З перших кадрів Віра упізнала будинок Аліни…
Вона відкинула косметичний олівець, яким підмальовувала брови, і вп’ялась очима в екран.
— Учора ввечері в будинку по вулиці Рабіндраната Тагора було знайдено труп молодої жінки, — скоромовкою розповідав молоденький репортер. — Почувши неприємний запах з квартири номер 67, сусіди викликали оперативну групу…
У Віри запаморочилося в голові, та вона змусила себе дивитись, як камера, не зважаючи на нерви пере січних громадян, ковзала по майже невпізнаваному тілу Аліни, як люди у синіх халатах запаковують його у поліетиленовий мішок і виносять на сходи.
— За попередніми даними, — продовжував репортер, — смерть настала кілька днів тому. Молода жінка покінчила життя самогубством на ґрунті особистої драми.
Тільки-но закінчився цей сюжет, як задзвонив телефон.
— Пані Віро! — почула вона офіційно холодний голос Ліліани Олегівни. — З нашою колеґою трапилося нещастя! Передзвоніть, будь ласка, Заріні, а я зв’яжуся з Ярославою. Володимир уже в дорозі на роботу…
Треба потурбуватися про похорон.
— Добре… — збілілими устами озвалася Віра.
— І… візьміть себе в руки. Це — наказ! — додала Ліліана і кинула слухавку.
День восьмий
Заходячи до агенції, Віра подивувалася спритності колег: у холі вже висіла велика фотографія Аліни, перев'язана чорною стрічкою. Біля неї юрмилися люди, зітхали, хитали головами.
У відділі стіл Аліни вже був завалений квітами. З похмурим і втомленим виглядом Володимир розставляв букети по вазах та трилітрових банках. Схвильовані Ярослава й Заріна приймали від колеґ нові букети, розгублено відповідали на численні запитання.
— У Ліліани слідчі! — прошепотіла на вухо Вірі Заріна.
«Господи! Господи! Що ж це має бути?!» — безтямно подумки промовляла Віра. Всі четверо з ледь прихованим хвилюванням поглядали на двері кабінету. У кімнаті товклося багато цікавих. Долинали короткі репліки.
— Це ж треба! А по ній і не скажеш, що вона була така вразлива!..
— Бідолашна! Та невже не можна було взяти себе в руки?..
— Та у неї було повно мужиків!
— А ви що — свічку тримали?!
Нарешті з кабінету Ліліани Олегівни вийшли двоє чоловіків. Вони мовчки пройшли до виходу. Ліліана зупинилася в центрі кімнати:
— Колеґи! — сказала вона, звертаючись до всіх присутніх. — Наш обов’язок — гідно провести Аліну Станіславівну в останню путь. Похорон — завтра. Довше тримати її не можна — спека. А тепер прошу всіх, хто не зайнятий організацією похорону та поминок, розійтись і приступити до своїх службових обов’язків!
Ми дякуємо вам за моральну підтримку!
Люди поволі виходили з відділу. Коли за останнім зачинилися двері, Ліліана втомлено сказала:
— Це все. Пояснення я взяла на себе. — І зникла у своєму кабінеті.
День дев'ятий
Похорон був пишний. Для Аліни начальство «вибило» місце на престижному центральному цвинтарі. Стоячи серед натовпу, Віра вдивлялася в обличчя співробітників і намагалася розгадати, хто сумує насправді, а хто лише робить трагічний вигляд.
Чоловік Аліни виглядав зовсім розгубленим, сотні презирливих поглядів пронизували його.
— Вона не любила мене… — час від часу кволо промовляв він, чіпляючись до кожного, хто потрапляв йому під руку. — Вона не могла… цього… через мене…
Я не вірю…
— Обійшлося! — полегшено зітхнув Володимир.
У Віри пашіли щоки. «Як просто, — думала вона. — Невже на цьому усе й скінчилось?.. А попереду — Франція, Канни…».
— Ну ось і нема з нами Альки… — махнула рукою Ярослава. — І всі ми — мерці… У мене, наприклад, уже ніяких емоцій. Суцільна втома.
— Рано ти втомилася! — презирливо увірвав її Володимир. — А я свого не хочу втратити!
Заріна голосно закашляла, крадькома вказуючи очима на Віру.
— Та пішла ти! — відмахнувся Вовик. — Всім усе відомо! Не роби проблем — усі пов’язані! Не знаю, як ви, а я своє візьму, — треба натиснути на Ліліану!
І він вискочив з кімнати, голосно грюкнувши дверима. У такому стані Віра бачила його вперше.
День дев’ятий
Його бурмотіння ніхто не слухав.
«А він, здається, має рацію, — подумала Віра. — А коли так, то в самогубства Аліни має бути інша при чина… Яка?»
Поки лунали промови над закритою труною (відкинути віко було неможливо — труп розкладався), пішов рясний літній дощ, і над натовпом злетіли парашути парасольок.
Кидаючи в могилу жменьку землі, люди по черзі підходили до стрункої сивої жінки — матері Аліни і співчутливо промовляли якісь ритуальні слова. Коли черга дійшла до Віри, вона з жахом наблизилася до монументальної постаті.
— Співчуваю… Тримайтеся… — промовила вона, торкаючись рукою плеча жінки. Та підвела на неї холодні сухі очі, на мить вони зблиснули недобрим вогнем:
— А… впізнаю тебе, — промовила вона. — Уся компанія вкупі! З тебе все й почалося. Мати твоя — вбивця, і ти — вбивця…
У Віри підкосилися ноги. Вона вчепилася за руку Володимира.
— Мені погано… Відвезіть мене додому… — прошепотіла ледь чутно.
* * *
Поверталися втрьох. Спочатку Володимир завіз Віру, довів до самих дверей помешкання. Вона майже висіла на його тонкій руці. Потім повіз Ярославу. Їхали мовчки. Дощ не вщухав. Вони трохи посиділи в машині — Ярослава ніяк не могла знайти свою парасольку.
— Дай мені ампулу! — хрипко вимовила вона.
— Ти ж казала, що у зав’язці…
— З цим неможливо зав’язати. Гроші віддам завтра.
— Гаразд!
— Ти — сонечко! — пожвавішала Ярослава, кидаючи ампулу до кишені. — До завтра!
Вона вискочила з авта і швидко побігла до свого під’їзду. Вовик ще трохи посидів розслаблено, чекав, поки засвітяться знайомі вікна. Потім нервово схлипнув, завів мотор і рвучко виїхав з двору.
Він гнав машину порожніми вулицями, ніби втікав від погоні. Заскочивши до своєї квартири, він щонайперш прочинив двері у маленьку спальню, з якої одразу вдарив у ніздрі запах несвіжих простирадл. Бабуся лежала ніби мертва. Вовик прислухався: дихає. Він накинув ковдру на її худі ноги, вимкнув лампу і хутко перейшов до своєї кімнати.
Тремтячими руками набрав номер.
— Я слухаю, — відповіли йому сонним роздратованим голосом.
— Спиш?
— Щось хочеш повідомити?
— Та… Ні, я так… Якось гидко на душі.
— Хочеш, щоб було ще огидніше — давай продовжимо розмову, — запропонували йому.
— А ти щось маєш сказати? — напружився Вовик.
— Усе нормально. Лягай спати. Завтра важкий день.
Слухавку поклали. Вовик трохи подумав і знову почав крутити диск. Слухавку довго не піднімали, він хотів уже покласти її, коли нарешті залунав голос Ярослави:
— Ну, хто там ще?
— Ярцю! — вигукнув Вовик. — Ярцю!
— А а а, це ти… чого тобі? Ніби тільки-но розпрощалися… Щось трапилось?
— Аліну поховали… — розгублено промовив Володимир.
— Ти, мабуть, божеволієш, — сказала Ярослава. — Ти для цього подзвонив, щоби сповістити цю дивну новину, — то мушу тобі сказати, що на цвинтарі ми були разом!
— Та ні, я просто не можу цього усвідомити, — почав виправдовуватися він. — А як ти, з тобою все гаразд?
— Поки так, а зараз, сподіваюся, буде ще краще…
— Може, кинеш цю звичку, Ярцю? — з надією запитав Володимир. — От просто зараз і зав’яжеш?
— Просто зараз і зав’яжу, тільки шнурки попрасую…
— Я не жартую.
— Я — також.
— А пам’ятаєш, Ярцю, як нам було весело всім? А ти була така тоненька, найкрасивіша… Завжди щось цікавеньке вигадувала. Я тебе обожнював, пам’ятаєш?
— Не розчулюй мене, сонечко, — сказала Ярослава. — Я зараз заплaчу.