— Ярцю, — продовжував канючити Вовик. — Може, ти щось хочеш мені сказати? Як ти скажеш — то й я тобі щось скажу. Щось дуже для тебе важливе…
— Не забирай часу! — почала нервуватися Ярослава. — Ніч така коротка, а завтра мені треба бути як огірочок…
— Значить, нічого не скажеш? — ще раз запитав він.
— Особисто мені нема про що говорити, повір мені і відчепися — гаємо час!
— Що ж… — зітхнув Володимир. — Я хотів як краще.
Прощавай!
— Добраніч, до завтра.
— Еге ж… до завтра, Ярцю!
Він поклав слухавку і тоненько, як цуценя, заскавчав над нею…
Це він колись привів Ярославу до Лілі. Вони зустрілися у місті випадково — в одному зі злачних клубів на околиці, прихисткові наркоманів та темних особистостей різних орієнтацій. Він і досі пам’ятав, як малим біг за величезною вантажівкою, що вивозила його подругу з їхнього затишного двору колодязя, а вона, висунувшись із віконця, викрикувала свою нову адресу. Адресу він не запам’ятав, за що, до речі, йому тоді дісталося від Лілі.
Відтоді він намагався побачити знайому постать скрізь. І от через стільки років вони зустрілися в тому клубі.
Вона його, звичайно ж, не впізнала. А коли впізнала, він почув її сміх — той самий, заливистий і низький, який він сотні разів намагався відтворити не тільки у своїй уяві. Так могла сміятися лише Ярця. Він, щасливий від цієї зустрічі, привів її до аґентства і по обіцяв нікому не казати, що Ярця вже давно й серйозно сидить на голці. Він був готовий зробити для неї все. Роздобуваючи для подруги чергову дозу, він кожного разу сподівався на її прихильність, але Ярослава завжди проганяла його. Їй і справді ніхто не був потрібен. От і зараз, звільнившись від занудливого приятеля, Ярослава розіклала на столі своїх вірних маленьких друзів — голку, ампулу, шприц…
«Царство тобі небесне, маленька стерво, Алько…» — подумала Ярослава і, ніби чарку, підняла вгору заштрик із прозорою рідиною.
* * *
Віра не спала. Безсоння вже стало звичайним станом. Вона лише молилася, щоби привиди ночі не переслідували її. «Треба випити…» — подумала вона і з жалем згадала, що Альбик нещодавно вже спорожнив приховану нею пляшку. «Тоді треба напитися кави, щоб не спати взагалі!» — вирішила Віра і пішла ставити чайник. На кухонному столі ще лежав шматок шпалерів. Як клаптик дитинства, як свідок, що нашіптував їй: «Ти хороша дівчинка… Ти змогла ЦЕ зробити. Я пишаюся тобою… Так, як ти мріяла…»
— It’s pourіng, I’m soaked to the skіn… — раптом голосно сказала Віра, посміхаючись до різнобарвних слоників…
Щось тривожне й страшне насувалося на неї, хотілося бігти, їхати, летіти, вистрибнути з вікна…
— Мамо! Саламандро! — вигукнула Віра. — Господи, хто-небудь!
Ледь не втрачаючи свідомости, вона вискочила зі своєї квартири й щосили загупала в сусідські двері, — за ними було спасіння, люди, той дивакуватий сусід, Стас, здається…
Він знову підхопив її і, майже непритомну, вніс у свою кімнату, штовхнувши двері ногою і ледь не прибивши лоба цікавій Місіс Гадсон.
— Що трапилося? — стривожено запитав він.
Віра задихалася.
— Я сама не знаю, — нарешті промовила вона. — Іноді зі мною таке буває… Голова болить. Вибачте, я вас налякала…
— Ви мене потішили. Я сам не міг знайти приводу, щоби завітати до вас. А тут — ви! Може, тепер щось розкажете про себе? Мені здається, ви чимось дуже стурбовані або перевтомлені.
— Я б не хотіла обтяжувати вас своїми розповідями про себе, тим більше, що все це — зовсім нецікаво.
Насправді їй чи не вперше в житті хотілося говорити й говорити без упину про будь що — тільки б знову не найшло божевілля.
— Вам подобається моя квартира? — без найменшого переходу раптом заговорила вона. — Її обставляв дизайнер — я тільки замовляла колір шпалерів. У спальні вони білі, у вітальні — бордо, кухня зелена, як трава. Знаєте, кілька років тому я жила у крихітній квартирці і працювала у маленькій газетці, й так само не могла собі дозволити дорогих цигарок. Дивуєтеся?
Менше з тим, так воно й було. Просто треба в потрібний час опинитися в потрібному місці, невже ви самі цього не відчуваєте? От ви, наприклад, опинилися в мене…
— Це ще не відомо — хто у кого опинився, — посміхнувся Стас.
— Я не жартую. Ви відчинили двері, коли мені це було потрібно, і побачили мене такою, якою не бачив ніхто. І зараз… Хоча, яке вам діло до мене? Я й сама іноді дивлюся на себе звідкись зі сторони, ніби замість мене сміється й розмовляє зовсім інша людина, а я відлетіла туди, звідки не повертаються. Дивлюся на себе і намагаюся зрозуміти — хто я така, навіщо я тут?
— Ви завжди жили самі? — запитав Стас.
— Так.
— А ваша мати…
— Ні, ні, ні! — Віра раптом затулила руками обличчя. Стас злякався, обхопив її, вона, як дитя, притислася до нього. За хвилину він відчув, що вона засинає. Він ледь устиг розшнурувати грубі модні чоботи і якось прилаштувати її на своїй потертій канапі. Він боявся поворухнутися й витягнути руку з під її плеча — так і ліг поруч, якось вмостившися на самому краю. Стримавши хвилювання, він погладив кінчик її волосся, так і лежав, тримаючи його у пальцях — пасмо каштанового волосся, що перекинулося на його обличчя…
Посеред ночі вона поворухнулася й уві сні ще міцніше притулилася до нього. Стас обережно, аби не злякати, обійняв її. З прочиненої кватирки тягнуло холодом, а вкрити її він просто не встиг. Треба було б устати, зачинити кватирку, обережно витягнути ковдру, накрити її і так само тихо знов лягти поруч.
Подумки Стас проробляв це вже вдесяте і уявляв, як їм одразу стане тепліше. Але страх розбудити її й порушити ці несвідомі обійми був сильнішим за холод.
Він продовжував лежати, намагаючись перетворитися на теплу грубку, щоби їй було тепло і вона не прокинулася. Він знав, що ці обійми — химерні й нереальні, як і все, що пов’язано з нею — «рибкою» з іншого виміру. При світлі вуличного ліхтаря, що падало на них, він мав можливість зблизька роздивитися її обличчя — з такою тоненькою шкірою, що на скроні можна було помітити деревце судин, вдихав запах її волосся. Такого у нього ще не було ніколи — він обережно, як рідкісного метелика, обіймав жінку і не був ані п’яний, ані збуджено спітнілий, нетерплячий чи награно досвідчений. Жодне відчуття з його минулих пригод і випадкових зустрічей не вкладалося у схему стосунків з цією жінкою. Він не помітив, як заснув.
Прокинувся під шосту ранку. У вікно вже заглядало непевне світло передосіннього промінчика. Він уже лежав, накритий ковдрою. Поруч ще тепліла заглибина від її тіла. Вона знову втекла. Тихо, як тоді, ніби випливла з кімнати разом із нічним протягом.
«Рибка, мила рибка», — з ніжністю подумав Стас, відчуваючи, що у його життя увійшло щось тепле, яскраве, незрозуміле і, мабуть, дуже сумне…
День десятий
— Що це за неподобство? — репетувала на п’ятихвилинці Ліліана Олегівна. — Це переходить усякі межі! Що з Ярославою? Другий день не з’являтися на роботі — це вже свинство!
Розпустилися! Та — хвора, тому треба на теніс, у тої — незаплановане побачення чи ще казна що!!! Так не можна, панове! Я не допущу анархії у відділі!
Володимире, негайно їдьте за Ярославою Михайлівною і привезіть або її, або її заяву про звільнення!
Вовик миттєво вискочив з кабінету.
Після цього скандалу Віра не змогла залишатись у кімнаті і вирішила піднятися до кав’ярні. У швидкісному ліфті зіштовхнулася із сивочолим завідувачем відділу маркетинґу і відвела очі — коханець Аліни схуд і постарів років на десять…
У кав’ярні Віра замовила собі каву і п’ятдесят грамів коньяку. Повертатися у відділ вона не збиралася. Тут їй було затишніше. Віра розкрила свій блокнот і почала робити нотатки для сьогоднішнього інтерв’ю із заїжджим ґастролером. Раптом у кишені запищала мобілка.