I Вiра несподiвано для себе зробила те, чого нiколи не робила: нахилилась i поцiлувала цю макiвку, яка при наближеннi здалася зовсiм хлоп'ячою – iз смiшним завихренням волосся довкола острiвця, який вже почав лисiти. Роман Iванович скинувся нiби на нього впала гаряча крапля. Здивовано поглянув на дружину i пробурмотiв: «Ну-ну…». У цьому «ну-ну», вимовленому поблажливо, вiдчувалася нiяковiсть, нiби щось порушило церемонiю родинної вечерi. Нiби вони зайнялись коханням прямо на бiлiй скатертинi посеред салату i бiфштексiв. Вiра теж знiяковiла, поквапилась грайливо i невимушено поплескати чоловiка по плечi i почала збирати посуд. За годину Рiхард чекатиме її бiля скверу в своєму авто – сьогоднi у них призначена зустрiч з його матiр'ю.
Вiра сiла перед дзеркалом, пiдфарбувала губи i вiї, розкидала на диванi кiлька суконь – в якiй пiти? Роман лiг з газетою на лiжко, примруживши очi.
– Буду пiзно, – невимушено сказала Вiра, зачиняючи дверi. – У нас неформальнi збори у фрау Мерх – треба вирiшити ким замiнити гера Марiєнгаузера.
Роман спроквола кивнув.
На його обличчi блукала вiдсторонена посмiшка.
Соня. Ящик пiд рядниною
Соня прокинулася з тривожною думкою про те, що Саня любить її менше, нiж вона його.
Соня розплющила очi i почала рахувати кiлькiсть лагiдних слiв, якi вони говорили одне одному останнiм часом. I дiйшла жахливого висновку: вона говорила їх втричi бiльше!
Соня почала аналiзувати ситуацiю. З одного боку, мiркувала вона, у чоловiка просто не вистачає часу на нiжностi. Вiн важко працює, втомлюється, а в неї купа вiльного часу. I цей час вона витрачає на дурницi. Такi, як зараз: зранку рахувати слова і вигадувати проблеми! Але хiба вона винна, що стала для Санi ось таким нiкчемним додатком? Вони домовились одразу: всi сили кинути на кар'єру чоловiка, а з нею, Сонею, вирiшать пiзнiше, коли впевнено стоятимуть на ногах. Домовились ще тодi, коли iноземна компанiя, в якiй Саня працював програмiстом, вiдрядила його на три роки до Праги. Там вони й вирiшили: перша увага на Саню. Кiнцева зупинка: Америка, куди Саню тягнуло, мов магнiтом. Тепер вони сумлiнно виконують цю програму. Але саме сьогоднi вранцi Соня ясно вiдчула, що в цiй програмi стався збiй. Рiч навiть не у кiлькостi нiжних слiв…
Соня поглянула на чоловiка, що спав поруч. Скоро вiн, мов ошпарений, пiдхопиться з лiжка, забiгає по кiмнатi, на ходу жуючи канапку, поголиться i поїде в мiсто на роботу, а вона залишиться сама.
«Привiт-бувай!»…
А що робитиме вона, Соня? Напише коротенькi повiдомлення подругам на сайтi однокласникiв – «погода повертає на тепло», «купила насiння – саджатиму флокси», «у нас все добре» i т. п. Потiм прибере в кiмнатi i спуститься в сад: уже час очистити від смiття клумби i грядки, сходить до квiткової крамницi по саджанцi, зварить обiд, який сама ж i з'їсть, адже Саня приїжджає з роботи ситий, а пiсля сьомої взагалi нiчого не вживає. Потiм вiн сяде за комп'ютер, а вона втупиться в телевiзор i подумає, що день проминув добре. Так було в Чехiї. Так є в Нiмеччинi. З тiєю рiзницею, що Чехiя надихала, а Нiмеччина пригнiчує.
Соня могла блукати старою частиною Праги цiлий день, а тут боялася зайвий раз ступити за порiг будинку фрау Шульце. Прага – то був її маленький втрачений Львiв. Стара брукiвка i аромат кави, вузькi арки, через якi вона потрапляла у дворики з розвiшаною бiлизною, з вазонами червоних квiтiв на вiкнах i балконах, з перегукуванням сусiдiв, фантасмагорiя камiнних облич у заглибинах еркерiв чи не на кожному будинку – звiрi, птахи, риби, святi… Вивiски – «Синiй кiнь», «У короля», «Бiлий лицар». Майже, як у Львовi – «Гасова лямпа», «Смачна плiтка», «Панi Францiшка», «Крива липа»… Там, у Празi, вона була своєю, а тут почувалася самотньою, зайвою, нереалiзованою, грубим недолiпленим кавалком, додатком до якогось мiфiчного майбутнього, в якому їй так само може не бути мiсця.
…Соня тихо вислизнула з-пiд ковдри, накинула на нiчну сорочку старе пальто i, намагаючись не рипiти паркетом i сходами, спустилася до саду.
На стежцi, вкритiй весняною памороззю, чорнiли вологi вiдбитки нiг – дехто з сусiдiв уже вирушив на роботу. Так i є. Ось повз будинок промчав Максим на своєму мотоциклi. Соня поморщилася вiд реву мотору, який споров такий тихий ранок. Соня сiла пiд деревом бiля садової дiлянки, яку видiлила їй фрау Шульце. Уранiшня паморозь лежала на чорнiй землi i перших травинках, мов срiбна марля. За пiвгодини її злиже сонце. Так колись воно злиже i Соню. Не залишить вiд неї навiть спогаду. Вiд веселої, нiжної, доброї Сонi, котра готова ось так, як ця паморозь, вистелитися землею, напоїти її собою i тихо зникнути. I душа її така ж тонка, як ця срiбна марля.
Соня згадала, як вчора Саня нервово запитав: «Чого тобi не вистачає?!». Коли вiн так запитував, Соня губилася i не знала, що вiдповiсти. Адже саме тодi, коли вiн ставив це питання руба, всi її сумнiви, печалi, вагання i незадоволенiсть умить зникали i вона починала докоряти собi, що потурбувала чоловiка своїм дрiб'язковим i нiкому не цiкавим настроєм. Дiйсно, вона мала все.
Не працювала, як iншi, жила в чудовiй цивiлiзованiй i спокiйнiй країнi, цiлими днями займалася собою, а це означає: квiтами в саду i прикрасами. Квiтами вона захоплювалася з дитинства, а брошки та кольє почала робити зовсiм недавно – у Празi, коли побувала на французькiй ювелiрнiй виставцi. На нiй було представлено роботи паризького ювелiра минулого сторiччя Рене Лалiка, засновника однойменної торгової марки, яка нинi випускала парфуми в ексклюзивних флаконах. Коли Соня роздивлялася прикраси – фiлiграннi брошки, кольє, браслети, зробленi з емалi, хрипзопраза, перламутру, смарагда, черепахової кiстки та дiамантiв у виглядi метеликiв, жаб, змiй, птахiв та iншої живностi – вiдчула, як раптом спалахнули пучки її пальцiв так, нiби вiдчули дотик до цих коштовностей, що лежали перед її очима на оксамитових подушечках. Брошки i кольє Рене Лалiка копiювали природу в тому виглядi, в якому вона бачила її в саду чи лiсi. А це поколювання в пучках пальцiв дало зрозумiти дивну рiч: їй самiй закортiло створити щось подiбне. Ба бiльше – звiдкись прийшла думка, що вона знає, як це робиться! Це було осяяння. Звiсно, вона не зможе використовувати золото, дiаманти чи платину – нiяких Сашкових заробiткiв на це не вистачить. Просто спробує зробити щось подiбне з того, що є у продажу чи навiть валяється пiд ногами!
Бiографiя самого мсьє Лалiка також надихала на це. Вiн народився в глухiй провiнцiї, у французькому мiстечку Ай. Єдиною розрадою хлопчика був сад, де вiн спостерiгав, як росте трава i як у травi нишпорять комахи. Коли навчився тримати в руках олiвець, почав робити замальовки. Найбiльше любив чiтко вимальовувати переплетiння судинок на крильцях метеликiв чи на листку винограду. I досяг у цьому ретельному вимальовуваннi такої досконалостi, що згодом змiг вiдтворити цi вiзерунки в каменi. Це було новим словом у тодiшньому декоративному мистецтвi. Свiтська публiка обвiшувалась громiздкими коштовностями, що здушували шиї i зап'ястя панянок, i на цьому тлi ефемернi метелики, тварини i рослини Лалiка викликали культурний шок.
Соня подiбну красу бачила хiба що в природi. Того ж дня, повернувшись з виставки, вона через Iнтернет замовила собi купу книжок з прикладного мистецтва. А коли Сашко запитав, що подарувати їй на день народження, попросила дивнi речi – iнструменти для роботи з камiнням, деревом i металом.
Згодом до цього її багатства додалося приладдя для роботи з бiсером, пластмасою i купа «пiдсобного матерiалу» – вiд намистинок, якi вона скуповувала в спецiалiзованих крамницях, до металевих пластин, якi вона вирiзьблювала зi старих смiттєвих бакiв. Потiм вона купила зварювальний апарат, довго вчилася працювати з ним, робила рiзнi дослiди з пайки металу, самостiйно, «методом тику», пробувала синтезувати рiзнi припої для срiбла, латунi чи мiдi. Порозплавляла всi свої срiбнi i золотi прикраси, монети та ложки з виделками – подарунок на весiлля вiд тiтоньки…
Сашко милувався її комбiнезоном, в якому вона ходила по майстернi, зробленiй з горища їхнього тодiшнього помешкання, пiдсмiювався над зачiскою – двома кiсками, що стирчали з-пiд хустки, i нiжно коментував гостям захоплення дружини: «Нехай бавиться!..».