Банти мали бути завжди! На кожен день тижня – рiзного кольору, велетенськi, розмiром з голову. У класi шостому вона, за допомогою Сильви, навчилася здирати їх з волосся прямо в туалетi, а пiсля урокiв так-сяк зав'язувати знову, щоб повернутися додому «найкращою».
У восьмому Сильва так само в шкiльнiй вбиральнi вiдрiзала їй ненависнi коси кривими ножицями. I це була сiмейна трагедiя з ретельним розслiдуванням: хто це зробив? I Марина, розмазуючи по обличчi фальшивi сльози, пояснювала, що на неї «напала бандити» i домоглася, щоб її «свита» – Вiталiк, Сильва i Масяня щоранку заходили по неї i проводжали з дому до школи i назад. I Марина зрозумiла, що може залишитися найкращою тiльки тодi, коли частина життя вкрита легким флером неправди.
I жити стало веселiше!
Особливо в старших класах, пiд керiвництвом Сильви, пiд захопленим поглядом Вiталiка, з опiкою недоумкуватої Масянi – своєї «зграї».
Масяня… Вона дiйсно була недоумкуватою. Ще на початку навчання Марина випадково почула розмову класної керiвнички i Масяниної матусi – трохи дивної жiнки досить похилого вiку i якогось пелехатого вигляду.
– Вашу дiвчинку треба вiддати в спецiалiзовану школу, – казала керiвничка Свiтлана Гiвнатiївна (тобто – Свiтлана Гнатiвна). – Вона погано говорить, в неї загальмованi реакцiї. Майте на увазi: її дражнитимуть.
I пелехата Масянина матуся байдуже знизувала плечима i повторювала: «Нiчо, нiчо, нехай буде з нормальними. Нема у мене нi грошей, нi часу, щоб по лiкарях ходити!».
Першi п'ять рокiв з Масянi, яка тодi ще не була її вiрною i вiдданою до останньої нитки Масянею, а називалась Люсею Остроушко, дiйсно знущалися. Щоб взяти з коробки крейду, бiдасi радили голосно i чiтко вимовити своє iм'я та прiзвище – i Люся старанно виконувала цю знущальну вправу на очах у помираючого вiд прихованого реготу класу, добродушно вiрячи, що без цього коробка не вiдкриється. У четвертому Люсю одностайним голосуванням обрали «Королевою помийки», пояснивши, що це дуже почесна посада i вiдтепер вона мусить пильнувати за чистотою взуття однокашникiв. I покiрна Люся серйозно, гiдно несучи таку вiдповiдальнiсть, перевiряла чистоту взуття своїх прихованих кривдникiв i в разi чого – присiдала, плювала на свiй носовичок i старанно до блиску начищала бруднi чоботи i кросiвки. Говорила вона повiльно, мiркувала туго, проте мала великi добрi коров'ячi очi i широку – на всi тридцять два зуби посмiшку, яка майже нiколи не сходила з її круглого обличчя. Припинилося неподобство в сьомому завдяки Сильвi. Тодi вона вже набралася соковитої i небезпечної краси i несамовитої незалежностi, якi вкупi дiяли на найзапеклiших, як пострiл з револьвера в оскаженiлому натовпi – ось тодi вона i промовила над згорбленим тiлом бiдної Масянi, котра натирала черговi черевики: «Якщо хоч хтось… Коли-небудь… Iще…» – i загрозливо зиркнула на клас своїми воронячими очима. Вона навiть не пояснила це «коли-небудь» i «iще», але все було зрозумiло: той «хтось» найближчим часом буде корчитись в пеклi i не iнакше! А потiм вона пiдвела Люсю з колiн i сказала:»Пiшли зi мною, Масяня!». Так Люся Остроушко стала Масянею.
А згодом трапилось диво: Масяня заговорила! Ба бiльше, виявилось, що вона чудово малює i, якщо її не пiдсмикувати, може досить оригiнально мислити. Сильва нiби вдихнула в неї душу – i механiчна лялька з вiчною посмiшкою на обличчi перетворилась на цiлком пристойну ученицю, бiльше того – на справжнього «дружбана», котрий не пам'ятає образ.
Згадуючи цей випадок i шкодуючи, що його зробила не вона (та чи змогла б?), Марина уявляла якусь бiблiйну сцену: «Встань – i iди!».
I… навiки закохалася в Сильву.
Тiльки не знала, як до неї пiдступитись. Але нагода випала досить скоро…
Якось, коли Сильви два тижнi не було в школi, Маринi, звiсно, як «найкращiй», дали завдання вiдвiдати товаришку i поцiкавитись її пiдозрiло слабким здоров'ям. Тодi Марина ще побоювалась Сильви – надто незалежною i вiдчайдушною та виглядала. Але пiшла. I з того вiзиту вже не вiдходила вiд подруги. Сильва вiдчинила дверi з… цигаркою в зубах, з розсипаним по плечах скуйовдженим волоссям смоляного кольору i з книжкою пiд пахвою, в нiчнiй сорочцi, поверх якої була накинута яскрава циганська хустка – ну, точно Сильва! Марина аж задихнулась вiд несподiванки!
– Ну чого вирячилась? – хриплуватим голосом запитала Сильва i зневажливо процидiла: – Вiдмiнниця хрєнова… «Стукати» будеш?
I Марину прорвало. Вона заплакала. А Сильва мiцною рукою втягнула її до квартири i несподiвано нiжно поплескала по тремтячому плечi: «Ну-ну, припини рюмсати, сестричко. Що трапилось?». Це пролунало майже так, як те «Встань – i iди!». I Марина дiйсно встала, як та нещасна зацькована Масяня. Встала на бiк Сильви – часом спина до спини, щоб оборонятися, часом – поруч, щоб дивитися в один бiк. Так їх стало троє: Сильва, Масяня, Марина – сила!
Її життя. Потаємне, сповнене пригод на танцмайданчиках i задушевних розмов.
Вiталiк-будешпершим приєднався пiзнiше. Спочатку прибився до неї, приклеївся, за словами Масянi, мов банний лист. Надокучав, нив, жував гумку, приносив новi диски i якось непомiтно вписався до компанiї, адже – не заважав. Сидiв тихо, вiддано заглядаючи Маринi в очi, зовсiм, як пес.
Було в ньому щось наївне, напевно, вiд свого нiколи не баченого лiванського татуся. I Сильва зробила висновок: «Нехай буде!». I вiн був. Як її рука, без якої нi почухатися, нi води налити…
I всi вони були. Незабутнi. Вiдрiзанi назавжди. Незамiннi.
В останнiй вечiр вони – Сильва, Масяня, Марина – влаштували дiвич-вечiр, на трьох пили розбавлений спирт на кухнi у Сильви (її батько працював лiкарем). Доливали в кришталево прозору рiдину воду з чайника i вона ставала бiлесою i каламутною, огидною i гострою, як язик полум'я. Закушували солоними огiрками. I вперше мовчали. I те мовчання запам'яталося Маринi, як вища кара.
Потiм вона пiшла до Вiталiка.
Далi – все в туманi…
…Через рiк перебування в «нiмецькому анабiозi», що повернув її в ненависне дитинство з бантами i «прийняттям душу», батько, нiяковiючи, але все ще роздмухуючи щоки, повiдомив, що вступ вiдкладається, адже вимоги досить суворi i спочатку треба ще повчитись, вкрутитись у життя, походити на курси. Марина знову кивнула, але тепер цей кивок означав для неї набагато бiльше, нiж просто покору. Рiч у тiм, що тодi вона вже познайомилась з Реґiнкою. I якби не це випадкове диво, то, напевно, так би i заплiснявiла в нуднiм пансiонi цiєї пришелепуватої фрау Шульце.
Сталося це випадково. Тодi Марину ще не вiдпускали саму до великого мiста, тримали, мов канарку в клiтцi, прикуту до пiдручникiв i щовечiрнiх курсiв нiмецької, куди ходили здебiльшого афроамериканцi i турки. I вона вперше збунтувалась, грюкнула дверима i пiшла по трасi, подалi вiд охайних будинкiв, в бiк лiсу i ланiв, за якими зблискувало вогнями мiсто. Навiть не сiла в електричку, злiсно мiркуючи про те, що проголосує на перше-лiпше авто – а там буде, що буде.
Марина йшла вздовж траси.
Авто проносились повз неї – жодне не зупинялося. За кожним вiконцем, яке вона проводжала жадiбним поглядом, було своє життя – повноцiнне i осмислене. Воно овiювало її клубами придорожньої пилюки, димком висунутої в шпарку сигарети, уривком музичної фрази. I всiм було байдуже до дiвчини, котра шкандибає обабiч дороги. Варто лише зробити один крок убiк, аби дiзнатися, що вiдбувається за тими вiконцями: просто влаштувати цим лискучим бiлим i чорним акулам на колесах «зупинку за вимогою», щоб з їхнiх черев повилазили люди i загомонiли над її бездиханним тiлом, помiтили, що вона є, дiзналися, що була собi така дiвчина, зi своїм iменем, прiзвищем, спогадами i сподiваннями – чужа в чужiй країнi. Щоб про неї написали в газетi. Щоб, зрештою, потрапили до в'язницi – тодi бодай хтось пам'ятатиме про неї до кiнця життя!
«Перше-лiпше» зупинилося кiлометри за два вiд передмiстя, коли Марина вже добряче натерла ноги старими босонiжками, якi взула зопалу, забувши, що вони тиснуть. В авто сидiла молода нiмкеня, майже її ровесниця, але виглядала набагато краще за розлючену Марину в домашнiй сукнi – на нiй була коротка оксамитова спiдничка, напiвпрозорий мережаний бодi i червонi високi чоботи. В однiй руцi диміла довга коричнева сигарета, друга лежала на кермi. Дiвчина грацiйно нахилилась, вiдкриваючи зору широку, в рюшах, резинку панчiх i вiдкинула дверцята з протилежного вiд себе боку. Марина мовчки кивнула i всiлася, дивуючись тому, що в цьому застiйному акварiумi, на який була схожа ця мiсцина, водяться ось такi золотi рибки.