посередині:
– Тут… Він зупинився й уткнувся обличчям у її шию, завмер, не знаючи, що зробити, аби не налякати, не відштовхнути її від себе. Важко дихаючи в її комір, боявся навіть поворухнутися. – І тут… – почув знову. Вона взяла його руку й поклала собі трохи нижче живота. Він нічого не сказав, але знову почав цілу- вати п обличчя, опускаючись вниз – до шиї, до гострих ключиць, до грудей, поволі розстібаючи куртку. Потім опустився перед нею на коліна і обережно потягнув вниз блискавку джинсів. Вона розкинула руки і вп’ялася в стіну – так, що на білому вапні відбилися сліди її нігтів. Її відхилене назад обличчя в місячному сяйві було зовсім білим, як у статуї… …Посеред цього цікавого місця досить недоречно мусить з’явитися автор. Власне, у цьому немає нічого дивного – це як рекламна пауза під час найгострішої сцени в бойовику. Все брутально уривається, у мистецький процес втручаються гроші, й життя екранних героїв нагло зупиняється на п’ять хвилин. Але в нашому випадку автор чудово розуміє, що не заробляє, а лише втрачає свої мізерні очки, котрі набрав на початку розділу. Еротичні сцени авторові категорично не вдаються! Можливо, тому, що нині псевдое- ротизмом просякнуте все, що має візуальний чи словесний вплив на споживачів субкуль- тури. Слова, від яких раніше цнотливі радянські батьки рятували рожеві вушка своїх нащадків, тепер вживають навіть знані письменники – у віршах і прозі. Можливо, таким чином вони приєднуються до моди й молоді. Тому автор не хоче наслідувати загальну тенденцію… Все одно Уельбеком йому не стати. Той – досить..нещасна людина, котра несе тягар своїх дитячих комплексів, замкненості та скутості, компенсуючи вселенську самотність досить сумними сексуальними візіями. А що робити послідовникам? Заробляти собі очки у певної читацької аудиторії змалюванням фізіологічних процесів?.. Саме тому не будемо висмикувати й найменшого лаврового листка з вінка мсьє Міше- ля, краще покладемося на фантазію і досвід тих, хто хоч одного разу… стояв біля зацукрованих дерев, втиснувшись у білу вапняну стіну, розіп’ятий жаром і холодом, у тиші, яка буває тільки зимової засніженої ночі, у тиші, що водночас нагадує маленьку смерть і солодке воскресіння… – Ти залишишся? – запитав він, закутуючи її з такою ж обережністю, з якою вивільняв з-під нашарування гачечків і блискавок. – Ні. – Чому? – Потім ти захочеш, щоб я готувґла тобі сніданки, прала шкарпетки, вечорами виглядала у вікно і… і не носила коротких спідниць або червоних окулярів… – Ніколи цього не буде! – Ніколи не кажи “ніколи”! – усхміхнула- ся Стефка. – Я тебе люблю. – Це найгірше з усього, що я сьогодні почула! – Менше з тим, це так! Не хочеш залишатися – я тебе відвезу. Як скажеш. Зрештою, я тебе розумію. Всі чоловіки – покидьки… – Я цього не сказала. Але якщо це так, то… – Стефка замислилася, – …не можна вимагати від іншої людини жити за тими канонами, за якими сам не живеш! Не можна встановлювати їх для іншого. Так не буває. Якщо Ісус казав: “Не вбий, не вкради, не перелюбствуй! ” – це означає, що він сам цього не робив. Але якщо хтось так робить – не треба вимагати праведності від ближнього. – Ти зараз говориш не зі мною… – сумно промовив він. – Вибач, – схаменулася Стефка. – Мені добре з тобою. Правда. Він зітхнув. Йому знову шалено закортіло цілувати її бліде обличчя. Але мить, коли він міг перетворити її на віск, проминула. Вона стояла перед ним застібнута на всі “удзики, несмішлива й різка, як завжди. – Що ж, ходімо до машини, – сказав він і не зміг утриматися: – А може, все-таки поїдемо до мене? Я зроблю вечерю. Я вмію смачно готувати… Хочу, щоби ти їла. Хоч трохи. – Ні. Не ображайся. Нехай це буде ось так, – вона обвела рукою подвір’я хати, на яке потрапила випадково в пошуках чаші Грааля для старого оперного співака на прізвисько Пергюнт Альфред. – І тільки так: у саду, в лісі, в пустелі, на березі моря. Якщо хочеш – в під’їзді, в ліфті, на більярдному столі, на верхній полиці потяга, на останньому ряду в кінотеатрі, у вбиральні ресторану, на американських гірках, у повітрі… – І під водою? – І під водою! – І на верхівці сосни? – Авжеж! – І посеред Майдану Незалежності? – Супер!!! – Слава звірям, рибам та комахам! – Навіки слава! – вона вже не могла стримати сміху. – Відтепер мовчатиму, але знай: я тебе люблю. У ліфті, у під’їзді, в короткій спідниці, у шкіряних шортах із батогом, у червоних окулярах, у паранджі, в пустелі, в лісі, в морі, в повітрі, на слонах та черепахах. Амінь! А тепер сідай в авто. Я заскочу попрощаюсь із мамою – і рушаймо! …Вони їхали засніженою трасою. Передмістя вже спало, поглинуте тишею й посріблене місяцем. Стефка поглянула на Будинок, на його темні вікна. Парк перед ним видавався дивовижно казковим. Вона була впевнена, що на цей парк і цю ніч дивиться зі свого вікна Едіт Береш… І у Стефки виникла божевільна думка: на Різдво вивести стару актрису в ці зимові декорації.
Розділ шістнадцятий Леда Ніжина, Часник, таранька та вовняні шкарпетки
…Рівне кругле озеро розтеклося посеред кімнати. Воно лежить, наче дзеркало. У ньому відбиваються вогні ліхтарів, що світять у парку. Озеро – це місяць. Він лежить на підлозі в Лединій кімнаті, а на небі зяє чорна кругла діра. Проте на небі він і не потрібен – у парку сніг, він світить сам по собі. А місячне озеро лежить у Леди на підлозі. Варто лише опустити ногу з ліжка, як відчуєш його прохолоду. А якщо Леда пірне в цю срібну амальгаму – вийде з неї молодою. З тонким станом, гнучкими суглобами, рівними ніжками й спиною, гола і прекрасна, як тоді… Ось на поверхню озера сідає білий птах із великим червоно-чорним дзьобом. Леда посміхається йому й притискає палець до вуст. Мовляв: не кряч – усі поснули, не скубись – вранці тут буде повно пуху, не махай крилами – на шелест зійдуться інші. Вони зіпсують озеро, забруднять його і скаламутять. Білий птах дивиться людськими очима, свердлить ними Леду, гіпнотизує. Ці очі темні, пронизливі. Леда тремтить, Леду притягує цей погляд, Леда тане під ним, як Снігуронька. Леда, погана дівчинка, щось не так зробила? “Ти все перебрехала по-своєму. Ти – вперта сука! Ти хижа наволоч! Ти бездарна актриса, без мене – ти нуль! Поглянь на себе: ти не Леда. Це ім’я тобі більше не пасує!” Довга шия птаха витягується, тягнеться до ліжка. Це вже не птах, це – змій. Леда затискає в долоні хрестика, що висить у неї на шиї. Він висить там майже півстоліття. Цей хрестик належав тій жінці, ім’я якої Леда ніколи не вимовляла вголос. А нещодавно вимовила – вперше. Вимовила тій дівчині, що ранками стоїть над Ледою, немов смерть, і дослухається до дихання. Ось чому птах гнівається на Леду. Та дівчина добра й недобра водночас. Вона розчісує Леді косу. Вона чимось схожа на ту, іншу, яку Леда так боялася, на ту, чий хрестик вона зараз затискає в долоні. – Що сталося з Ледою Ніжиною? – питає дівчина. – Вона ж не померла! Кажіть мені правду. Що ви зробили з Едіт Береш? Лети, лети, птахо, звідси! Я згадаю тільки тоді, коли тебе тут не буде… Він так любив її… Ту… Ту саму… – Кого? – питає дівчина. Ту саму… Ту жінку, якою тоді захоплювалися всі, ту саму… – Кого? – питає дівчина. – Ту… Едіт… Береш… О, як мені стало моторошно. Добра й недобра дівчина налила мені крапель у склянку, перелякалася, що я знепритомнію. І сиділа довго-довго, поки я говорила… Поки Леда говорила. Але тільки те, що могла вимовити. Леда мовчала про те, чого казати вголос не можна. А хіба можна говорити про те, як… …Як Леда – гола і прекрасна – стоїть біля вікна, купається в місячному світлі. Молода, з гнучкими суглобами, рівними ногами і спиною, намагається затулитися руками, сховатися за хвилею волосся, за фіранкою, за зливою місячного світла. Вона стоїть. Так захотів він. Він лежить на широкому ліжку (таких ліжок, за його словами, він ще ніколи не бачив, хіба що тут, у Лединій родині) і палить… Струмок диму, спалах вогню, очі… – Не рухайся! – наказує він. – Стій так ще… Леді холодно і спекотно. Леда дивиться на цівку диму й хоче залізти під ковдру. Але вона усвідомлює, яка вона прекрасна в місячному