Вона багато чого навчилась…
Господи, зiтхнула Тетяна, дивуючись тому, якi незвiданi шляхи може вистелити доля! Звiсно, цей лiхтар бачив її сто, двiстi i триста разiв:
Твої кроки знає цей лiхтар…
Вiн горить тут щовечора…
А мої забув давно…
Якщо зi мною трапиться бiда,
З ким ти стоятимеш пiд цим лiхтарем,
Лiлi Марлен?
Я стоятиму сама. Сама вночi. З мокрими ногами в чоботах за сто євро, з прокуреним волоссям – така гарна, загадкова i… нiкому не потрiбна.
Чоловiк під аркою все ще дивиться на неї. Але не пiдходить. Тут чемнi мужчини, якщо кажеш «нi» – то це вже «нi».
Цiкаво, а раптом вiн – той самий, той, котрого «пiднiмуть з-пiд землi» її вуста, той з ким її «закружляють тумани», той, в кого вона «вдихне життя» усiєю силою своєї любовi i очiкування.
Змусить дихати. Змусить прийти пiд цей лiхтар – з небуття. I стати пiд ним разом. Разом, як колись, Лiлi Марлен:
Aus dem stillen Raume,
Aus der Erde Grund
Hebt mich wie im Traume
Dein verliebter Mund
Wenn sich die spaten Nebel drehn
Werd' ich bei der Laterne steh'n
Wie einst Lili Marleen.
Певно, це була одна з тих дивних i не кожному даних хвилин, коли ти несподiвано опиняєшся в шкiрi незнайомої людини i переживаєш ситуацiю, котру до того вже змоделював хтось iнший.
Варто лише, щоб спiвпало кiлька важливих чинникiв – погода, час доби, емоцiйний стан. Природа часом викидає такi жарти: вихоплює з небуття давно зниклi образи чи оживлює примар у старовинних замках.
Тетяна почувалася саме такою примарою.
Але ця хвилина проминула.
I вона знову вiдчула мокрi ноги. I млосну, хворобливу втому в усьому тiлi. Їй закортiло швидше дiстатися до будинку i лягти пiд ковдру.
Вона вийшла з-пiд свiтла лiхтаря i швидко рушила вулицею.
Але останнiй спалах чужої пам'ятi намалював в її уявi таку картинку: ось вона (точнiше та, що жила сто рокiв тому!) повертається, бiжить по калюжах, не думаючи про чоботи, кидається на шию чоловiковi під аркою i вони зливаються в єдину тiнь.
Коли Тетяна пiдходила до котеджу фрау Шульце, ноги її ледь ворушились, а хода була, мов увi снi: два кроки вперед – три назад. Тетяна вийняла ключi. Тихо вiдчинила дверi.
Її дратувало те, що до своєї кiмнати треба прокрадатися повз дверi своїх колишнiх спiввiтчизникiв, що так само, як i вона, мешкають у пансiонi фрау Шульце i усiляко уникають спiлкування, адже кожен з них вважає «невдахою» iншого, що не можна ввiмкнути музику в будь-який час i що стiни надто тонкi, аби не чути, як лiворуч хропе сусiд – Роман Iванович, а праворуч – скрипить лiжком з черговою дiвулею ще один мешканець – Максим.
Тетянi кортiло ввiмкнути комп'ютер, перевiрити чи немає повiдомлень з Бельгiї, куди вона збиралась найближчим часом – подейкували, що там заробiтки бiльшi, нiж тут, у Нiмеччинi. Але її одразу зморило.
Кинувши чоботи пiд батарею, вона лягла не розстеляючи лiжка, нагребла на себе кучугуру речей, котрi валялись на ньому, i заснула.
…Вона потрапила сюди вперше, коли їй було шiстнадцять. Це був молодiжний захiд, що мав назву «Потяг дружби». Хто це вигадав, невiдомо, але тодi їй дуже поталанило. Захiд виглядав так: на рiзних пiдприємствах країни (головним чином, з далеких районiв i навiть сiл) обирали «передову» молодь вiком до двадцяти семи рокiв, приблизно осiб з сорок-п'ятдесят. Займаючи кiлька вагонiв, що курсували мiж Києвом i Берлiном, уся ця команда вирушала до Нiмеччини.
У чиновницьких звiтах мета такої подорожi виглядала досить солiдно: обмiн досвiдом i змiцнення дружби мiж молоддю рiзних країн та мiстами-побратимами.
До делегацiї обирали людей iдейних i надiйних. Тому вiдбiр був суворий. Але в складi такої делегацiї мали бути якiсь самодiяльнi мистецькi колективи, щоб брати участь в урочистих заходах. Оскiльки Тетяна вiдвiдувала один з найкращих у мiстi театральних гурткiв i непогано спiвала, їй урочисто вручили путiвку на цей потяг. Вона мала спiвати патрiотичнi i народнi пiснi.
Заради такої подорожi – першої подорожi за кордон! – Тетяна погодилася б стояти на головi.
Пройшовши вiдбiр, вона гiдно влилась у веселу компанiю щасливцiв, котрi так само, як i вона, вперше (це була обов'язкова умова) вирушали за межi своєї батькiвщини.
Тетяна досi пам'ятала вiдчуття ейфорiї, коли потяг рушив, лишаючи за собою перон, на якому її проводжав нетверезий батько, котрий весь час привертав до себе увагу гучним голосом i настановами «не скурвитись з тими фашистами».
У «потязi дружби» всi були старшi за неї, пили провезену потайки горiлку, розкладали смажених курей, яйця i огiрки, розповiдали соромiцькi анекдоти. А, головне, якось одразу i досить вправно розподiлялися на пари. Це вiдбулося так просто i невимушено, що вона подумала, напевно, так i треба.
Чоловiки познiмали обручки, жiнки хоч i залишили цi вiдзнаки належностi комусь iншому, залюбки флiртували направо й налiво, обираючи собi втiху на два тижнi.
Уся атмосфера була просякнута духом свободи. Але не тiєї, про яку вона спiвала в патрiотичних пiснях. Це була свобода зiрватися з котушок чи з ланцюга. Жiночки з погано профарбованим волоссям, з яскравими синiми тiнями на повiках, з ядучо-червоним манiкюром нарештi вiдчули себе вiльними вiд каструль i вранiшнiх пiдйомiв на роботу.
Потяг несло в невiдомi краї на хвилях загального святкового збудження. Тетяну теж охопило це тваринне вiдчуття дикої волi – нiби стадо баранiв, котре купчилося на маленькому клаптику землi, раптом випустили пастися на полонину i воно, це стадо, штовхаючи одне одного, поперло з вузьких ворiт, бекаючи i витоптуючи все на своєму шляху.
У Тетяни теж намiтився неабиякий вибiр. Керiвник групи, колишнiй комсомольський працiвник, старший вiд решти, досить недвозначно тулився до неї пiд час iмпровiзованих вагонних радiоефiрiв. Його вологi тлустi пальцi перебирали хребцi на її спинi, ковзали по колiнах, користуючись тим, що вона не могла перервати пiсню.
Треба було негайно визначатись!
I вона обрала шахтаря з Красного Лиману, котрий одразу запропонував їй одружитись. Ох… Але принаймнi вiн був безпечнiшим за iнших – не хапав її за талiю, не волiк у тамбур. Лише дивився захопленим поглядом i миттєво виконував усi прохання.
Цi незручностi все ж таки були дрiбницею в порiвняннi з тою шаленою радiстю, яка нахлинула на неї, щойно вона переступила порiг готельного номера. Власного готельного номера в невеличкому промисловому передмiстi Берлiна.
До урочистої вечерi зi свiдомою нiмецькою молоддю дали чотири години вiльного часу i Тетяна вирушила блукати вулицями.
У мiстечку вiдбувалося якесь свято. Юрма веселих галасливих людей заполонила вулицi i майданчики. На кожному п'ятачку вiдбувалося своє дiйство: грали оркестрики, стояли ятки, з яких кожний охочий мiг взяти рiзнобарвну крейду i малювати щось просто на асфальтi, на травi сидiли i лежали мiсцевi, жуючи гамбургери i потягуючи пиво з бляшанок, у повiтрi лiтали моделi лiтакiв, у великому фонтанi тривало змагання iграшкових човнiв, якi запускали i старий, i малий, небо розрiзали кольоровi мотузки з повiтряними змiями.
Тетяна ходила у юрмi, мов п'яна, вражена, приголомшена атмосферою загальної непiдробної радостi. Нарештi карнавальна хвиля винесла її до невеличкої естради, де змагалися самодiяльнi спiваки. Ведучий викликав на сцену конкурсантiв просто з юрми.
Охочих було багато. Майже всi вони спiвали жахливо, але впевнено i з неабияким задоволенням. Якоїсь митi погляд ведучого зустрiвся iз здивованим i знiченим Тетяниним обличчям – i вiн махнув їй рукою, промовивши кiлька незрозумiлих фраз, жестом запрошуючи взяти участь у iмпровiзованому концертi.
Тетяна не вагалась. Вийшла i одразу повiдомила публiці, що «нiхт ферштейн», чим викликала шквал овацiй. Почувши, що вона iноземка, та ще з Києва, публiка зааплодувала ще активнiше – стiльки привiтних облич Тетяна бачила вперше. I вирiшила спiвати.
Шепнула на вушко ведучому назву пiснi – «Лiлi Марлен», свiй коронний номер у школi. Той здивовано i захоплено посмiхнувся, кинувся до оркестру. Музики так само здивовано i приязно закивали головами. Першi ж акорди винесли Тетяну на гребiнь шаленого успiху.
Навiть тепер, коли на нiй сiрий костюм-трiйка, повно прихильникiв, а софiти красиво пiдкреслюють у темрявi її високi, як у Марлен Дiтрих, вилицi, вона не вiдчувала такого гострого i такого справжнього щастя, як тодi. Тодi, коли вирiшила, що має жити тут i тiльки тут.