входу в Будинок.
– Гадаю, ми ще побачимось. Ви ж не облишите своєї доброї місії? – Не облишу, – погодилася Стефка, – але ж у вас купа роботи в місті! Не думаю, щоб випадкова розмова змусила вас підстерігати мене щоранку. До речі, ви вже знаєте, хто я. А хто ви? – За фахом – оператор. Але кіно зараз не знімається. Працюю поки що фотографом. І щодо купи роботи ви маєте рацію. Але як тільки полагоджу машину – начувайтеся! Стефка зрозуміла, що сьогодні – веселий день, ніби вона проковтнула смішинку: – Яка краса! Режисер у мене вже був, тепер є знайомий оператор, актриса – ось вона, перед вами! А сценарій напишемо всі разом! І – до Голівуду! Він також нарешті розсміявся: – Про що ж писатимемо? – Про… – замислилася Стефка, поглядаючи на ще темні, сліпі вікна Будинку, – про двох старих актрис… Але я ще не знаю напевно, як розвиватиметься сюжет. Відчуваю, що він буде цікавим… – Домовилися! Він віддав їй сумку. І Стефка пішла алеєю до входу з білими колонами. Ед закурив і постояв біля воріт, поки йому не посигналив газик, що в’їжджав у двір. На вулиці вже зовсім розвиднілося… Розділ тринадцятий Едіт Береш. Люлька з вишневим тютюном …Ніколи не прагла бути кращою, ніж є! Я так цього боялася. Мене завжди вихваляли, приписували якості, котрих, як на мене, я не мала. Навіть батько, якому вірила, як нікому іншому, дивився такими очима, ніби промовляв: “Ти – сильна дівчинка. Тобі буде тяжко, я знаю. Я хочу все найважче взяти на себе. Але так, мабуть, не буває…” Мені від цього погляду кортіло робити дурниці, аби довести: я – звичайна, через мене нікому не варто страждати, мною не треба перейматися, я – гірша за всіх, я – грішниця. Тому й протестувала. З чотирнадцяти років. Потім, коли прочитала “Доктора Живаго”, зрозуміла, що не одна така. ІЦо Борис, мабуть, зустрів таку ж “Лару”, якою була і я. Чому думаю про це зараз?.. Тому що нарешті палю люльку і вона скаче в моїх руках, як склянка в пальцях абстинента. Дивні асоціації виникають у старих головах! Почуваюся, як тоді, коли гімназисткою прокрадалася опівночі до дортуару після побачення. Захват і сорсм! Цікаво, чи палають нині мої щоки? Навряд чи. Хіба що червоніють від рясних судин, що вкрили обличчя огидною сіткою. Палю і бачу на тлі віконного скла у сріблястій хурделиці дівчинку, оболонка якої нині нагадує омертвілий кокон. Вона в коричневій довгій сукні, у високих ботах, із розпатланою косою. Крадеться до ліжка, притримуючи розстібнутий комір, з під-якого безсоромно виглядає мереживо похапцем застібнутого корсету. Дівчинка скидає сукню й залазить під тонку вовняну ковдру. З сусіднього ліжка підіймається світла голівка: – Ну як? Я знаю, що від мене пахне тютюном, шампанським брют і ще чимось зовсім непристойним: колючими набріоліненими вусами, долонями, чоловічим одеколоном. Бр-р-р! Мені огидно все це, але я ненавиджу співчутливого тону, ненавиджу, коли на мене чекають. Я – грішниця. Я так вирішила. Тільки я можу собі дозволити в цей непевний час гуляти Андріївським узвозом після десятої! Я відчайдушна. Я відчуваю, що скоро відбудуться величезні зміни. І я помру молодою – можливо, на барикадах. А ще знаю, що стану Великою Актрисою, і тому інколи вечорами читаю замріяним одно- кашницям монологи Марії Стюарт. Вони у захваті. Вони вважають мене надзвичайною, не- перевершеною! Одного разу я принесла їм пляшку брюту. Коли вона спорожніла, ми її викинули з вікна – прямо під ноги поліціянта, а потім довго стояли в коридорі в нічних сорочках і босі під суворим поглядом директриси. – Ну як? – нетерпляче перепитує світла голівка. Я ретельно витираю з губів помаду і запах огидних колючих вусів. – Він буде моїм антрепренером, – гордо кажу я. – Закінчу гімназію – і на сцену! Звичайно ж, тато цього не переживе! Мабуть прокляне, як прокляв батько Марію Занько- вецьку! Ти, до речі, бачила Заньковецьку в
“Наймичці”?
– Я тебе не про те питаю… – розчаровано
каже подружка.
– А-а… Та ніяк… – кажу я. – Без кохання так завжди… – докірливо каже вона. – Що ти в цьому тямиш?! – пошепки кричу я. – Побачиш, твій Серж у шлюбну ніч читатиме вірші й без толку слинитиме тебе до ранку, а потім пропаде на війні. А ти зодягнеш халат і намотуватимеш на коси папільйотки! Світла голівка падає в подушку обличчям і ридає… Я сідаю поруч і гладжу ніжне волосся. – Ти огидна, огидна, – ридає голівка, – ти гірша за всіх! Вона піднімається і обнімає мене. Ми тихо плачемо разом. Дві нічні примари у білих сорочках під нереально яскравим місячним світлом. Власне, з нею так і сталося… …Вишневий тютюн, плед під кістлявими сідницями. А вранці дівчина зварила каву. Тепер у мене є свій чайник і більше не треба човгати до їдальні за склянкою окропу! Я завжди пила міцну каву і гортала газети, хоча мати казала, що газета в руках панянки – це неподобство… Коли батька забрали, а мама померла наступного ж тижня – я перестала читати. Ця дівчина гарна. Я одразу зрозуміла. Одразу, як почула її голос – хриплуватий і надто різкий. Так говорять ті, котрі хочуть видаватися гіршими, ніж є насправді. Я на цьому добре розуміюся! Мене не обдуриш. Вона розмахує ганчіркою, як тореадор плащем! Мені смішно. А вона така похмура, зосереджена. – Печальні молоді жінки нікому не потрібні! – не втрималась я від репліки два чи три дні тому. Сказала, й несподівано в моїй дурній голові пролунав голос Габрієль Коко: “У вас надто сумні очі… Треба радіти життю…” Як мені тоді були потрібні ці слова! Тепер ця дівчика принесла мені стільки скарбів – плед, тютюн, люльку… Найдивовижніше, що я не відмовилася. Подивилася в її очі і сказала: “Дякую”. І сама здивувалася. Щось у ній було. Що? Я люблю нестандарті обличчя. А ще людей, яких для себе охрестила – зі стрижнем. Терпіти не можу істеричний бабський пустопорожній надрив, що Ґрунтується на власних рефлексіях та невдоволеності життям (частіше за все ця невдоволеність досить проста, пов’язана з купою побутових дрібниць, які нічого не варті). Часом такі обличчя бувають чимось подібні. Відмінність лише в інтонаціях голосу… Спочатку я помилялася. Думала, що це надрив. А потім зрозуміла – ні. Спинка завжди пряма, ніжки, як у балерини – носочки врізнобіч, шийка гордо витягнута, в очах – німе запитання до людства! Звичайно ж, про сенс існування. Одразу видно: максималістка. Такі завжди живуть важко. Я б прочистила їй мізки, але не знаю, як розпочати, з чого, з якої зачіпки. Поки вранці пила каву (навіть на сніданок не пішла!) і міркувала над цим питанням, періодично струшуючи прогниле нутро гойданням у полагодженому фотелі, вона зненацька запитала: – Ви – Едіт Береш? Ось так – як Пилип із конопель! Ніколи не думала, що почую від когось своє ім’я. Що я мала відповісти? Я сказала: “Так”. І одразу перетворилася на опудало – нещасну стару, котра ніяк не може покинути цей уже досить набридлий їй світ. Соромно бути такою старою і безпорадною, коли тебе називають таким іменем. Едіт Береш – це вогонь і лід, витончений профіль, пальці в перснях, чорний оксамит, плащ Гамлета, мантія Марії Стюарт! І навіть… Навіть куфайка і чорнильні номери на чолі та зап’ясті. Але тільки не ця стара, на яку ось так дивиться дівчина. Дивиться, і в її погляді я не бачу співчуття – у ньому читається захоплення. Можна розслабитися… Вона сідає поруч. Вона чудово розуміє, що перше слово вимовлене – отже, продовжує: – Чому у вас на стіні фотографія цієї жінки? Хто така Леда Ніжина? А це – Лебідь? Я сміюсь. Вона намагається оживити привидів мого життя. Але я ще не впала в маразм. Ці привиди не приходять до мене. Я все добре пам’ятаю, ворожу на цих іменах, як на ромашці, відриваючи пелюстки: Леда, Лебідь, Едіт Береш… Коли пелюстки закінчуються на Леді, я радію. Це означає, що я можу померти спокійно. Померти й зустріти її ТАМ, якщо тут не довелося. От тоді я скажу їй усе, про що думала, надсилаючй білі лілеї на кожну її прем’єру, що мучило і не давало мені спокою в
Джезказгані, Каргополі, Шелуті, Вятлазі, у холодній або спекотній самотності…