е
Стефка дивилася, як вона йде довгим коридором, похитуючи головою на всі боки – чи то від старості, чи то від споглядання захопленої публіки. Якої не було…
Розділ сьомий Стефка їде додому
– Підкинути? – зупинився біля Стефки допотопний газик, і з вікна визирнула завжди задоволена пика водія Славка, сина Бібліотекарки. – Я саме їду в місто. До речі, на дискотеку. – На державному бензині?! – єхидно додала Стефка. – Тебе це не обходить! Сідаєш чи ні? Стефка тоскно поглянула на дорогу, на яку
вже спадала вечірня імла: двадцять хвилин лісосмугою до автобуса, ще сорок – до найближчої станції метро…
– Знову будеш хапати за коліна, як дідуган? – Не буду. Даси п’ятірку – тож не буду. – Ого! – обурилася Стефка. – Із чужих беру двадцятку. Так що – сідай, поки не передумав. І Стефка сіла. Газик рушив і поволі поповз розмоклою осінньою дорогою, як жук-гнойовик. Стефка примружила очі. Її ноги гули, немов камертон, відгукуючись на какофонію сьогоднішньої метушні. Вона знала, доки не влізе в теплу ванну, вони не перестануть огидно нити. Раніше, коли вона не працювала, такого, звісно, не було. Вона лежала вдома з книжкою чи сиділа на останньому ряду на репетиціях, які проводив її чоловік, аж поки він наказував: “Іди вже додому. У мене ще купа справ!” Купа справ зазвичай закінчувалася під ранок, коли змучена Стефка програвала в своїй уяві всі сцени власної страти – від відрубання голови в “Марії Стюарт” до замурування живцем в “Аїді”. – Чого засумувала? – почула голос Славка. – Просто втомилася… – Зрозуміло, ця робота не для таких, як ти. Чого тебе сюди взагалі поперло? Я хоч маю навар та живу неподалік… До речі, можемо колись удень забігти. У мене купа касет, відик, музон різний… Ти ж вільна пташка. А організм, мабуть, вимагає свого? – Вимагає, – згодилася Стефка, яка віднині вирішила завжди бути відвертою, – але не від тебе! …Лісосмуга закінчилася, й авто виїхало на трасу, обабіч потяглися рівні ряди високих сосен, вдалині сяяли вогні міста. На дні порожнього Стефчиного серця дзенькнула монетка круглого рівного місяця, що світився прямо над вікном газика. Цей брязкіт рикошетом віддав у мозок, дістався шлунка, пронизав нирки, печінку й решту нутрощів. Таке з нею тепер траплялося доволі часто. – Мерзнеш? – запитав водій, побачивши, як вона здригнулася. Відірвав одну руку від керма й поплескав її по коліну, не відчувши ніякого живого зустрічного поруху, поквапився знову схопитися за кермо: “Подумаєш – Снігова королева!” Та, дякувати Богу, довіз до самого під’їзду, взяв п’ятірку, ще раз без особливого ентузіазму запропонував поїхати на дискотеку й покрутив пальцем біля скроні услід. Вдома Стефка залізла до омріяної ванни з книжкою в руках. Вона завжди читала, лежачи в теплій воді. Цього разу вона ледь утримувала в руках величезний фоліант, котрий придбала колись на книжковому ринку, “Енциклопедія радянського кіно”. Книга була старезна, допотопна, пожовкла, видана в середині сімдесятих, і могла запросто вважатися антикваріатом. Вологими руками Стефка почала гортати її. Літера “Б”… Пропустивши сторінок зо п’ять і вже втративши будь-яку надію, вона нарешті наштовхнулася на це ім’я – Береш. Едіт Береш. Почала читати”Береги Едіт, (Р. н. 1914. Рік смерті – невідомий ) – актриса театру та кіно. Після гучної слави в 30-х роках та кількох поїздок за кордон, була репресована (1947 рік). Реабілітована в 1953-му році. В кіно більше не знімалася, присвятивши себе театру. Після 1960 року закінчила свою творчу кар’єру, займалася викладацькою діяльністю. У середині сімдесятих – за непідтвердженими даними емігрувала до США. Фільмографія…” Далі йшли невідомі Стефці назви давно забутих кінострічок. Отже, якась Едіт Береш – не вигадка. Вона була, існувала, й пані Поліна, мабуть, добре ЇЇ знала. Цікаво було б розпитати… І Стефка знову взялася гортати недолугий словник, у якому скупі відомості про акторів чергувалися з величезними статтями про перемоги й переваги радянського кінематографа. Якщо під прізвищем Едіт Береш не було ніякої фотографії, то під іменем “Леда Ніжина” красувалася та сама світлина, що висіла в кімнатах обох мешканок Будинку. “Ніжина Леда (псевдо) справжн. – Ольга Сніжко. Р. н. 1919. Народна артистка СРСР, заслужений діяч мистецтв, у середині 60-х – депутат міськради. Донька відомого політичного діяча Якова Сніжка. У кіно та на сцені втілила незабутні образи радянської жінки-трудівниці, хоча глядачу найбільше запам’ яталася в ролях характерного плану…” …Дослідники паранормальних явищ шукають паралельні світи, налаштовують металеві рамки, котрі крутяться в їхніх тремтячих руках, купують надчуттєву, страшенно дорогу техніку, щоб уловити якісь потойбічні сигнали. Хоч насправді паралельні світи зовсім поряд.
І для того, щоб спостерігати за ними, не потрібні жодні рамки і жодна техніка! Кожна людина живе в своєму власному світі, йде по своїй прямій. А якщо прямі перетинаються – це відбувається десь там, високо вгорі, й завдяки тому, що, як казав Галілей, Земля обертається, або ж за теорією Лобачевского про перетин паралельних прямих у викривленому просторі. П’ятий постулат Евкліда про паралельні лінії, що ніколи не перетинаються, намагалися спростувати лише чотири математики дев’ятнадцятого століття: у Німеччині – Гаусс, в Україні – Швейкарт, у Росії – Лоба- чевский, в Угорщині – Больяї. Але перший злякався своїх висновків і заховав їх у стіл, праця другого про астральну геометрію не отримала розголосу і визнання, третього осміяли, а четвертий загинув на дуелі…
Світ легше сприймати в одній пласкій проекції. Його багатовимірність може тільки пригнітити вразливі натури. У багатовимірному світі паралелі здатні переплітатися, заплутуватися, виробляти такі кульбіти, від яких… монетка місяця зривається з неба й відбувається той болючий рикошет. Коли світ лежить в одній площині, як на долоні – жити набагато простіше. Тоді все сказане не набуває іншого змісту, крім того, що є висловленим. У багатовимірному світі – у всій його неосяжності – слова втрачають усякий сенс, вони – ніщо. І якщо Слово є Бог, це означає, що Слово є мовчання. Адже ніхто не чув Його голосу. Так ,ни приблизно так міркувала Стефка, ніжачись у ванній. Останнім часом її відвідували ось такі різні й не дуже зрозумілі думки. Швидше за все, таким чином вона інтуїтивно шукала всередині себе той куточок, у якому не віддавався б той болючий рикошет. Так хвора людина безкінечно крутиться на ліжку, аби знайти положення, за якого не відчуватиме, як ниють її хворі органи. А Стефка відволікалася на ось такі міркування. Відчувши себе лінією на папері, вона чітко уявила поруч із собою всі інші лінії, які існували автономно. І їй страшенно закортіло змішати їх в одну купу, в клубок, усупереч усім законам евклідової геомет- • ••
ри.
Але паралелі могли перетнутися лише в ілюзорному світі. У тому, в якому жила собака- Стефка… І якась невідома їй Едіт Береш, від якої не залишилося жодної світлини, і та, що померла в квітах – Леда Ніжина, юна і вродлива.
Розділ восьмий Едіт Береш. Костюм із білого джерсі
Навпроти Будинку – через дорогу і трохи вбік – стоїть маленька каплиця. Мені туди не дійти. Я бачу її з вікна. Цього досить. Щоранку на подвір’я приходить висока черниця з полотняним мішечком. Вона стає посередині заасфальтованого майданчика і починає годувати голубів. Черниця висока, сухорлява. Коли вітер розвіває її вбрання, здається, що воно надягнуте на довгу безтілесну палицю. Вона дістає з мішечка пригорщу крихт і кидає собі під ноги. Спочатку це видовище розважало мене й навіть розчулювало, поки одного разу картина змінилася: я побачила чорну постать в оточенні тисячі сірих пацюків, що копирсаються біля її ніг і ось-ось почнуть дряпатися по ній угору – до блідого обличчя, щільно закритого чорною хустиною. Мене знудило. Я не люблю голубів. Чому, чому в мене така огида до цих тлустих круглогрудих істот? Коли в моїй голові виникають якісь запитання, я мимоволі відштовхуюся ногою від підлоги і злітаю на своїй гойдалці вгору, щоб струсонути як слід мозок. Отже, голуби… Голуби… “Голубка миру”. …Едіт Береш – двадцять із хвостиком, і вона вперше їде до Парижа, тому що Верховний необачно охрестив її “голубонькою миру”… Щоправда, на “голубоньку” я зовсім не схожа! Але від Парижа не відмовилася. Хто ж відмовиться побувати на батьківщині своїх пра-пр^-пращурів? На мені білий костюм із джерсі, який шили всім світом, керуючись модними закордонними журналами кінця 20-х – більш сучасних у кравчині та моїх подруг не знайшлося. Довга спідниця, довгий піджак, який має прикривати сідниці, розкішний широкий комір… І все одно, прискіпливо оглядаючи мою майже повністю задрапіровану фігуру, кравчиня Мотя незадоволено зітхає: “Ти занадто, як то кажуть, сексуальна… Це мені так не обійдеться…” Вона хвилюється. Ще б пак! На мене, тобто на результат її майстерності, дивитиметься Франція – батьківщина моди й вишуканості! У моїй валізі лежить ще одне вечірнє вбрання – така собі сукня-монстр з важкого синього оксамиту. Сподіваюсь, одягти її мені не доведеться… Аеропорт Орлі… Запах! Повітря просякнуте дивним запахом кави і чимось свіжо-солодким, скляні вітрини, за якими буяє різнобарв’я, гучний простір, звуки музики, шурхіт, гудіння ескалатора, чемні посмішки тих, хто зустрічає делегацію, вишукані букети, перевиті білими атласними стрічками, спалахи фотокамер. Мені цілують руку. Дехто затримує її у своїй долоні на кілька секунд. Рука палає від тих поцілунків. Нас ведуть до великого авто. За моєю спиною, крім режисера, оператора та сценариста – ще з десяток членів делегації. Усі вони з різних відомств, простіше – нахлібники і спостерігачі. Я ретельно проінструктована на предмет “можна-неможна”. Виявляється, що з усього переліку до першого пункту входить: усміхатися. Це майже все. Мене привезли посміхатися! Із таким самим успіхом могли б узяти з собою механічну ляльку. За пару тижнів до вильоту мене вчили розпізнавати столові прибори та бокали для різних видів алкоголю (хоча, зрозуміло, пити мені не можна), користуватися щипцями для лобстера, робити щось на кшталт кніксену та проголошувати двійко-трійко фраз французькою. Я тішилася з того! Відтепер я граю у свою велику гру і тішуся, спостерігаючи, як стараються мої вчителі. Французьку я знаю досконало, а те, що звикла до гранчака, зовсім не означає, що не знаю, в які бокали наливається брют. Проте як аксіому запам’ятала слова батька, сказані ним за десять хвилин до того, як мама відчинила двері людям у військовій формі: “Стань такою, як усі! Інакше – смерть. Забудь усе, чому ми тебе вчили. Інакше -смерть. Спробуй вижити. Ти сильна. Ти повинна вижити! Заради нас”. І це я знаю напевно. Тому й викривлюю простоиьке “бон жур”, викликаючи поблажливі посмішки нашого перекладача… Краще б мені ніколи не бути в Парижі! Я бачу його – і не можу доторкнутися, я дихаю і захлинаюся смородом, що тхне від тих десятьох у штатському, незважаючи на божевільний запах акацій, парфумів та аромату, що випливає з кондитерських. Після прем’єри мене весь час фотографують для газет, підписуючи світлини: “голубонька миру”. На урочистому банкеті за сусіднім столиком журналісти безсоромно перемовляються поміж собою, кидають фразочки про те, що я зовсім не голубонька, а скоріше – “фатальне стерво з опущеними віями”, що я – “сексі”, що могла би затьмарити білявку Мерелін, що я “чиясь підстилка” і що… мій костюм… О, я готова виголосити таку гнівну тираду, від якої здригнулися б стіни цієї розкішної зали! Але я чую голос батька: “Ти повинна вижити. Заради нас…” Я вже давно затямила: виживати набагато складніше, ніж жити. Я звикла до складного. Я хочу напитися. Сусід, що сидить ліворуч, завбачливо наливає в мій бокал чергову порцію мінеральної води. Відчуваю, що мій шлунок скоро лусне.