Аби перебити ці думки, вона згадала свого нового знайомого, який, мабуть, уже прокинувся в її кімнаті.
Він був не схожий на всіх, кого Віра знала раніше.
«Хлопець досить гоноровий, — міркувала вона. — Але є в ньому щось справжнє. А головне — жодної липкої інтонації й слизького компліменту. А втім, мені нема чого думати про нього — йому також, як і всім, щось від мене треба… На жаль…»
* * *
Стас тихенько причинив двері й пішов до себе. Його охопило дивне давно забуте відчуття спокою, ніби все життя боліли зуби — й раптом попустило. Він про йшов на кухню, аби зварити кави, й кинув на стіл пачку куплених сьогодні «Мальборо». Почувши рух зі своєї кімнати виповзла Місіс Гадсон у кургузенькому махровому халаті, із газетою «Час тайм» під пахвою. Стасу довелося запропонувати каву і їй.
— А ти, здається, стаєш на ноги? — бадьоро сказала вона, голосно відсьорбуючи з великого кухлика. — Он, бач, уже мальбору купуєш… Скоро з’їдеш від мене й не згадаєш стару. А ми з тобою непогано миримося, хоча ти й досить дивний хлоп. Он, Пєтька мій і одружений, і при службі, а такий вже правильний, як осцилограф. Це така лінійка, до речі. Дуже розумна річ.
— А ви звідки знаєте?
— О, сонце моє, я багато чого знаю. А тою лінійкою мене мій перший… ні, здається, другий чоловік добряче лупцював, царство йому небесне. Дай но мені тої мальбори…
Стара запалила.
— До речі, нікотин краще діє у поєднанні з кавою.
— Ви й це знаєте…
— Та знаю…
Вони дивились у вікно, за яким повільно насувалася осінь. Уперше Стаса не обтяжувала її присутність.
— От ти — писатєль. Мабуть, колись і мене згадаєш у своїх байках. Я вже в земельці лежатиму, а тут — на тобі! — хтось читає про бабу Дусю. Так і пиши — «баба Дуся». А далі вже як знаєш… І шо та баба Дуся мала?
Ананас з’їла у три роки, і то випадково — з післявоєнної посилки, а от і досі пам’ятаю. Невже й на одрі згадається той ананас? Як гадаєш?
— Я куплю вам ананас.
— Ой, та нашо вона мені, та гриза гамериканська!
Це я так, для розмови… Щось сумно мені, хлопе.
Переписати на тебе квартиру, чи шо? Тільки обіцяй не пропити! Ой, не пий, ой, не пий! Кажуть, усі писатєлі — алкоголіки. Не живеться їм чомусь, нудять світом.
— Та який же я «писатєль»? Не хвилюйтесь, я скоро влаштуюся на гарну роботу.
— Оце — діло. А там, бач, і з дівкою якоюсь зведешся. Чи то з муляром, чи, краще, з поварихою — ближче до їжі. Борщ гарячий їстимеш кожного дня.
— Гарна перспектива…
— Атож! Думай, хлопе, думай. А з тою мотькою не валандайся більше, у неї панчохи рвані — це для жінки недобре.
«Мотьками» вона називала усіх жінок, що інколи зазирали до нього. Остання «мотька» — навколо літературна панянка — випила вранці півпляшки баби Дусиної наливки, і та її надовго запам’ятала.
— А скажіть, що то за жінка — наша сусідка, теж «мотька»? — наважився запитати Стас.
— На ту й не поглядай, — махнула рукою Місіс Гад сон. — То жінка «свєтська», не для тебе зроблена. Я про неї майже нічого не знаю — вона весь час десь бігає, уся в дєлах… Порядна…
Стас панічно боявся порядних жінок. Він ніколи не хотів зіпсувати життя гарній дівчинці, вихованій на «пурпурових вітрилах». Його перше кохання було останнім. А потім почалися самі «зв’язки» — короткі й довгі, зі смаком коноплі й горілки, іноді з ляпасами, істериками, іноді — псевдоцнотливі, доки не доходило до розмов про весілля. Стас поглинав усю цю мішанину, як одну суцільну каструлю перлової армійської каші.
Він не помітив, як лишився на кухні сам. Надворі вже глуха ніч. Стас дістав папір і вирішив усе ж таки написати нарис, що йому запропонувала Віра.
Він згадував її рудувате волосся, дивну напівпосмішку і писав про довгу осінню ніч, про порожнє місто і темний силует на тлі освітлених вікон, про музику Берліоза, яку ніколи не чув, про відкриті каналізаційні люки і стукіт у вікно на першому поверсі… Писав про скажені табуни осіннього листя, що метушиться в порожніх провулках, про запах вогнищ і щільні фіранки, за якими хлопчик домальовує табуретку під ногами розіп’ятого голого чоловіка.
Нарешті це йому набридло. Він сто разів перечитав написане, поки нарешті зрозумів, що вся ця маячня — тільки заради того, аби знов побачити ту жінку, що так спокійно лишила його спати у своєму кріслі. Чи то був прояв повної довіри, чи презирство до плебея, а можливо, й збайдужіння до всього?
«Рибка бананка! — раптом спало на думку Стасові. — Ось вона хто — селінджерівська рибка бананка, що об’їлася у підводній печері і тепер не може вислизнути назовні! Вона хоче бути вільною, мовляв, «такою, як раніше», а хіба це можливо у такій «упакованій» квартирці і з купою службових обов’язків?»
Стас запалив сірника й підніс до паперу. Вогонь одразу проковтнув зібганий папірець.
«Рибка бананка…» — знов подумав Стас.
ТРЕТІЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Я припаркувала машину за квартал до будинку, дістала з баґажника два поліетиленові пакети з вапном. Ступаючи якомога ґраційніше, попрямувала до чотирнадцятиповерхівки. Ситуація мене не гнітила. Навпаки — що довше тягнулася ця історія з трупом, то краще й веселіше ставало на душі.
Стільки років я крок за кроком йшла до цієї мети. І тепер, коли усе сталося, я ще не до кінця могла це осягнути. Мені потрібні були час і важка праця, аби відчути, що це вже справжній кінець…
Я нікого не знала в цьому будинку. Він був приватний, майже усі квартири винаймали випадкові люди.
Нижні поверхи були ще порожні. Вже два роки я акуратно оплачувала невелике помешкання на п’ятому поверсі, іноді лишалася тут ночувати, у напівпорожній кімнаті на мотузці розвішувала свої сукні.
Я відімкнула двері, вони були зачинені лише на клямку, — і сто разів прокляла себе за неуважність.
Від ейфорії я, мабуть, я втратила відчуття небезпеки.
Посеред кімнати лежав великий холодильник фірми «Норд». Поставивши пакети на підлогу, я сіла на його прохолодні дверцята. Взагалі то, нерви у мене міцні.
Але перед тим, як відчинити холодильник, я обмір кувала, як усе робитиму. Мабуть, у такій спеці вона вже почала розкладатися… Видовище не з приємних!
Мені хотілося, щоб вона помирала довго, зі смаком. Так, як жила. Мені навіть було прикро, що отрута подіяла так миттєво й, мабуть, безболісно. Але те, що я приготувала для її прекрасного, вишуканого тіла, вжахне її душу, яка витає десь поруч. Не може не витати.
Я рішуче відчинила дверцята холодильника. У ньому було… порожньо.
Тільки тепер я помітила, що на мотузці серед моїх речей висить її розрізаний білий костюм. А моя блакитна сукня — зникла…
День сьомий
До свого від’їзду на кінофестиваль Віра хотіла зробити якомога більше і тому, відімкнувши телефон, усі вихідні просиділа вдома за комп’ютером.
Тільки одного разу вийшла по хліб та молоко. Вона вирішила звільнити собі час на тому тижні, щоб зустрітися з лікарем. У голові був повний туман, але Віра змусила себе написати кілька інформацій та розшифрувала інтерв’ю з відомим режисером. Її ніхто не відволікав — Альбик відбув у чергове відрядження. Поволі втягуючись у роботу, Віра забула тривоги минулого тижня. Працюючи над матеріалом, вона завжди почувала себе щасливою людиною і знала, що після виходу статті на неї чекає неабиякий резонанс. Так було вже не раз. І майже щоразу Віра отримувала черговий додаток до зарплати.
У понеділок о сьомій ранку Віра ввімкнула телефон, прийняла душ, скинула на дискету тексти і почала збиратися на роботу, одним оком позираючи на екран телевізора. Блок ранкових новин по різних каналах — це було її обов’язкове ранкове «меню». Після «Вістей» почався повтор нічної десятихвилинної кримінальної інформації «Що трапилося?»
Після перших двох трьох повідомлень про пограбування та автопригоди пішли сюжети про самогубства.