Читаючи розлогi картини страждань нещасного турка, Соня розчулювалась i дивувалась тому, що чоловiк може переживати свої почуття зовсiм по-жiночому – сентиментально, з надривом i сльозами.
А в деяких мiсцях, якi зовсiм не передбачали веселощiв, вона навiть пiдсмiювалась – чи то над наївнiстю письменника, чи його героя, аж доки не дiйшла до розв'язки. Виявляється, дiвчина, кохаючи свого панича, сподiвалась, що вiн дасть їй змогу здiйснити свою мрiю, – стати актрисою. Але егоїзм, що в його iнтерпретацiї зовсiм не був егоїзмом, а виявом любовi i бажанням захистити кохану вiд жорстокого свiту, не дав цiй мрiї втiлитись у життя. Пiсля дев'яти рокiв ось таких психологiчних вивертiв возз'єднанi закоханi знову провели разом нiч, змальовану напрочуд гарно. А вранцi розбилися на машинi. Дiвчина загинула, чоловiк вижив. I згодом облаштував музей, де зберiгалися всi речi коханої – навiть недопалки її сигарет…
I ось пiсля такої розв'язки Соня змусила себе перечитати все знову – вiд початку до кiнця, без iронiї, намагаючись повiрити кожному написаному слову. I все одно бачила за рядками майстерну хитрiсть автора розставляти пастки для таких, як вона. I це було з його боку несправедливо. I навiть пiдступно! На очах у Сонi проступали сльози: як же просто її надурити, завести в тенета i покинути в розбитому авто iз проламаною головою, без вiдповiдi на питання: навiщо любити, якщо це приносить лише страждання i ось такий кiнець. Невже так має бути, невже так воно i є, якщо за такi iсторiї отримують Нобелiвську премiю? Певно цей письменник знає щось бiльше, нiж знає вона, Соня.
Якби ж можна було запитати його, чому їй так тривожно, чому незатишно якраз тодi, коли у неї все є. Можливо, вiн би поставив їй дiагноз, про який Соня i не здогадується, i вивiв би її на рiвну дорогу, пояснив би на пальцях, що вона цiлковита дурепа i що Саня так само рятує її вiд свiту i прикрощiв життя! А в разi чого так само створить музей чи хоча б маленький куточок, де виставить всi її витвори, в яких спливає срiблом її маленька душа. I все, все зрозумiє… А, можливо, вiн запитав би її так само просто i коротко, як i Саня: «Чого тобi ще не вистачає?!». I вона знiяковiла б, адже зрозумiла б: якщо стороння людина питає те саме – значить, проблема в нiй, в Сонi. I треба просто працювати над собою. Як? Наприклад, пити снодiйне, бiльше гуляти на свiжому повiтрi, не байдикувати, а влаштуватись нарештi на роботу. Хоча саме сьогоднi з'ясувалася дивна рiч: Соня працює! Тiльки її працю неможливо оцiнити, адже Соня не вважає її за працю. Про це говорила їй фрау Шульце…
…Стара панi наче збожеволiла, переглядаючи купу зроблених Сонею дрiбничок. Ба бiльше, вона здивувала Соню тим, що ставила купу професiйних запитань i Соня вперше говорила про те, що здавалося важливим i цiкавим лише їй однiй.
– Який припiй ви використовуєте? – питала фрау Шульце. – Срiбло не можна паяти лише оловом…
У Сонi вiд цiєї фрази аж подих перехопило. Звiдки фрау могла знати про паяння металiв та ще й про припiй, що слугує «склейкою» мiж дрiбними деталями! Але зачувши професiйне питання, вона вже не могла стримувати себе i, забувши про поранений палець, iз захватом почала пояснювати всi подробицi своєї працi, з подивом розумiючи, що фрау Шульце слухає її з захопленою увагою.
– Для паяння срiбла я використовую припiй власної рецептури, – говорила Соня i фрау здiймала бровi:
– Тобто?!
– Я так мучилась, доки не винайшла iдеальнi пропорцiї сумiшi, – пояснювала Соня. – У графiтовому тиглi змiшую вiсiмдесят шiсть вiдсоткiв латунi, десять з половиною вiдсоткiв срiбла – срiбло має бути обов'язково! – i п'ять з половиною вiдсотків олова. Тодi виходить iдеальний припiй! З iншими, хоч скiльки експериментувала, виходить якась… штукатурка!
Вони засмiялись, як двi змовницi.
I фрау Шульце, мов на iспитi, ставила iнше запитання:
– А паяльник? Який використовуєте паяльник?
– Вiддаю перевагу газовому – вiн потужнiший i не ганяє припiй по блюдечку, мов ртутнi кульки, без жодного сенсу, – спокiйно вiдповiдала Соня i фрау Шульце клацала в повiтрi пальцями, немов виконувала па фламенко.
– Але… – додавала Соня. – У мене є i електричнi. Поки дiйшла до того, що потрiбно – стiльки помилок наробила…
I Соня демонструвала внутрiшню сторону зап'ястя, на якому виднiвся бiлий довгий шрам вiд давнiшнього опiку.
– Жало часто замiнюєте? – питала фрау Шульце i Соня зiтхала: коли псується паяльне жало, замiнити його на iнше майже неможливо – краще купувати новий паяльник.
– Не треба! – радiла, мов дiвчинка, стара фрау. – Розкажу вам такий секрет: щоб жало слугувало довше i не псувалось, його треба… – вона робила довгу багатозначну паузу, пiд час якої Соня готова була вмерти вiд цiкавостi. – Його треба змащувати звичайним силiкатним клеєм!!!
I обидвi реготали, мов навiженi, чудово розумiючи одна одну.
– Срiбло… – говорила фрау Шульце, перебираючи дрiбнички тремтячими пальцями. – Срiбло – найчистiший матерiал у свiтi… А що ви знаєте про срiбло? Я гадаю, що все, що ви робите – не просто так. Це видно по ваших очах. I ваших роботах…
I Соня казала, що срiбло тече її жилами замiсть кровi, що вона може творити з ним дива i воно пiдкоряється їй так, нiби є однiєю субстанцiєю з нею.
Фрау Шульце з захватом розглядала кожну фiгурку, кожне колечко i кольє, пiдносячи їх то до свiтла, то до носа, охкала, оцiнювала.
У Сонi голова йшла обертом: невже хтось у цьому свiтi може цiкавитись цим так само, як вона. I хто б мiг подумати, що це буде стара iноземка з сивими кудельками i хворими ногами!
– У вас, певно, на батькiвщинi були виставки? Є каталоги? – питала фрау Шульце.
Соня лише здивовано хитала головою i розгублено знизувала плечима: кому це все потрiбно?.. I фрау Шульце ледь не пiдстрибувала до стелi, не розумiючи, що всього цього нiхто нiколи не бачив.
– Мiй покiйний чоловiк навчив мене розбиратися в ювелiрному мистецтвi, – говорила стара панi. – Те, що я бачу, – надзвичайно! Ви собi цiни не знаєте, дитинко! Ви копирсаєтесь в садку, мов комаха, не шкодуєте своїх золотих рученят i самi не знаєте, чого вартi! А ваш… чоловiк… хiба не бачив цi роботи?
– Бачив, – вiдповiла Соня. – Але вiн вважає, що це металобрухт i марнування часу.
Фрау Шульце уважно глянула на її дитяче обличчя, гмикнула.
– З цим треба щось робити! – впевнено сказала вона, хитаючи головою. – I як, скажiть менi, ви можете працювати, якщо у вас немає умов… Вам потрiбна майстерня! А ви все ховаєте в ящик та ще й пiд ряднину! Це неподобство! Це незручно! Ай-яй-яй…
Зрештою вона попросила кiлька виробiв, аби сфотографувати їх i вiдiслати своєму похреснику.
– Вiн живе в Штатах, тримає кiлька галерей i взагалi дуже впливова в цьому бiзнесi людина. Його батько був одним з кращих учнiв мого покiйного чоловiка, а бешкетник-Гаррi, хоч i не перейняв цей талант, але є одним з найкращих промоутерiв ювелiрного мистецтва. Впевнена, вiн буде в захватi!
Соня сказала, що фрау може забирати хоч все, не шкода.
– Це диво, диво… Це стара школа… Це Лалiк… Точно, Лалiк. Звiдки це у вас взялося?.. – ще довго не вгавала фрау Шульце, забираючи в подолi Сонин «брухт». – Я зроблю з вас людину… От побачите! Ви сидите на бомбi i самi того не усвiдомлюєте… Ну, Гаррi, тримайся…
Усе це вiдбулося вдень. А ввечерi Соня лежала на диванi в очiкуваннi чоловiка i перечитувала книжку турецького письменника. Її палець був замотаний лейкопластиром. Вона чекала на знайомий звук авто за вiкном i знала, що сьогоднi, як i завжди, Саня вiдмовиться вiд вечерi. Адже вiн не раз казав, що має зберiгати хорошу спортивну статуру, щоб не бути схожим на бюргера…
Вiн увiйшов, виклав на стiл покупки, якi вона просила його зробити: флюс, розчинник, канiфоль.
– Ти не уявляєш… – захоплено почала говорити Соня. – Наша хазяйка, фрау Шульце…
Вона хотiла розповiсти про дивний сьогоднiшнiй випадок, про те, яким спецом в її справi виявилася стара панi, а головне – як високо оцiнила її вироби.
– Бачила, що робиться в нашому парламентi? – увiрвав її Саня, вмикаючи телевiзор.
– Нашому? – розгублено перепитала Соня, розумiючи, що Саньковi зовсiм не цiкаво слухати її балачки про фрау Шульце.