— Вам допомогти? — запитав він, помітивши, що худенький секретар Володя та ще одна жінка тримають попід руки іншу.
— Ні, дякуємо! — відповіли йому. — Це нам не вперше, трохи перебрала дівчинка.
— Буває! — весело відгукнувся вахтер, знову заглиблюючись у колізії серіалу.
Весела п’яна компанія зі сміхом та жартами повантажилась у велике авто. Краєм ока, крізь скляні розсувні двері вахтер помітив, що три жінки всілися на заднє сидіння й поклали собі на коліна четверту, п’яну. Секретар сів за кермо, поруч з ним — Ліліана Олегівна. Машина різко рвонула з місця.
«Можуть зупинити менти… — подумав вахтер. — Хоча такі «шишки» завжди відбрешуться!..»
* * *
В авті у Віри почалася істерика. Холодне важке тіло лежало у неї на колінах. Ярослава та Заріна силоміць влили їй до рота добрячу порцію коньяку.
— По моєму, нам доведеться виносити і її, — сказала Ярослава. — Будь ласка, Віро, заспокойтесь! А то зараз почнеться масове божевілля — а нам ще стільки треба зробити. Тримайтеся.
Коли машина під’їхала до Аліниного будинку, на подвір’ї було порожньо.
— Виходимо так само! — скомандував Вовик.
— Можна, я зачекаю в машині? — ледь чутно прошепотіла Віра, і тоді з напівтемряви на неї блимнули різнобарвні очі Ліліани:
— Хочете лишитися чистенькою? А платні три тисячі баксів вам не гидко отримувати?! Сказано: йдуть всі! І годі! Я теж боюся…
Вони обережно витягнули Аліну з машини, підхопили попід руки і внесли до під’їзду. Біля ліфту і на сходах нікого не було. Діставши ключі з її сумочки, Ярослава відчинила двері.
Через півгодини Вовик розвіз усіх по домівках.
Спочатку завезли Віру, яка сиділа зі збайдужілим виглядом і мріяла лише про одне — скоріше опинитись у ліжку. Вона була геть п’яна… …На сьомому поверсі будинку за номером 67 по вулиці імені Рабіндраната Тагора у комфортабельній ванній кімнаті на змійовику висів труп красивої молодої жінки, що наклала на себе руки, дізнавшись, що чоловік більше не кохає її…
* * *
Віра ледь дісталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумці ключі й не знаходила їх. У відчаї вона сповзла на брудну підлогу перед своїми дверима, і ридання нарешті прорвалися крізь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як відчинилися двері в квартирі навпроти.
— Ти, що, мале, загубилося? — трохи насмішкувато сказав чоловік і присів поруч із Вірою. — О-о, тут ціле море сліз — втопитися можна!
Він обережно підняв і поставив Віру на ноги.
— Ключ… — ледь змогла вимовити вона.
— Що, зовсім погано? — так само насмішкувато запитав незнайомець.
— Знайдіть, будь ласка, мій ключ… — ледь чутно вимовила Віра, затискаючи рота рукою й відчуваючи, як нудота підступає до горла.
Чоловік швидко зорієнтувався, за мить витрусив з Віриної сумочки ключ і швидко відчинив двері.
Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг і гублячи туфлі, Віра попрямувала до ванної. Коли вона, більш менш свіжа, в рожевому м’якому халаті, вийшла звід ти — на кухні вже кипів чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запашну траву.
— Зараз як рукою зніме! — весело сказав він.
Віра геть забула про свого рятівника.
— Ви хто такий? — суворо запитала вона.
— Ніхто. Ваш сусід.
— Я вас не знаю!
— Мене ніхто не знає. Я живу тут тільки місяць, винаймаю кімнату у Місіс Гадсон.
Почувши знайоме прізвисько, яке могли знати тільки свої, Віра заспокоїлася. «Місіс Гадсон» — так називали її всюдисущу сусідку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.
— А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу наше телебачення. Ніколи не думав, що ви живете поруч.
Для нас ви — небожителі. Зараз заварю вам своєї травички — вона мене завжди рятує у таких випадках — та й піду. Ви, мабуть, хочете спати…
— Я не спатиму, — майже викрикнула Віра й несподівано для себе попросила: — Якщо можете, побудьте трохи зі мною. Розкажіть щось… Або просто посидьте мовчки. Тільки не йдіть.
— Гаразд, — зрадів той, — мені вже добряче набридла моя гарна господиня — головним чином, я розважаю тільки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навіть квартирну плату встановила досить помірну.
— А ви хто?
— А ніхто, — знов сказав він. — Так, написав колись роман. Його торік надрукували в досить популярному журналі.
— Як він називається? — без особливої зацікавлености запитала Віра.
— «Роман на замовлення».
— О, так це ви? — Віра згадала цю річ, яку вона прочитала і навіть колись переповіла Альбику. — Дивно, я навіть хотіла розшукати автора. А ось він сам рятує мене серед ночі…
— Ви ніде б мене не знайшли. Тримаюся я «білою вороною» і не дуже цікавлюся літературною тусівкою.
Цей твір — випадковість.
— У житті нічого не буває випадковим, — сказала Віра. — Отже, ви винаймаєте квартиру…
— Так. Квартиру винаймаю. Ніде поки що не працюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сім років, умовний термін (це п’ять років тому) за, як то кажуть, «політику». Що ж іще? До жодних літературних кіл не належу. Іноді пописую вірші, але це вже коли зовсім погано…
— Добре, добре, не нервуйте так, у мене повно своїх проблем, щоб іще й вашими перейматися, — зупинила його Віра. — А знаєте що, краще давайте вип’ємо кави.
Я зараз зварю. А ви поки що можете курити.
Вона кинула на стіл пачку дорогих цигарок.
— Дякую, я не курю! — сказав він.
— Неправда, — сказала Віра, вмикаючи кавоварку. — Усі ваші герої, пригадую, — затяті курці.
— Але вони не палять «Ґалуаз», — із викликом сказав сусід. — Це дороге задоволення.
— Задоволення має бути дорогим, — посміхнулася Віра.
— Ви, мабуть, гадаєте, що я — нещасний жебрак.
— Я про вас нічого не гадаю. А от ви, мабуть, думаєте, що я й справді небожителька.
— А хіба це не так?
— Глупство. Я звичайна робоча конячка. От і все. І сьогодні мені дуже погано…
Але страх і хміль поволі відступали. Усе, що відбулося вдень, здавалося одною з її ґалюцинацій.
— Знаєте що, вам усе ж таки треба поспати, — сказав сусід, помітивши Вірин відсторонений погляд. — Я, мабуть, піду. А якщо ви не проти, я завітаю до вас ще коли небудь.
— Ні, я зовсім не хочу спати! — запротестувала Віра.
Вона хотіла підвестися, випустила з рук горнятко й безсило опустилася на стілець.
— Усе, досить балачок, мале, треба в ліжечко!
Його розв’язний тон чомусь не роздратував її, і Віра покірно звелася, тримаючися за стіну. Вже на порозі, зачиняючи за ним двері, вона запитала:
— Чому ви назвали мене «мале»?
— Не знаю… Там, на сходах, мені здалося, що плаче дитина…
— Як ваше ім’я, мій рятівнику?
— Стас, — відповів той і попрямував до своїх дверей.
День шостий
Телефонний дзвінок розпанахав сон гострим лезом. Віра не одразу впізнала голос Альбика.
— Доброго ранку, сонечко! Маю можливість підкинути тебе на роботу машиною! Збирайся швиденько.
— Куди? Навіщо? — хрипким голосом запитала Віра. Сьогодні вона вперше спала так, як ніколи, — глибоким як колодязь похмільним сном.
— Ти що, спиш? — не вгамовувався Альбик. — Ну ти даєш, старенька! Вже дев’ята година!.. Так заїжджа ти за тобою?
— Ні, ні! Сьогодні я хвора! Вибач, я не можу говорити! — Віра кинула слухавку і сіла на ліжку, обхопивши голову руками — голова розколювалася навпіл, хотілося пити, а головне — вона вмить згадала абсурд і жахіття вчорашнього вечора. Бідолашна Аліна, повішена вдруге… І що тепер буде? Раптом слідство вийде на них? Щоправда, Ярослава ретельно протерла всі речі, ключі та дверні ручки носовичком, щоб не лишилося жодних відбитків. І хіба вони в чомусь винні? Звичайно, вчинено не по людському, але вони рятували престиж своєї фірми та власні нерви від зайвих міліцейських «розборок». А оплакати бідну дівчинку можна буде пізніше, разом з усіма…