхнулася вона. – Що далі?

Він дістав з кейсу велику теку й обережно розклав перед нею кілька аркушів.

– Це так, ідеї… Опрацюєш – зателефонуй!

– Домовилися.

Вона недбало згребла аркуші й кинула на диван. Він знав її давно, але досі не міг звикнути до її манери спілкування – короткими, уривчастими фразами, які вона кидала, як кидають до смітника порожню пачку від цигарок. її ніколи не турбували задовгі паузи. Навпаки, вона ніби насолоджувалася тою ніяковістю, яку створювала своїм мовчанням й удаваною байдужістю до співрозмовника.

– Ну, я пішов?… – сказав він.

Вона тільки знизала плечима.

Він подумав, що саме зараз варто було б ухопити її, кинути хоча б на цей кухонний стіл, зробити боляче й подивитись, як рожевіють її бліді щоки й губи…

– Ти дивовижна жінка, – натомість промовив він.

– Знущаєшся? – посміхнулася вона. – До речі, тобі пора… Здається, то твоя машина виспівує у дворі.

– То хлопці бавляться, нічого… – йти не хотілося, але й приводу для розмови більше не було. – А знаєш, здається, я у тебе закохався…

– Приємна новина… Дякую.

– Це все, що ти можеш мені сказати?

– А ти хотів почути щось інше?

– Вибач. Я пішов.

– Заклацнеш двері.

– Гаразд.

Він спускався темними сходами. Слідом за ним, тяжко катуляючи, стрибала велика вагітна кішка. Вона ледь не вскочила в його авто, і йому довелося відіпхнути її ногою…

* * *

Як завжди, впродовж дня, Марина відповідала на дзвінки, планувала зустрічі й супроводжувала хлопців до клієнток. Приходив її новий знайомий, Чорний король «Серьожа». Дана В'ячеславівна була задоволена співбесідою із новим працівником. Поки що вирішили дати йому випробувальний термін й відправили на перше нескладне «завдання»: якась молода дівчина замовила «кавалера» усього на півгодини – пройтися з нею в кав'ярню, де, як вона сказала, мав зустрітися з коханкою її колишній чоловік. Сергій справився із завданням відмінно – поводився чемно, був дуже уважним до дівчини, не іронізував й не озирався вусебіч. Пізніше, одержуючи від Мирини свою платню, був трохи здивований простотою свого нового приробітку.

– Раджу вам придбати пристойний одяг, – сказала йому Марина. – Інакше візити до клубів та казино вам не світять.

І Сергій, задоволений першою удачею, слухняно пішов оглядати крамниці, час від часу з розчуленням намацуючи в кишені гладку поверхню мобільного телефону, який йому видали в «Ескорт-сервісі».

Було ще дві важливі розмови. На першу Дана зібрала увесь невеликий колектив – двох охоронців, двох водіїв і Марину. Дана наказала не панікувати й не займатися «дурними балачками». Особливо не залучати до них інших робітників, що працюють за викликами. Лишившись із Мариною наодинці, Дана розпорядилася надавати слідчому максимальну допомогу, але…

– Але теку із нашим особливим контингентом, Марино, заберіть до себе додому. А тут нехай риється у всіх паперах.

Марина знала, що в цій тоненькій теці – координати тих жінок, яких у жодному разі не можна «світити» – Дружин мільйонерів, політиків, відомих фінансистів, а також інших знаменитих жінок, що самі займалися політикою, представляли фінансові та промислові корпорації та приїжджали сюди з-за кордону «трохи розвіятись із екзотичними українськими парубками». Відомості про цих клієнток були ретельно зашифровані. Дана сама збирала інформацію, готуючи «компромат» у тому випадку, якщо доведеться рятувати фірму від банкрутства.

Під шосту годину вечора обізвалася Єлизавета Феофанівна – давня клієнтка, екзальтована президентка об'єднання «Укрсир», завзята відвідувачка казино, до якого її завжди мав супроводжувати найкращий «ескортер» фірми. Марину завжди вражали розміри її капелюхів, облямованих фарбованим пір'ям страуса. Єлизавета Феофанівна мала чоловіка – маленького, лисого бухгалтера того ж об'єднання, який залюбки лишався вдома перед улюбленим телевізором та ніколи не протестував проти світських розваг своєї навіженої дружини. Часто Марина бачила бізнесменшу в скандальних хроніках програми «Хто-є-ху?», в найнеймовірніших сюжетах. Вона не боялася ані скандалів, ані лихих чуток, адже славилась великою меценаткою, що офірує сотні тисяч доларів на розвиток національної культури, та ще й утримує аматорський гурт закарпатських музик-дримбарів під назвою «Трепета».

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: