– Фрау їде до мiста? – старанно вимовляючи слова запитала вона.
Фрау кинула на неї скептичний погляд, посмiхнулась, випустила дим у вiконце i нiчого не вiдповiла. Це здалося Маринi пiдозрiлим i не дуже приємним – злiсть на батькiв минула, а що робити далi вона не знала. А ще згадала, що у неї з собою немає анi цента. Чим буде платити?
– Ох, будь ласка, фрау, я передумала, – знову подала голос Марина. – Я забула вдома гаманець. Певно, доведеться їхати назад. Дуже перепрошую, не могли б ви зупинитися?
Дiвчина поглянула на неї i засмiялась. I Марина з подивом почула:
– Не випендрюйся, мала! Довезу в чистому виглядi! Не думаю, що тобi аж так кортить повернутися до предкiв.
Це було сказано чистiсiнькою рiдною мовою. Марина вирячила очi.
На що дiвчина зреагувала з до болю знайомою iнтонацiєю:
– Закрий варежку, сестричко!
I Марина здригнулась: Сильва? Сильва повертається до неї з тими ж iнтонацiями, з тою ж розкутiстю i соковитою циганською красою.
Потiм пiвдороги вони шалено реготали, переповiдаючи одна однiй своє життя – скоромовкою, ковтаючи слова, перестрибуючи з подiї на подiю, перемежовуючи розмову смачними, рiдними, забороненими для вжитку в добропорядних родинах, словечками.
Реґiна жила в самому центрi мiста, але перед тим як завiтати до її невеликої, але на диво гарно обставленої i впорядкованої оселi, вони добряче поводили козу по барах i клубах, i Марина зрозумiла, що тут можна жити.
Вiдчуття було таке, нiби акварiум, в якому вона повiльно плавала, ковтаючи ротом застояну воду, занурили в море, i вона змогла виплисти назовнi, в те життя, яке бачила за невидимим склом i в яке безрезультатно билася головою весь минулий рiк. Реґiнка дала їй це зрозумiти. Вона жила тут вже шостий рiк. I спочатку все складалося майже так, як у Марини: мрiя про вступ до художньої академiї, суворi батьки, пихатiсть оточення, нудотнi вечори, що вже о десятiй вечора перетворюються на глуху нiч. Тепер все було iнакше. Власна квартира, власне авто. Мрiя залишилась, але набула змiн – Реґiна збиралася до Голландiї. Але треба було ще пiдзаробити.
У той пам'ятний вечiр, а точнiше нiч, коли Реґiна залишила її ночувати у себе, вони проговорили до ранку. Марина досi подумки молилася на цю доленосну зустрiч, адже лише тепер зрозумiла, що якби не нова подруга, вона б просто збожеволiла. Багато в чому Реґiна прочистила їй мiзки, дала новий напрямок думкам i надiю на майбутнє. А головне – добряче розвiяла тi мiфи, в тенетах яких була i вона, i її батьки.
Такої ночi – задушевної, хмiльної, сповненої розкутостi – у Марини не було нiколи. Вони пили «Бейлiс», курили сигарету за сигаретою i розмовляли при свiтлi кiлькох товстелезних свiчок, котрi Реґiна запалила по всiх кутках спальнi.
– Нормально iнтегруватися в цю країну неможливо, – казала Реґiна. – Особливо таким, як я. Менi треба все i негайно! Я це зрозумiла одразу, дивлячись, як мої предки старанно виконують тутешнi правила, мов заведенi зайцi! Бiгають на аудiєнцiї з чиновниками в бюро з працевлаштування, висиджують на курсах, занотовують у зошитах правила поведiнки, аби стати повноцiнними громадянами. I нi фiга! Перший заробiток мого татуся становив один євро на годину. Я не могла купити собi навiть трусiв! Нашi емiки якiсь ненормальнi – сподiваються тут влаштуватись, стати заможними…
– Як ти сказала – «емiки»? Тобто емiгранти? – зареготала Марина.
– Ага, це мiй лiнгвiстичний винахiд! – кивнула Реґiна. – Так от, емiки на перших порах ще сподiваються вхопити бога за бороду. Ха! I це в той час, коли самi нiмцi, тi, що мають добрий фах i спецiальнiсть, тiкають звiдси. Така ж плиннiсть мiзкiв, як i у нас. Проте ти ж бачила скiльки тут туркiв, афроамериканцiв, албанцiв? Навiть циган! Це вони, нiмцi, так омолоджують свою застарiлу кров! А турки i негри – найкращi коханцi для нiмок. Скоро на вулицях не лишиться жодного чистокровного арiйця! Турки ще так-сяк, тримають кав'ярнi або будують, албанцi i цигани не працювали тут, напевно, жодного дня – суцiльний кримiнал. Але, чесно кажучи, мене це тiшить, хоч якась розвага. З мiсцевих сенсу нiякого.
Марина слухала i рванi клаптi її вражень перетворювались на бiльш-менш цiлiсне полотно. Уклад, який вона не сприймала, який дивував i викликав спротив, ставав зрозумiлiшим. Але все одно малоприйнятним.
– Ми нiколи не станемо тут своїми. Вiдтепер – нi тут, i нi деiнде. Треба з цим змиритися i прийняти, як належне. Забудь усе – i все почни спочатку. А головне – сподiвайся лише на себе. Тут взагалi кожен за себе. Якби я знала це вiдразу, нiзащо б сюди не приїхала. Нудьга… Ну як можна змиритися з цим розкладом: о десятiй вечора вони вже сплять, мов бабаки, i не дай Бог грюкнути дверима чи ввiмкнути душ – одразу ж викличуть полiцiю. I при тому вранцi приязно посмiхатимуться тобi в обличчя i питатимуть, як справи. Встають о шостiй – i тут вже, хоч-не-хоч, теж мусиш прокидатися вiд їхнього галасу. А як вони ходять в гостi! Ви ходили коли-небудь у гостi?
Марина згадала, як пiвроку тому приятель батька запросив їх на чай, навiть приїхав за всiєю родиною на своєму авто. Тодi мати напакувала господарям купу сувенiрiв, якi привезли з України. Звiсно, як годиться, не пообiдали, сподiваючись на гостини. Але на невеличкому журнальному столику був лише чай. На жартiвливу пропозицiю матерi зробити вареники з вишнями (вишень в садку було вдосталь), хазяйка вiдповiла здивованим поглядом.
– Еге ж! – пiдтвердила Реґiна. – Я теж довго звикала до того, що, йдучи до будь-кого навiть на день народження, треба добряче набити пузо. Щоб не бурчало. «На чай» – це на чай. «На чай з пирогом» – означає, що буде пирiг i не бiльше. «На обiд» – теж усе чiтко. Це у нас можна прийти «на чай» – i обжертись, обпитись i лишитися до ранку. Тож, сестричко, вибiр у тебе один – або звикнути, або заробити грошенят i – ноги в руки!
…Пiсля цiєї ночi Марина чiтко вирiшила: «ноги в руки» – за будь-яку цiну! Тим бiльше, що нове життя вiдкрило їй i новий погляд на свою родину. Все в нiй видавалося їй фальшивим – сiмейнi снiданки, жарти, розмови, спiльнi походи до мiсцевого гаю, де кожен вiдмiрював свої кроки на вiдстанi вiд iнших, поглинутий своїми думками.
Спостережлива Реґiнка, побувавши у неї в гостях, поставила точний дiагноз: перiод розпаду, як у ядернiй фiзицi, сказала вона i додала: «Чорнобиль…». Марина не хотiла жити в «чорнобилi» – тому в усьому поклалася на Реґiну.
Те, що Реґiна займається чимось забороненим, завдяки чому i має таке помешкання, авто, гарнi ганчiрки i нiколи не шкодує грошей на добру їжу, Маринi було зрозумiло одразу. Але коли питання постало руба – або-або, варто було прояснити все до кiнця. I Марина прояснила: Реґiна працює в салонi Уго Тишлiвця i оскiльки вже має там певну репутацiю i купу постiйних клiєнтiв, займається i деякими адмiнiстративними обов'язками. Про них Реґiна сказала Маринi прямо, без лукавства: вона час вiд часу постачає до салону «свiжак».
– Ти думаєш, чого я зупинилась тодi на трасi? – сказала Реґiна. – Через свою доброту до бiдної дiвчинки, що шкутильгала в тiсних босонiжках? Просто побачила в тобi потенцiал. Кажу про це прямо, щоб не виглядати падлюкою. Обирати тобi. Не хочеш – не треба. Я ж казала: або-або. Але це друге «або» – реальна можливiсть вирватись звiдси, ну, i жити по-людськи. Грошi зароблятимеш непоганi, зможеш вiдкладати. Якщо будуть постiйнi клiєнти – житимеш, мов у бога за пазухою. А клiєнти в тебе будуть – не сумнiвайся! Тутешнi жiночки ледачi в сексi, в основному вони зайнятi своєю кар'єрою та й до своїх чоловiкiв ставляться досить прохолодно. Отже, через кiлька рокiв переїдеш до мене в Амстердам. Потiм, якщо схочеш, доберешся i до Парижа. Там буде тобi i Сорбона, i iкра з мармеладом. Батькам скажемо, що ти влаштувалась на роботу, наприклад у банк, ходиш на курси i взагалi маєш купу серйозних справ. Приїжджатимеш до них на пару днiв перепочити. Графiк у нас досить вiльний. Решта їх не обходить. По руках?
…На диво, її нова робота виявилася не такою неприємною, як вона про те чула чи читала в книжках. Маринi навiть здалося, що саме тепер вона вiдчуває деяку гармонiю мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом – i всерединi, i ззовнi все було лайно. Як казала Реґiнка: життя – лайно! Штучнiсть i неправда, яку вона вiдчувала, перебуваючи за благопристойним родинним столом, були гiршими, нiж штучнiсть тимчасових стосункiв. Адже тi стосунки виникали на певний час, уривалися, забувались i були їй байдужi, а родиннi тривали, як собача пiсня. Проблема полягала в iншому: Маринi набридло брехати. Ба бiльше, вона мрiяла коли-небудь вийти до снiданку з милою посмiшкою на обличчi i пiсля ковтка чудової кави, яку зазвичай варить матуся, проголосити промову.