І вона показувала Вірі велику теку зі старовинними фотографіями та репродукціями. На одній із них Віра справді побачила себе… Так, вона буде саме такою — стрункою, смаглявою, принадною, їй писатимуть листи найвідоміші чоловіки світу.
Одного разу Алоїза сказала, що донька кличе її до себе і, мабуть, їй треба серйозно про це подумати. Адже тут у неї нема жодної близької душі, а там, у Франції — троє онуків.
— Якщо я наважусь і поїду, — сказала стара, — можливо, пропишу тебе у цій квартирі. Ти хороша і розумна дівчинка. Ти заслуговуєш на кращу долю. Я колись сама була такою — дикункою, що приховувала своє походження та офірувала своєю гідністю заради шматка хліба. Я знаю, що таке важка праця за пару капронових панчіх…
Йдучи до Абелівни, Віра завжди зривала у дворі якусь квітку. Навесні це були жовті кульбабки, пізніше — бузок. Це дуже розчулювало стару. Якось у день народження Віри вона з таємничим і врочистим виглядом дістала інкрустовану сріблом скриньку, відімкнула її, і Віра побачила купу дорогоцінностей — обручки, ланцюжки, кольє. Абелівна вибрала найтоншу каблучку і одягла Вірі на палець. «Тільки не від давай матері!» — попередила вона. Вірину матір Абелівна сприймала лише як служницю і всіляко експлуатувала. Прибирати в «скриньці», та ще й так, щоб, не дай Боже, не зсунути безліч статуеток, коробочок та ваз зі своїх місць, було справою непростою.
А щоденні вечірні прогулянки зі старою після робочого дня з безкінечним жонґлюванням мітлами, ганчірками, відрами та граблями здавалися просто тортурами. Але Вірина мати була задоволена, що навчання доньки обходиться їй усе ж таки дешевше, ніж будь які курси.
— Тамаро, — сказала їй якось сусідка (та сама, що приносила речі для Віри). — Твоя мала дуже вилюдніла. Я на ній навіть бачила обручку. До речі, це справжній діамант чи підробка?
— Та який там діамант, — відповіла Тамара. — Це Абелівна їй якусь свою дрібничку подарувала.
— Ну, скажу тобі, в Абелівни дрібничок немає — не така вона жінка, щоб у неї були дрібнички. Можеш бути певна — це діамант. І, мабуть, дуже коштовний.
— Може бути й так, — погодилася двірничка, — Віра казала, що у неї в скриньці повно усяких прикрас.
Сидить стара на золоті і з золота їсть… Скоро збирається до доньки у Францію. Одним усе — іншим нічого.
Розмова відбувалась у дворі. Біля цікавої сусідки стояла її ангелоподібна дівчинка, яка увесь час намагалася випручатися з материної руки.
— Ну гаразд, підемо, а то вже запізнюємося на музику, — сказала сусідка і повела доньку до свого темно вишневого «жигуля». Авто від’їхало. Тамара дивилася йому услід, повторюючи: «Одним — усе, а іншим нічого…»
* * *
Того дня Віра затрималась у школі, адже серед шостих класів проводились літні спортивні змагання.
Вона прибігла додому, швиденько, не знімаючи спортивної форми, поїла просто з пательні холодні котлети, написала мамі записку: «Мамо, я пішла до Абелівни! Буду о дев’ятій» — і, розплівши коси (вона ненавиділа всілякі стрічки й заколки у волоссі), помчала в будинок навпроти.
Вона бігла так швидко, що у неї розв’язалася шнурівка на старенькому черевичку. Забігши в під’їзд, Віра присіла, зав’язуючи шнурки. У напівтемряві її ледь не збила зграйка дітлахів, що весело збігала вниз.
Від дівчаток повіяло дорогими парфумами. «От сноби!» — подумала Віра. Цих дітей вона бачила щодня у дворі. Це були діти з іншого виміру. Дівчата — схожі одна на одну, як горіхові зернятка, — охайні, тендітні, у коротюсіньких модних спідничках, із золотими сережками та ланцюжками. Віра ніколи не підходила до них близько, не знайомилась, але про себе називала сусідок «лолітками». Одна з лоліток налетіла на скоцюрблену над черевичком Віру, перечепилась і ледь не впала. «Сссука!» — ніби просвистіла вона, і Віру пронизав її гострий металевий погляд, що ніяк не в’язався з ніжним мереживом на її білих джинсових шортах спідничці. Віра нічого не встигла відповісти, як компанія вискочила у двір.
Віра піднялась на сьомий поверх. Її здивувало, що двері у квартиру Алоїзи Абелівни були прочинені.
Такого не було жодного разу. Віра погукала у щілину, але їй ніхто не відповів. Віра штовхнула двері і зайшла у напівтемний коридор. Її зустрів знайомий запах сандалових свічок та індійського чаю. «Алоїзо Абелівно! Це я!» — знов гукнула Віра. У відповідь ледь тренькнув великий бронзовий годинник. У своєму улюбленому кріслі вона побачила стару… Спочатку Вірі здалося, що Абелівна одягла на голову якусь чудернацьку пурпурову чалму і, низько схилившися, просто задрімала в очікуванні учениці. Придивившись уважно, Віра з жахом зрозуміла, що червона чалма була головою Алоїзи Абелівни, але головою розтрощеною, розколотою майже навпіл. У пістряві й різнобарв’ї «скриньки» не одразу помітилися плями крови.
А вони були скрізь — на теракотового кольору шпалерах, на смугастому оксамитовому халаті, на килимі біля крісла. На підлозі валялася порожня дерев’яна скринька з металевими візерунками по краях…
Вірі здалося, що вона кричить. Але голос кудись зник. Хапаючись за стіни, щоб не впасти, Віра виповзла на сходовий майданчик і щосили закалатала у сусідські двері.
* * *
Вірину матір заарештували наступного тижня.
Обручка з діамантом фігурувала у справі як речовий доказ. Люди підтвердили, що Тамара щоденно ходила до потерпілої і заздрила їй. Крім того, на вхідних дверях злочинниці виявились плями крови — мабуть, вона не помітила, як обтерла руку, відмикаючи свої двері. Через деякий час Тамара зізналась у скоєнні тяжкого злочину. Записка доньки у справі не фігуру вала — під час арешту та обшуку Тамара встигла зробити з неї маленьку кульку і, попросивши склянку води, проковтнула її…
Віру лікували гіпнозом, кололи транквілізатори.
Майже рік дівчинка провела у психіатричному дитя чому санаторії. Коли її перевели до інтернату, вона дізналася, що мати повісилася у в’язниці. Що було до того, Віра майже не пам’ятала. Не пам’ятала вона й двох мов, які вивчила майже досконало, — англійської та французької. Після закінчення навчання в інтернаті на неї чекала порожня двокімнатна квартира у престижному районі столиці, непевне майбутнє й виснажливе безсоння, яким Віра страждала особливо сильно у період повного місяця.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
День четвертий
Місто готувалося до виборів нового мера, що мали відбутися наступного дня. Майже на всіх центральних вулицях перекрили рух автотранспорту, на кожному кроці виросли міні кав’ярні під великими різнобарвними парасолями. До свята приєдналися й різні підприємства харчової промисловости. Виряджені у костюми та маски Мікі Маусів, Козаків та Нявок торгівці рекламували свій товар. Дорослі та діти — здебільшого приїжджі — купували й чіпляли на себе кумедні поролонові носи та вуха. Музика та пісні зливалися в одну суцільну какофонію.
Віра не любила натовпу. На прогулянці наполіг Альбик. Вони йшли у щільному потоці, час від часу аґітатори тицяли їм до рук газети, листівки та календарі із вдоволеними пиками претендентів та передвиборчими програмами того чи того кандидата.
Передвиборча кампанія ще ніколи не досягала такого абсурду. Спершу Віра шкодувала, що згодилася на цю прогулянку, а потім її захопило видовище ґрандіозного масового божевілля.
На одному майданчику під філармонічний оркестр солідний чоловік у концертному фраці, фалди якого маяли на вітрі, як заячі вуха, співав гімн про одного з претендентів. Віра вловила деякі слова пісні: «…хай кожен чує наші ці слова — потрібен нам найкращий голова! Щоб не лишитись у життя обабіч — твій кандидат Іван Петрович Звабич!» Співака уважно слухали всюдисущі зголоднілі пенсіонери, деякі, розбившися на пари, танцювали. Молодики на роликах, у футболках та кепках із написами: «Голосуй за Звабича!» сновигали серед юрби й розповсюджували такі самі футболки та кепки. Отримавши ці молодіжні атрибути, пенсіонери прямували до іншого майданчика. Там було не так весело, але набагато солідніше. «Молодь обирає Яйченка!», «Хапуги не пройдуть!», «Кожній студентській родині — окреме помешкання!» — ці гасла тримали кремезні стрижені хлопці. На трибуні один промовець змінював іншого. Їхні голоси губились у шквалі музики. Щопівгодини на сцені розігрувалася маленька пантоміма: начепивши маски карикатури усіх претендентів, актори кумедно кривлялися, ставали на голови, робили шпагат, грали на віниках, як на балалайках. Потім з’являвся найголовніший — охайний молодик без маски, що символізував справжнього народного обранця і великою мітлою змітав самозванців зі сцени.