— Мене знудить, — промовила та.
— Біс із тобою! Але твоя частка — найменша! — відказала Лілі, і вони почали перевертати шухляди.
— Беремо тільки дорогоцінності!
Коли скарби старої були знайдені й старанно запаковані у великий носовик, вони почули, як унизу рипнули двері під’їзду.
— Треба втікати! — сказала Лілі. — Вдаємо, що були у Вовки й біжимо на пляж. Усім — весело! Це — наказ.
— Тікаймо! — заверещала Заріна.
Вони вискочили з під’їзду, ледь не збивши з ніг доньку двірнички, що поралась із шнурівкою своїх стареньких черевичків.
— Тепер — розбігаймось аж до вересня! — наказала наостанок Лілі, і діточки розбіглися по своїх домівках.
Йдучи повз двері двірнички, Лілі обтерла об неї свою закривавлену долоню.
О десятій вечора Заріна ще крутилася у своєму ліжку. У вітальні горіло світло — мати приймала своїх численних подруг. Галас, музика, дим не давали заснути. Й не тільки це. Під подушкою лежав згорток.
Ще трохи покрутившися в ліжку, Заріна дійшла думки, що його треба позбутися. Хоча б на деякий час.
Вона тихенько вибралася з під ковдри, натягнула свій сарафан, поклала згорток у відерце, відшукала свій дитячий совок і непомітно вислизнула з квартири. У дворі вона присіла за кущем під старою розлогою березою й почала шалено копати. Коли вузька яма стала досить глибокою, Заріна поклала згорток на дно і так само швидко закидала землею. Зверху гарненько все зарівняла й руками нагребла зверху піску, листя та гілля.
За тиждень її відправили до Артеку. Але в місто Заріна так і не повернулася: влітку батьки розлучилися, розміняли квартиру, а доньку відправили жити до бабусі у передмістя. Слід її загубився…
ЕПІЛОГ
Вони сиділи в маленькій кав’ярні на березі теплого оксамитового моря.
Південне містечко вражало тишею й спокоєм. Зранку воно скидалося на прозору світло рожеву креветку — закручені вусики вуличок та зеленуватий хвіст молу, що довгою смужкою простягався далеко в море. На кожному кроці — білі кав’яреньки під червоними парасольками, посередині міста — острівець ґотики, де бруківка ніколи не омивалася сонцем, а вночі старовинні флюґери виспівували свої давні мелодії. Їх ніхто не знав у цьому місті, ніхто не кликав, не набивався в гості чи на «шашлики», ніхто не звертав уваги на їхні потерті джинси і на те, що вони любили пити пиво просто з пляшки, сидіти на ґазонах і цілуватися посеред вулиць.
Море неспішно котило свої довгі теплі хвилі, погойдуючи вдалині біло рожеві вітрильники…
— Відверто кажучи, — сказала Віра, потягуючи крізь соломинку мартіні з льодом, — я все життя гадала, що це зробила мати. Вона була така дивна, байдужа до всього… Але хто б міг подумати, що на це здатні якісь підлітки? Дивно, але Саламандра ще тоді попереджала мене. Ніби щось передбачала…
— Не згадуй більше про це, мале, — поклав руку на її плече Стас. — Усе позаду.
— Так, позаду… — погодилася вона. — Тепер усе буде інакше. А як твій роман?
— Лишилася тільки кінцівка, й можна нести до видавництва. Я вже уклав нову угоду.
— Що то буде?
— Цього разу — детектив.
Вони засміялися. Знахабнілі тлусті чайки снували у них під ногами, мов кицьки, вимагаючи хліба. Віра годувала їх просто з рук. Вони перебували у якомусь власному середньовіччі, куди не долинають жодні урбаністичні звуки. У цій кав’ярні замість електричного манґала палало справжнє вогнище, на якому вусатий господар смажив баранину.
— Хочеш морозива? — запитав він.
Віра кивнула, і Стас пішов до шинквасу. Йому й досі здавалося, що варто невчасно обернутися — і вона зникне, розчиниться у повітрі, втече в астрал. Він від чував її погляд спиною.
Віра й справді дивилася йому вслід. А потім, як це бувало не раз, примружила очі, й перед нею вималювався інший силует — до болю знайомий, мінливий, гнучкий, як водорость. Саламандра!
«Ти усе ж таки влипла в кохання, Мале, — ніби промовляла вона. — Але пам’ятаєш, що я тобі казала: високе — приречене на брутальну загибель?»
Віра перевела погляд на Стаса, який уже повертався до неї з величезною порцією морозива, схожого на букет різнобарвних кульбабок.
«Тобі не було й сімнадцяти, — подумки відказала подрузі Віра. — Звідки ти могла знати про високе кохання? Ми ще зустрінемося з тобою у Ротонді, моя мила Саламандро, я викличу тебе в таверні на Родосі чи в марбурзькому гаштеті — ми ще посперечаємось. І вип’ємо справжнього вермуту. Тільки це буде не скоро.
Дай мені довести, що ти була не зовсім права. Дай мені час…»
«Маленька нахабо! Хіба ж я проти? Нехай твоє кохання буде, як небо. Бог із тобою, Мале! І — прощавай!» — легкий мінливий силует розтанув у повітрі…
На його місці вже сидів Стас — реальний, коханий, живий.