Згодом чоловік покликав медсестру, і та, взявши Ольгу за плечі, повела її до корпусу. Віра теж піднялася з лавочки і пішла до виходу. Чоловік обігнав її. Здаючи свою перепустку на прохідній, крізь маленьке віконце Віра побачила, що він сів у срібний форд.
У машині була жінка. Вона одразу ж кинулася йому на шию, і якусь мить вони цілувалися, не звертаючи уваги на те, що їм сиґналив чийсь мерседес… «Мабуть, Ліліана!» — подумала Віра і придивилася пильніше.
— Будь ласка, розпишіться! — сказав їй суворий сторож, розкриваючи перед нею книгу відвідувань.
Але Віра ще довго не могла второпати, чого від неї хоче цей сивий дідок в уніформі. Вона стояла приголомшена: в авті сиділа Заріна…
* * *
…Лілі натрапила на Заріну місяць тому якимось дивом — у тій самій лікарні, куди вони з Анатолієм улаштували Ольгу. Якось під час відвідин нещасної жінки, проходячи повз кабінет із написом «Психолог», Лілі почула уривок кинутої кимось фрази: — … ось так воно й було, Заріночко!
Рідкісне ім’я примусило Лілі зупинитися й зазирнути до кабінету. За все життя їй трапилася лише одна дівчина з таким незвичайним іменем. «Невже?» — зраділа Ліліана, пильно придивляючися до стрункої чорнявої красуні в охайному білому халаті і такому ж капелюшку.
Заріна добре пам’ятала цей момент: від погляду вродливої жінки вона заклякла на місці, ніби побачила змію й боялася поворухнутись, аби та не кинулася на неї. Адже тоді у Заріни все складалося якнайкраще: нещодавно, розмінявши квартиру з колишнім чоловіком, вона переїхала в рідне місто і почала будувати райдужні плани на майбутнє. Вона не сподівалася зустрітися з колишніми приятелями, а ось — на тобі! — Лілі! Вона одразу впізнала її. Колишні подруги розбалакалися, й Заріна зрозуміла, що треба поводитись чемно і спокійно. До того ж, Лілі одразу запропонувала їй чудове місце, де зарплатня вдесятеро перевищувала її вельми скромні заробітки.
Заріна розрахувалася з роботи і перейшла до аґенції. Там її зустріла вся компанія, про яку вона намагалася забути. Але нікуди не дінешся, треба було перечекати, «залягти на дно», адже з першого ж дня свого повернення в рідне місто вона ніби відчувала за своєю спиною пильні погляди і ніяк не могла змусити себе проїхатись у той старий двір, з якого вона так несподівано вибралася двадцять років тому. А туди її тягнуло як маґнітом — двір снився їй, вона уявляла його таємничу прохолоду й ту липку, привабливу й трохи сороміцьку атмосферу, яку створила серед їхньої веселої п’ятірки найвідчайдушніша із них — Лілі. Скільки разів вона майже доїжджала до «царського села», бачила свій колишній будинок здалеку і… щодуху повертала назад, ніби двір був оточений невидимим прозорим кордоном. Їй здавалося, що Лілі завжди сидить там на старій лаві — маленьке прекрасне янголятко зі страшним поглядом різнобарвних очей. Ці очі Заріна пам’ятала завжди. І відчайдушно заздрила приятельці. Заздрість не вщухла навіть роками. Уперше побачивши Анатолія, вона зціпила зуби від люті: завжди цій стерві діставалося усе найкраще! Для Заріни це було кохання з першого погляду. Методично, день за днем, вона йшла до своєї мети: вона мала стати кращою! Спочатку пофарбувала волосся у той самий колір, яким фарбувалася ненависна Ліліана, схудла на сім кілограмів, почала одягатися вишуканіше, витрачаючи на це всі свої гроші. Нарешті доля посміхнулася до неї. Якось Анатолій заїхав до аґенції, аби забрати Лілі з роботи, але ту терміново викликали на якусь нараду.
— Ви не підвезете мене? — запитала Заріна.
Він, звісно ж, не відмовився. Тоді Анатолій уже добряче втомився від Ліліаниного прагматизму, від її постійних відряджень, у які часом просто не вірив.
Дорогою вони заїхали повечеряти. Далі — усе було справою часу і вмілого маніпулювання…
— Лілі любить тільки себе! — ніжно туркотіла Заріна. — Ти для неї — чергова іграшка, не більше.
— А для тебе? — питав він.
— Я не вона, — зітхала Заріна. — На жаль, я вмію страждати по справжньому.
— Навіщо ж страждати? Така красива жінка повинна насолоджуватися кожною миттю свого життя.
— І ти мені у цьому допоможеш? — зблискувала очима Заріна, і цей гострий пекучий погляд нагадував йому Лілі. «А вони справді чимось схожі, — думав Анатолій. — Тільки та — пантера, а ця — кішечка…» І приборкувати кішечку було набагато простіше.
Він завжди мріяв бути сильним, намагався здаватися непереможним, розумним та суворо мовчазним.
Але міцним у нього було лише тіло, яке він щодня тренував у тренажерному залі. Сутність лишалася незмінною. Він був найкращим студентом, потім обнадійливим аспірантом під крилом відомого професора медицини, Ольжиного батька. Він прагнув робити усе самостійно, але його завжди хтось міцно тримав за руку, перетягуючи на інший шлях. У нього не було сили пручатися. Щойно він переступив поріг професорської квартири — зрозумів: цього разу професор забезпечив його не тільки успішною кар’є рою, але й дружиною, від якої він не має права відмовитися. Iнтеліґентна родина вп’ялася в Анатолія як кліщ. Потім він багато разів намагався взяти реванш. Але усі потуги увінчувалися успіхом лише на любовному ристалищі. Він завойовував жінок з першого погляду, бавився цією здатністю, а потім знову повертався на свій шлях, на якому стояли монументальні «дороговкази»: «Кар’єра», «Родина»,
«Подружнє ліжко», а зрештою, все виглядало брутальніше — «До стійла!» «До годівниці!», «На місце!».
Влада над жінками не тішила самолюбства. Справжню владу могли дати тільки гроші. І він обирав жінок заможних, здатних оплатити його послуги не лише своєю пристрастю. У Лілі були не тільки гроші — вона була сильною. Вона потягнула Анатолія, як маґніт, що тягне легенький заіржавлений цвяшок. Згодом ця сила почала дратувати його не менше, ніж безвольність і хвороблива безпорадність Ольги. Він навіть не встиг отямитись, як опинився у величезному ліжку кішечки Заріни, на прохолодних і дуже дорогих шовкових простирадлах кольору вранішнього неба…
Чи не вперше Заріна відчувала себе переможницею.
Вона обдурювала ту жінку, яка колись перевернула усе її життя, вона знущалася з неї. Заздрість відступила. Заріна пишалася собою й відчувала, що її мета ще ніколи не була такою близькою.
Вона купувала коханцю краватки зі шкіри рожевого пітона, попередньо завороживши їх «на кохання» у знайомої чаклунки.
* * *
— Господи, коли ж це усе скінчиться? — зітхнула Заріна, застібаючи ремінь безпеки. Форд на великій швидкості мчав шосейкою.
— Зрозумій мене, я не можу кинути її напризволяще, — сказав Анатолій. — Торік померли її батьки — хто про неї подбає?..
— Я не про Ольгу. А про наші стосунки. Мені набридло ховатися й брехати. Мені здається, що Лілі все про нас знає. Я її боюся і завжди боялася, ще з дитинства. А тут ще ці події… Знаєш, який у нас в аґентстві ходить жарт? «Хто наступний?»
— У тебе, Ріночко, просто здають нерви. А що ми можемо зробити?
— Дещо можемо…
— Наприклад?
— Дивися пильніше на дорогу. Доїдемо до мене — поговоримо.
— Але ж ми не балакати їдемо! Я так скучив за тобою…
— А мені треба серйозно поговорити. Тим більше, є про що. Я хочу кинути все і поїхати кудись… У Париж, на Канари, на Ямайку, світ за очі!
— Знаєш, скільки це коштуватиме? Можливо, на дорогу в один бік у мене на нас двох вистачить, а що далі?
— А далі… Це мій клопіт. Саме про це я й хочу поговорити.
— Хочеш — поговоримо!
За півгодини авто під’їхало до Заріниного будинку.
Виходячи, вона пильно розгледілася навкруги — їй завжди здавалося, що за нею стежать чиїсь очі. Це почалося дуже давно. Спочатку то були старечі прозорі, майже білі, зіниці, що переслідували Заріну повсюди. Потім ті ж очі перетворилися на молоді, зухвалі, зверхні й різнобарвні. Вона все життя боролася з цим поглядом як могла. І саме зараз, коли при ній був Анатолій, вона розуміла, що наближається розв’язка усіх її страхів.