Віра вийшла з дому на півтори години раніше, ніж зазвичай, взяла таксівку й швидко доїхала до свого улюбленого скверу — там у невеличкій кав’ярні, що, мабуть, єдина працювала з сьомої години ранку, їй варили смачну каву й приносили свіжі газети, які вона завжди переглядала перед роботою. Віра взагалі любила блукати містом, заходити в його найдальші вулички. Ось і зараз вона одразу відшукала найобідранішу лавчину в старому закутньому сквері, сіла й на цьому острівці посеред суєти вранішнього міста розгорнула свій зашмульганий записник. Іноді, сідаючи тут, вона брала пляшку шампанського. І, відсьорбуючи по ковтку просто з пляшки під осудливими поглядами дідусів і бабусь з онуками та пінчерами, сторінку за сторінкою жадібно перечитувала написане або гарячково занотовувала свої думки. Це вже ставало хворобливою звичкою. Незрозумілий страх гнав її на вулицю. Саме там oбрази й слова не застигали, не присиплялися диванною тишею. А в хаотичному русі вона ніби бачила знайомі обличчя — здебільшого тих, кого давно вже немає на цьому світі. Бувало, вони йшли в одному потоці, на невеликій відстані один від одного — і Віра здригалася від упізнання. Іноді їй здавалося, що ці міфічні перехожі також упізнають її, але оминають, не хочуть мати з нею ніяких справ. «Бійтеся жінок, що блукають вулицями», — вичитала вона в якомусь індійському трактаті. Віра була однією з таких жінок. На самоті вона відчувала полегшення, не затруювалася людськими історіями, а можливості пересування в часі і просторі здавалися їй безмежними. Вона хотіла пробитися крізь щільне скло пам’яті, що розділяло її життя на дві частини: Віра велика нічого не знала про Віру маленьку…
За цим безжальним склом маячив лише один образ, збережений у пам’яті: сусідська дівчинка Саламандра. Її тінь супроводжувала Віру скрізь. Особливо любила завітати в цю невеличку кав’яреньку під парасолькою на гребені старовинної вулиці. Перепочивши на лаві, Віра попрямувала туди, сіла за столик, примружила очі, й одразу перед нею з’явилася Саламандра.
Підійшла й мовчки сіла поруч. Була така, якою могла б бути саме зараз — через двадцять років: густе руде волосся, в якому колись ламалися найміцніші гребінці, сукня з фіолетовим полиском, чорні окуляри, під якими — справжні відьомські зелені очі. Віра вже знала: якщо довго дивитиметься на витончений силует колишньої подруги, він втратить обриси, і Саламандра полетить, розчиниться у повітрі, лишивши по собі тьмяний таємничий запах священної квітки шафалі, яку ніхто ніколи не зірве.
Листи від Саламандри — це єдине, що збереглося від життя Віри маленької. Вони лежали у старій картонній коробці разом з іншим Віриним «спадком».
Сусідська дівчинка, старша за Віру на п’ять років, була для неї ідеалом. Відлюдькувата і нерішуча маленька Віра випросила ці знаки уваги, вислужила довгими днями дитячого обожнювання, вистежування й споглядання. Того літа, коли сусідська красуня нарешті звернула не неї увагу, літа, далекого й закрученого, як вхід у мушлю, Саламандра писала:
«Привіт тобі, Мале! Завтра мені — сімнадцять. А все навкруг здається мені марним і несуттєвим. Задоволення і спокій приносять лише мої фантазії, у яких ще можна жити. Наприклад (ти тільки уяви!), ми зустрічаємося з тобою в Ротонді. І ти — «мадемуазель Мале». Звучить, чи не так? За столиком, де колись сидів старий Хем, ти малюєш свої божевільно неправильні картинки — а вони ж у тебе таки класні (чому я не казала цього раніше?), а я… з виглядом старої дами застерігаю тебе від марихуани й кавалерів. Ти маєш знати — ти справжній янгол. Тут — море. І нічого, крім білого піску, — жодної мушлі, жодного камінця чи скалки, об яку можна було б поранити ногу і побачити власну кров, аби зрозуміти, що живу. Я мрію повернутися до нашого міста, до двору і побачити твої крильця у вікні на першому поверсі. До зустрічі, мадемуазель Мале! Не рости більше!»
Сотні разів перечитуючи ці листи, Віра ніби входила у теплі хвилі, що їх котить час, її охоплювала ніжність до цього круглого напівдитячого почерку.
Читаючи, вона не дихала — і ця щохвилинна задуха скидалася на ковтки спирту, що забиває горло й тамує біль.
Мати була проти її дружби з Саламандрою. Вона розповідала, що колись ця дівчинка стрибнула з вікна, прив’язавши до рук шматки фанери на кшталт крил.
А її батько, казала вона, загинув на якійсь «чужій війні», а мати — п’є горілку і, можливо, саме тому донька її увесь час хворіє на серце. А увесь дім у них завалений книжками, і в квартирі важко дихати від пилюги. Коли Вірі був один рік, казала мати, ця дівчинка лякала її, зненацька заглядаючи в колиску, яку іноді їй доручала Вірина мати. І Віра заходилася плачем.
Віра цього не пам’ятала. Їхні шляхи не перетиналися доти, доки дівчинка в очах захопленої маленької Віри не перетворилася на казкову Саламандру, а сама Віра не почала занадто рано цікавитися Кортасаром та Павичем.
«Мале, — писала Саламандра. — Усе, що пишу, — для тебе. Ближче у мене нікого немає. Гнітить тиша, і я постійно змушена прислухатися до стукоту власного серця. Зараз у нас — «мертва година» (уяви собі!), так це називається. Зворушливо, чи не так? Ха! Санаторій і є санаторій! Тільки, гадаю, цього разу мені не вибратись звідси. Прикро, не побачу, якою ти станеш років за десять! Скільки усього зміниться у твоєму житті… Але знаю напевно, що й ти ніколи не забудеш той вечір, коли ми вперше сиділи в тебе і їли смажене м’ясо. Пам’ятаєш? Ти тоді лишилася вдома сама. Я й зараз не можу згадати, чому саме вирішила зайти до тебе — ти ж була для мене зовсім маленька й нецікава.
Ти відчинила двері — я побачила, яка ти бліда, а точніше — напівзелена, зі скуйовдженим волоссям, яке саме зараз зрізала великими іржавими ножицями. Я одразу здогадалася: Мале переживає своє перше кохання, яке, звичайно ж, має бути нещасливим. Через що ж іще дурне дитя може різати волосся і бути такою зеленою?! Ти впустила мене, і руки твої тремтіли.
Звідки ж мені було знати, що ти давно спостерігаєш за мною? Ти підпалила материну цигарку і з дорослим виглядом почала кумедно дмухати в неї, ніби надувала повітряну кульку. Ти хотіла бути дорослішою. Ти хотіла померти. І… їсти. І тоді — пам’ятаєш, Мале, ми насмажили м’яса і накрили скатертиною табурет навпроти вікна вашої однокімнатної квартирки. Ми відлили з материної пляшки, що стояла в серванті, білого вермуту й обережно долили туди води. Ми їли м’ясо і вчилися палити — і я вперше побачила тебе, Мале, і подумала: «Такі довго не живуть…»
«Я хочу, щоб ти ніколи не дізналася, чим закінчується велика любов, — писала Саламандра. — Нехай у тебе вона буде середньою і ніколи не сягає тієї висоти, яку дає людям почуття обов’язку. Середнє тягнеться, як горизонт над морем. А висока приречена на страшну й брутальну смерть. Вона завжди падає за законом бутерброда… З тебе виросте незвичайна жінка — я відчуваю це, адже моє життя так щільно сконцентроване, що я не маю часу на порожні балачки.
Тільки зараз ти — Попелюшка, донька двірнички. Але це усе минеться. Тільки не стань такою, як ті дурнуваті лолітки з сьомого під’їзду, — це мерці, непотріб, який має змогу хіба начепити на себе діаманти та з ніг до голови облитися французькими парфумами… Ми з тобою — з іншого виміру, пам’ятай це».
«Сьогодні дощ, — писала Саламандра. — Третій день мене готують до операції. Не хочу засмучувати тебе подробицями.
Але зізнаюсь тільки тобі — я не вірю в успіх. Моє серце зламалося ще під час мого народження. Дописую на другий день. До операції не більше години…
Мале, ти моя велика любов — ніколи не думала, що закохаюсь у дівчисько».
Цей останній лист надійшов саме тоді, коли тіло Саламандри привезли додому. Вона лежала посеред найбільшої кімнати — і її старша сестра чи тітка при всіх підфарбовувала її бліді вуста. Після ритуалу споглядання всі сусіди спустились у двір і чекали виносу труни там. У кімнаті лишилася лише Віра й шестеро чоловіків. Віра знала, що Саламандрі соромно лежати отак перед ними, соромно бути німою серед тих, хто може рухатися й розмовляти, їй дуже кортить скинути з лоба паперову стрічку з молитвою й весело посміхнутись і показати усім язика. «Ще потерпи трохи, — говорила Віра до неї. — Я з тобою. Я тут. Я охоронятиму тебе». Чоловіки понесли Саламандру сходами і при кожному кроці вона похитувала головою, а паперова стрічка сповзала їй на очі. Коли чоловіки зупинилися перепочити на другому поверсі, з дверей квартири раптом висунулася сусідка і запитала по діловому: «А на дорогу дали? Треба обов’язково дати мерцю «на дорогу» — хоч копійку.