«Але невже я така зіпсута? — думала Віра. — Можливо, мати це знала ще тоді, коли я була дівчинкою, інакше вона б не писала в листі: «Мені навіть страшно уявити, якою ти виростеш…» Вона знала про мене щось таке, чого ніхто не знає… Але що?»
На роботу Віра вирішила не йти і навіть нікого про це не попереджати. Вона відчувала, що з учорашнього вечора стосунки між співробітниками відділу культури набули зовсім іншого вигляду. Тепер усі вони — спільники. А зі спільниками не церемоняться.
Віра пішла на кухню, увімкнула радіо і з горнятком кави зручно вмостилась у кріслі. Їй треба було обмір кувати ситуацію. Вона ні до чого не торкалася, брала участь у подіях лише як свідок. Вона пам’ятала, що, коли усі товклися у ванній біля трупа Аліни, їй стало погано і вона присіла на підлогу в коридорі. Вона навіть не глянула на те, як відбувалася ця неприємна процедура. Вона думала зараз про інше: що знала про неї мати, чому її лист не був схожий на лист прощання матері з донькою? Невже вона якось пов’язана зі злочином, що був скоєний стільки років тому? У своїх думках та спогадах Віра ніколи ще не заходила так далеко. Це були заборонені згадки. Раніше від них лише починала дико боліти голова, а мозок видавав «на гора» лише чорну стрічку стертої інформації. Віра відчула, що саме зараз настав той час, коли треба усе з’ясувати. І почати саме з того будинку, з тієї квартири, де було скоєно злочин, який перевернув усе її життя.
Прийшовши до такого рішення, Віра швидко одяглась і поїхала до свого старого двору в центрі міста…
* * *
Вона не була тут відтоді, як ще зовсім юною переїхала в іншу квартиру. Вона боялася зазирати в цей двір, їй здавалося, що там кожен може тицьнути у неї пальцем: «Ось вона, донька вбивці!» Але зараз вона вже не була тією переляканою дівчинкою — навряд чи хтось зі старих сусідів міг упізнати її в цій самовпевненій вишукано вбраній жінці з бездоганною зачіскою та ледь помітним макіяжем на витонченому обличчі.
Подвір’я дуже змінилося з тих давніх часів.
Повиростали нові дерева, майже на кожному балконі стирчали великі блискучі тарілки антен, вікна зі звичайних перетворилися на пластикові, з охайними білими рамами та жалюзі. Віра одразу зрозуміла, що зі старих мешканців тут майже нікого не лишилося — ці квартири давно були куплені новою елітою. А до колишнього її помешкання на першому поверсі нові господарі прибудували балкон.
Віра пішла в будинок навпроти, піднялася на сьомий поверх, намагаючись згадати, чи не заходила вона сюди раніше? Але асоціативне мислення відмовлялося працювати. Номер квартири, у якій було вбито нещасну бабцю, вона знала — про це їй ще тоді сказала сусідка. Та сама сусідка розповіла, що мати вбила стару жінку, дружину колишнього дипломата.
Двері у квартиру були прочинені. Не знати чому, звідти на Віру повіяло тривогою. Вона нерішуче натисла на кнопку дзвінка і почула зсередини веселий привітний голос: «Заходьте, заходьте, я на вас давно чекаю!» Віра увійшла. Назустріч їй з кухні йшла молода повновида жінка, витираючи руки об квітчастий фартух. Ще на порозі Віра здогадалася, що в квартирі робиться ремонт — шпалери звисали зі стін клоччям, меблі були зсунуті насередину і завішені плівкою.
— Ой, — сказала жінка, — а я думала, що це прийшли штукатурниці!
— Вибачте, будь ласка, — сказала Віра, — я б хотіла дещо у вас запитати…
— Проходьте в кімнату, — запросила жінка.
Це була невелика однокімнатна квартирка. Віра увійшла до кімнати, сіла на краєчок застеленого плівкою дивану й огледілась.
— Ви що, бували тут раніше? — запитала хазяйка, помітивши її зацікавленість.
— Колись давно тут жили наші давні знайомі, я була тоді ще маленькою, — відповіла Віра.
— Прохоренки? — підказала жінка. — Тут жила така родина, але вони тепер переїхали в нашу двокімнатну. А ми з чоловіком роз’їхалися. Ось тепер роблю тут ремонт і… починаю нове життя.
— Ні, не Прохоренки, — сказала Віра. — А ще до них…
Вона уважно роздивлялася кімнату, але не знаходила жодного відгуку у своїй душі. Лише клапті старих шпалер з дивним рельєфним індійським візерунком привернули її увагу. Але, мабуть, лише тому, що таких зараз ні в кого не побачиш — старовинні, барвисті, схожі на полотно.
— Такі цікаві шпалери, — промовила Віра, аби не мовчати. — Не шкода здирати?
— Ой, та ви знаєте, які вони були засмальцьовані! — сплеснула руками жінка. — Це ще від попередньої хазяйки лишились! Прохоренки ремонту не робили — їм було байдуже. Я взагалі боялася сюди переїжджати.
Кажуть, що тут убили жінку…
Віра напружилась, але примусила себе продовжу вати розмову.
— Як це — вбили?
— Отак і вбили! Але, гадаю, її дух звідси вже вивітрився, а то я б тут спати не змогла. Усе уявляла б…
— А що то була за жінка? — Віра розуміла, що її цікавість переходить межі звичайної балачки і скоро треба буде пояснювати, навіщо вона сюди завітала.
— Кажуть, якась старенька і дуже багата іноземка.
Напевно не знаю…
— А хто її вбив, за що? — язик ледь ворушився у пересохлій гортані.
— Не знаю, сусідка чи служниця… а чому вас це цікавить? Ви, часом, не з міліції? — схаменулася хазяйка, прискіпливо приглядаючись до Віри. — Якби я знала, що мене тут ще й міліція буде турбувати, — нізащо б не погодилася на такий обмін!
— Ні, ні, не з міліції, – заспокоїла її Віра. — Я журналістка, збираю матеріал про різну старовину. Ось згадала, що тут жили наші давні знайомі, а у них були цікаві речі. От хоча б ці шпалери. Чи не могли б ви дати мені шматок?
— Та будь ласка, скільки завгодно! Хоч усе забирай те — все одно викидати!
Віра подякувала і відірвала від стіни шматок шпалерини. Не втрималася, щоб не понюхати щільний, тугий папір… Він мав запах прянощів і трав. Так іноді пахнуть легкі індійські сукні. Навіть після багаторазового прання.
* * *
Віра повернулася додому геть спустошена. Iнформації — обмаль. Але їй не терпілося ще раз роздивитися свою здобич — від клаптика паперу віяло теплом, як від нагрітого сонцем піску.
Проте вона щонайперш вирішила зателефонувати на роботу. Слухавку взяв секретар.
— А я вам телефонував уже кілька разів! — схвильовано повідомив він. — З вами все гаразд?
— Так. Я виходила в аптеку — щось погано себе почуваю… Сподіваюся, що до завтра видужаю. Для мене немає нічого термінового?
— Ні, не хвилюйтесь, видужуйте! — чемно сказав Володимир. Зависла пауза.
— У нас там усе гаразд? — чітко вимовила Віра.
— Усе нормально! Ніяких новин! — так же чітко відповів секретар.
Віра поклала слухавку. Значить, бідна Барбі ще висить у себе в ванній… Господи, в якому ж стані її знайдуть!..
Вона повернулася на кухню і розправила шпалерину на столі.
Віра пила каву і роздивлялася складний візерунок.
Що довше дивилася, то чіткіше вимальовувався перед очима контур слона. Насичений візерунок утворював прихований сюжет: стадо різнобарвних слоників на тлі оази з пальмами та квітами. На перший погляд вони не були помітні. Так у дитинстві, прокинувшись ранком, Віра розглядала візерунки на килимі або тріщинки на стелі, і їй здавалося, що вона бачить дивні сюжети — оленів, карети, сімейство ведмедиків… Від слонів повіяло чимось давнім і знайомим. «Мабуть, я усе ж таки бувала у тій кімнаті, — подумала Віра. — Можливо, коли мати прибирала?..»
Чорне провалля в пам’яті почало здаватися їй неприродним. Від напруги розболілася голова. «Ні, досить! — думала Віра, — Недаремно ж колись в інтерв’ю один нарколог сказав мені, що будь яке кодування небезпечне: це все одно, що перекрити загатою бурхливу річку. Тоді потік починає шукати інших виходів і затоплює усе навкруги. Треба знайти мого лікаря, зараз він, здається, очолює центральну психіатричку. Він має мене упізнати. Я хочу нарешті знати усе!» Її думки перервав дзвінок у двері. Віра неохоче відчинила — на порозі стояв її вчорашній рятівник.