Коли ж настав час переїжджати до Нiмеччини, вони страшенно посварилися через те, що Соня зiбрала в дорогу чималий ящик з усiм своїм причандаллям. Ящик був великий i важкий. Сашко сказав, що бiльше не хоче пiдтримувати її забаганок. Але Соня змусила-таки його забрати ящик з умовою: «Щоб вiн не траплявся менi на очi!».
Соня вiддавалася своєму захопленню лише вдень, а увечерi, до часу повернення чоловiка з роботи, складала iнструменти назад, в ящик i накривала його рядниною.
Нинiшнє помешкання було меншим, нiж те, яке їм надали в Празi, i ящик стояв у спальнi. Уночi Соня часто ловила себе на думцi, що не може вiдвести вiд нього погляду, вiдчуваючи те саме поколювання в пучках пальцiв, яке зiйшло на неї на виставцi у Празi. Це означало, що саме зараз, за iнших обставин, їй варто було б скинути ряднину, увiмкнути свiтло i зробити на своїй черговiй «забавцi» ту необхiдну закарлючку, яка надасть їй дихання. Але вона знала, що зможе це зробити лише пiсля того, як випроводить Сашка на роботу, впорається зi своєю маленькою садовою дiлянкою i виконає ще купу необхiдних господарських робiт.
Часом розрив мiж дiйсним бажанням i необхiднiстю робити щось iнше ставав нестерпним. У такi митi Соня не боялася мiста, а навпаки, виходила за межi охайного подвiр'я фрау Шульце i бродила по мiсту, уявляючи, що за рогом котроїсь зi штрассе перед нею вiдкриється краєвид на її колишнiй старий дворик у Львовi на розi Вiрменської вулицi…
…Цього ранку Соня поралася в садку бiля стежки, посипаної дрiбним гравiєм, коли повз неї швидкою ходою, нахиливши голову i натягнувши капюшон спортивної куртки, пробiг молодий турок. Соня посмiхнулася: натягнув каптур по самiсiнькi очi i гадає, що його нiхто не бачить i не знає, що вiн пiдночовує в цiєї бiдолашної наймички Оксани. Уже краще б вiтався, нiж вдавати з себе чоловiка-невидимку! Соня занурила пальцi в ямку, куди щойно поклала цибулину гладiолуса i, обережно огортаючи її землею, почала думати про те, що вона, попри сьогоднiшню вранiшню розгубленiсть, усе ж таки щаслива людина. Їй не треба гарувати на кiлькох роботах, як Оксанi, не треба шукати втiхи в чужинцiв, не треба пiдтверджувати свою квалiфiкацiю (адже її в неї взагалi немає!), а головне – не треба пiклуватися про майбутнє: воно ясне i прозоре, мов небо в травнi.
Можна думати лише про те, що цiкаво, що навiює iдеї для тiєї роботи, якою займеться через кiлька годин – улюбленої роботи, яку робить лише для себе, а не для якогось гнобителя-господаря. Слава Богу, вона може собi це дозволити. I… слава Санi, що дозволяє їй бути настiльки вiльною, що можна думати про все, що завгодно, а не про здобування хлiба насущного.
Соня почала думати про… Жанну Д'Арк.
I думала так: на судi i допитах Жанна вiдповiдала так, як вiдповiдав сам Iсус Христос. Жодного зайвого слова – все просто i мудро. Нiби ВIН сам шептав їй на вухо розумнi i чистi вiдповiдi на хитро Сплетенi словеснi пастки, якi розставляли перед нею iнквiзитори. Взагалi, думала Соня, риючи в землi маленькi охайнi ямки i кидаючи туди цибулини, немає бiльшої мудростi i сили, як на несправедливiсть i образу вiдповiдати коротко або взагалi не вiдповiдати. Або вiдповiсти ось так просто, як Iсус вiдповiв Понтiю Пилату на усi звинувачення: «Це ти сказав!» – i бiльше нiчого не говорити. Тодi зло залишиться з кривдником i така гiдна вiдповiдь розгубить його бiльше, нiж тисячi багатослiвних виправдань. I якщо хоч хтось ще раз скаже їй, що вона безтурботна дурепа, як це позавчора зауважила Тетяна, то вона вiдповiсть: «Це ти сказала…», i нехай потiм гадає, що вона мала на увазi. I якщо Саня каже, що вона займається дурницями, нехай вважає так. Вона нiчого на те не скаже, лише сховає на якийсь час рiжки-антенки, як це роблять равлики.
Соня пiдвела очi до Тетяниного вiкна якраз у ту мить, коли спiвачка визирнула з нього iз маскою на обличчi, i Соня злякалася: справжнiй Фантомас! Соня побоювалась Тетяни: такi скрiзь почуваються, як вдома, впевненi в своїй красi i неперевершеностi. Тетяна була з розряду тих жiнок, хто навiть у незнайомiй компанiї чи в чужому будинку «вмощуються на диван з ногами» – i в прямому, i в переносному сенсi. Колись Тетяна завiтала до них в якiйсь мiзернiй справi i Саня запросив її попити чаю, так ця особа просто одразу всiлася на диван, пiдiбгавши пiд себе одну ногу i зiгнувши в колiнi другу. Це Сонi не сподобалося. Було в цiй позi щось непристойне, щось багатозначне. Звiсно, не для неї, Сонi, а для Сашка, котрий одразу почав розважати їх анекдотами, чого ранiше нiколи не робив, адже вважав переповiдання анекдотiв плебейською справою…
Соня кивнула Тетянi i знову занурилася в роботу, i в свої такi рiзнобарвнi думки. I думала: якщо б їй, Сонi, довелося звести рахунки з життям так, як це нещодавно зробив якийсь нещасний, про якого писали в газетi, – викинувся з десятого поверху, – чи було б їй байдуже, що станеться з її тiлом уже пiсля того, як вона буде мертва. З одного боку, думала Соня, вона вже нiчого не вiдчуватиме i не бачитиме, а з iншого – вона ж до тої митi, коли перетвориться на просто тiло, мусить знати, що це тiло може лежати в брутальнiй позi, що його торкатимуться багато чужих рук – слiдчих, медикiв, санiтарiв. Як можна не думати про це, коли наважуєшся на такий крок? I чи не краще в такому разi пiти i зникнути в пустелi, заритися в пiсок i випити отруту? Або кинутися в море? Чи у вогнище? Словом, зробити так, щоб тебе не бачили i не торкалися? Соня обов'язково подбала б про свою оболонку!
– Ох!
У черговiй ямцi, в яку вона залiзла пальцями, була гостра скалка. З пальця пiшла кров. Порiз невеликий, але кров iде. Соня пiдвелась i, затиснувши палець, побiгла до хати. Ледь не збила з нiг стару фрау, котра вийшла в загальний коридор, адже в її кiмнатах почала прибирання Оксана. Соня привiталася.
– Фрау Сон'я, – звернулася до неї стара панi. – Я вже кiлька разiв бачила на вас дивовижнi прикраси… Це срiбло? Вибачте мою цiкавiсть, але де ваш чоловiк купує такi вироби? Я хочу подарувати своїй подрузi щось незвичне…
Довелося зупинитись.
– Хiба вони незвичнi? – здивувалася Соня. – Ви жартуєте?
– У мене немає часу i бажання жартувати. Я завжди кажу те, що думаю.
– Тодi менi дуже приємно це чути, – чемно вiдповiла Соня, – Адже цi прикраси я роблю сама.
– Тобто? – не зрозумiла фрау Шульце.
– Це моє хобi, – пояснила Соня, – У мене такого добра назбиралося багато.
– Ви хочете сказати, що все це ваша робота?! – здивуванню фрау Шульце не було меж, вона навiть присiла в крiсло i Соня нервово затупцювала на мiсцi, мiцнiше затискаючи поранений палець. А фрау Шульце продовжувала повiльно говорити:
– Я знаюся на таких речах, повiрте менi. Мiй чоловiк був найкращим ювелiром у Нiмеччинi! Вiн мав клiєнтiв у всьому свiтi, а деякi роботи зберiгаються в музеях i приватних колекцiях.
Соня чемно слухала, вiдчуваючи, що зараз кров закапає на пiдлогу, яку щойно вимила Оксана. Щоб скоротити час свого перебування перед очима фрау, вона зробила зацiкавлений вигляд, покивала головою, посмiхнулася, мовляв, чудово, так тримати – i повiльно посунулась до сходiв, що вели до її помешкання.
– А ви могли б менi показати цi свої роботи? – не вгавала фрау Шульце. – Повiрте, менi це дуже i дуже цiкаво…
Соня не могла бiльше стояти, зробила лише привiтний запрошувальний жест i почала пiднiматися сходами, чуючи за своєю спиною важкi кроки старої панi. Хiба вона могла знати, що доля може мати i такi важкi кроки…
…Було близько восьмої години вечора.
Соня лежала на диванi i перечитувала книжку турецького письменника-нобелiанта. Перечитувала тому, що спочатку ця книжка здалася їй наївною. Переказати її, хоч вона була завтовшки з чотири пальцi, можна було в кiлькох словах: заможний чоловiк напередоднi весiлля закохався в юну родичку i провiв з нею сорок чотири днi у шалених любощах, готуючись до шлюбу з iншою. А пiсля урочистих заручин його дiвчина зникла, а в нього пропала потенцiя. Весiлля не вiдбулося. Через рiк чоловiк знайшов свою кохану, але вже одружену з iншим – негарним i товстим юнаком, затятим кiношником. Цiлих дев'ять рокiв закоханий до нестями герой старанно виконував соромiцьку роль друга родини, аж доки не перемiг: дiвчина розлучилася з нелюбом i згодилась на шлюб зi своїм колишнiм коханцем. Хепi-енд?