Зранку Ліліана Олегівна викликала Ольгу до свого кабінету… А за годину містом уже мчала машина «швидкої». В кабінеті головного редактора відділу буянила й билася об стіни Ольга. Її ледве вгамували двоє здорованів у синіх вилинялих халатах.
— Я тебе вб’ю. І його вб’ю. І себе вб’ю… — шепотіла прив’язана до нош Ольга і сміялася, дивлячись на розгублених співробітників, що повибігали в коридор.
День дванадцятий
Дощ, який почався під час Аліниного похорону, не вщухав уже тиждень.
Під ним же ховали і Ярославу. I цей другий похорон здавався фантасмаґорією. Вірі було шкода цієї неординарної загадкової жінки. Події останнього місяця зовсім розхитали її нервову систему. Навіть на роботі Віру не полишало відчуття тривоги. Кімната без двох жінок спорожніла. Тепер Заріна сиділа в ній сама у повній прострації. На вільні місця Ліліана Олегівна поки що нікого не брала — наближався час відпусток, їхньому відділу завжди давали їх на початку «оксамитового сезону». Аґентством ходили чорні жарти, мовляв, з приходом до відділу нової співробітниці в ньому почали вмирати люди — хто наступний? Жарти жартами, але Віра почувалася незатишно. Їй здавалося, що колеґи уникають її…
— Вона й раніше здавалася мені трохи дивною… — пояснювала Ліліана. — А сьогодні накинулась на мене з ножицями прямо в кабінеті.
Коли галас припинився і всі розійшлися по своїх кабінетах, Лілі зняла слухавку і набрала номер кафедри медичного інституту:
— Усе позаду, любий! — ніжно сказала вона. — Сьогодні ти ночуєш у мене. І так буде завжди! …Лілі підійшла до дверей приймальні директора аґентства, поправила зачіску, трохи розмазала під очима чорну туш. У кабінет увійшла, не звертаючи уваги на секретарку. Вона знала — тут її зрозуміють.
До відділу кілька разів приходили слідчі, розпиту вали про особисте життя Ярослави. Віра зовсім нічого не могла сказати з цього приводу. Володимир розповів, як довіз небіжчицю до помешкання, але нічого підозрілого не помітив.
Віра сиділа, опустивши очі додолу, й нервово стискала у руці носовичок.
— Ну, а що скажете ви? — звернувся до неї слідчий.
— Пані Віра працює у нас лише тиждень, — поквапилась втрутитися у розмову Ліліана, — це нова людина. Навряд чи пані Віра може щось знати.
— Вибачте, але я зараз звертаюся не до вас, — зауважив той і знову повернувся до Віри. — Отже?
Віра судомно ковтнула повітря й закашлялася.
— Ліліана Олегівна має рацію — я справді не знаю, що сказати, — захриплим голосом промовила вона. — Я ніяк не контактувала із Ярославою, хіба що з професійних питань… Не більше. Вибачте, але мені важко говорити…
— Пані Віра надто вразлива, — знову втрутилася Ліліана. — Ваше керівництво запевняло, що ви не турбуватимете наших співробітників.
— Такий порядок. Формальність є формальність.
Мені ще треба поговорити з кожним із вас окремо, — сказав слідчий. — Я випишу вам перепустки до себе в управління.
— У нас повно роботи! — зарепетувала Ліліана. — Самі повинні розуміти — працюємо перед відпусткою.
Часу обмаль. До того ж, ми розповіли вам усе, що знали! Я б вас попросила…
— Це не забере багато часу, — заспокоїв її слідчий і почав виписувати перепустки.
«Одинадцята година, — прочитала Віра на своєму папірці, — кабінет номер 316…»
День тринадцятий
Наступного ранку вона вже сиділа під дверима слідчого районного відділу карного розшуку майора Чепурного. Він чомусь вирішив почати саме з неї. Поведінка Віри здалася йому дивною, і, можливо, як показував досвід, він одразу зможе «накопати» щось цікавеньке. Хоча справа здавалася йому доволі банальною. Зараз, наприкінці сторіччя, і з людьми й у природі відбувається щось неймовірне, і два самогубства виглядали досить рядовими.
— Проходьте, сідайте! — запросив він Віру.
Віра увійшла, з острахом оглядаючи приміщення.
В сірувато зеленому кабінеті над столом, як годиться, висів портрет Президента — ніби намальований новітнім Остапом Бендером, поруч красувалася ще одна картина, до якої був приклеєний ярлик із надписом «Перекуримо?» На ній було зображено чотирьох прикордонників на тлі засніжених гір. Вони нагадували лікарів — у білих маскхалатах, із серйозними «комсомольськими» пиками; кремезні хлопці підпалювали цигарки від вогника, що його простягав сивочолий старшина. Кожен тримав на повідку вівчарку. В одної з собак чомусь було лише три ноги…
— Це мені перенесли з «червоного кутка», — ніби виправдовуючись, пояснив слідчий, перехопивши здивований Вірин погляд. — Там у нас зараз ремонт.
Доводиться споглядати це жахіття.
Собака з недомальованою лапою та кумедною поросячою пикою розсмішила Віру, й вона змогла трохи заспокоїтись. «А й справді, — подумала Віра, — не в небесну ж канцелярію я потрапила! Головне — не зірватися… Я ж нічого не знаю…»
— Отже, ви працюєте в аґентстві трохи більш як тиждень, — почав Чепурний. — За цей час пішли з життя двоє ваших співробітниць… Як ви можете це пояснити?
— Чи не хочете ви сказати, що у цьому винна я? — з викликом запитала Віра.
— Поки що я сказав те, що сказав. Не більше. Я вас не звинувачую. Я просто запитав і чекаю на вашу відповідь.
— Я ніяк не можу цього пояснити, — спокійніше відказала Віра, втупившися в карикатуру, що висіла за його спиною. — Аліна пішла з життя добровільно й навіть лишила заяву про «дострокову відпустку», Ярослава померла від передозування наркотиків. Я, до речі, навіть не здогадувалася, що вона наркоманка.
— Так, так, це нам відомо… — замислився слідчий, відбиваючи дріб по столу своїм гостро заточеним олівцем. — Але, погодьтеся, це доволі дивно — дві смерті за такий короткий час.
— Збіг обставин, — зітхнула Віра. — Я можу йти?
— Ще кілька запитань, — зупинив її порив підвестися зі стільця Чепурний.
— Я вас слухаю.
— Чи давно ви знаєте своїх колеґ?
— Я ж вам казала, я працюю недавно.
— До того ви не зустрічалися?
— Ніколи.
— А якщо добре подумати?
— Нема чого думати. Хоча… Якось Ліліана Олегівна сказала, що їй знайоме моє обличчя…
— Та це не дивно. Воно й мені знайоме, — посміхнувся слідчий. — Ви ж, здається, вели програму на телебаченні.
— Так. Але вона сказала, ніби пам’ятає мене з дитинства. Можливо, ходили в один дитсадок тощо.
Але яке це має значення?
— До одного дитсадка ви ходити не могли. Я цікавився — до одинадцяти років Ліліана Поволоцька з батьками мешкала в Англії.
Для Віри це було новиною. Так, подумки зазначила вона, у Лілі й справді було «золоте дитинство». Але до чого ж тут вона, Віра?
— Я цього не знала, — сказала вона, — можливо, Ліліана Олегівна помилилася…
— Можливо… Отже, за вашими словами, Ліліана Поволоцька казала, що знає вас дуже давно… — почав щось записувати на папері слідчий.
— Я цього не казала. Не перекручуйте, будь ласка!
— Заспокойтеся. Я нічого не перекручую. Просто мені потрібно з’ясувати деякі деталі. Ми ж знаємо, що з тими двома небіжчицями Ліліана Олегівна колись мешкала на одному подвір’ї. До речі, а де мешкали ви?
— Більшу частину свідомого життя — в інтернаті, — відповіла Віра. — Я сирота. Так склалося…
— Співчуваю… Координати?
— Що?
— Адреса інтернату?
— Навіщо?
— Ми повинні навести довідки про всіх.
Віра похолола. Ось воно! Почалося. Покотилося колесо… Тепер їй кінець. З’ясують про матір, зв’яжуть усе докупи… Ще й знайдуть її останнього листа. А може, вже роблять обшук у її квартирі — й знайшли! І тоді, аби швиденько довести справу до кінця, звинуватять саме її у хтозна чому! У торгівлі наркотиками чи у вбивстві Аліни.