Особливо нестандартною здалася йому iсторiя, яку почув вiд сусiдки баби Клави (адже чiплявся з розпитуваннями до будь-якої людини похилого вiку, намагаючись витягнути якомога бiльше деталей). Вона розповiдала, як ще до вiйни її однокласниця познайомилась на Хрещатику з нiмцем, котрий попросив показати йому Успенський собор. Нiмець до безтями закохався в красуню Марусю i навiть хотiв одружитися з нею. Перелякана дiвчина змушена була виїхати в село до бабусi. Нiмець поїхав на свою батькiвщину нi з чим, лишивши бабi Клавi листа для коханої, в якому писав, що вона, Маруся, єдина жiнка в його життi.
Через чотири роки, увiйшовши до столицi України в складi окупацiйних вiйськ, той нiмець розшукав «жiнку своєї мрiї«. Вiн не був вiйськовим, займався експертизою картин i iсторичних пам'яток, але попри все, мрiяв розшукати в Києвi свою дiвчину. I розшукав! Роман поновився. З тою рiзницею, що на той час Маруся була пiдпiльницею. Вона переїхала на квартиру, де мешкав її нiмець, жила з ним, як офiцiйна коханка, потерпаючи вiн ненавистi мешканцiв будинку, а по ночах рилася в портфелях п'яних гостей свого коханого, збираючи вiдомостi для партизанiв. Коли її розстрiляли, нiмець ледь не збожеволiв. Що далi з ним сталося, баба Клава не знає, але ходили чутки, що вiн застрелився.
«I, Господи прости, вiн хоч i фашист, але любив її дуже! – зiтхала баба Клава. – Менi було шкода цього кохання! Таке я бачила вперше. Їхнi стосунки не були схожi на тi, до яких ми звикли. Вiн боготворив Марусю, дивився, як на iкону! I, вiдверто кажучи, я їй заздрила…»
Так, поволi чiпляючи петельку на гачок, Макс вивудив ще кiлька нестандартних iсторiй. Друга сусiдка, баба Шура, пригадала, як пiд час святкування Нового року пiд одним дахом зiбралася дивна компанiя: цей нiмець зi своєю коханкою Марусею, яку всi вважали «нiмецькою пiдстилкою», юна комсомолка – донька професора медицини, сержант Червоної армiї, врятований з Дарницького гетто, i єврейська родина, що переховувалася в квартирi баби Шури i так уникла долі своїх одноплемiнникiв у Бабиному Яру. Це фантасмагоричне збiговисько Макс виписував з особливим щемом i навiть заздрив акторам, котрим доведеться втiлити всi психологiчнi тонкощi i нюанси спiлкування цiєї дивної компанiї.
…Коли переповiдав усi колiзiї сюжету друзям, бачив неабияку зацiкавленiсть i вiдчував, що на правильному шляху. Цiкаво, як же це все реалiзувалось у фiльмi?
…Макс мiцно переплiв пальцi рук i змусив себе дивитися на екран. Титри закiнчились. Зараз має виникнути пiдвiконня в пiд'їздi будинку i вiдбутися розмова дiтей – хлопчика i дiвчинки, котрi, гойдаючи ногами, жують не донесену додому маленьким iспанцем французьку булку. Але замiсть цього на повний екран виникла задоволена пика в вiйськовому картузi. «Привiт, орли!» – виголосила пика до дiтлахiв, що оточили його на подвiр'ї. «Здравiя жєлаєм, товарiщь командiр!» – бадьоро вiдгукнулися дiти. Ще через хвилину пика – нi сiло нi впало – дiстала з кишенi закривавлену пiлотку свого бойового товариша i фотографiю дружини (теж закривавлену) i урочисто вручила все це однiй з героїнь зi словами: «Це фото вiн бiля серця носив!». Героїня голосно заридала. Щось бiльш фальшиве годi було вигадати. Усе вiдбувалося за схемою. Трохи згодом, провiвши героїв крiзь короткi ситуативнi сюжети, невiдомий «спiвавтор» вклав в уста цiєї ж пики у вiйськовiй формi освiдчення в коханнi головнiй героїнi, що пролунало приблизно так: «Ти моє сонце, ти моє небо… Ми будемо жити довго i щасливо…».
Макс затулив вуха i опустив голову: в текстi не було жодного його рядка! Все «лобове», штучне. Як казав його викладач з драматургiї в театральному – «собача пiсня!».
Макс добре запам'ятав, як драматург наводив приклад освiдчення. Тодi вони якраз писали етюд на цю тему i, звiсно, на перших порах, усi десять студентiв це освiдчення написали саме так, «лобово» – «Я тебе люблю» або майже так, як промовив вiйськовий до головної героїнi – «Ти моє сонце…». I майже всi отримали цiлком заслужене «незадов».
Виявилось, освiдчитися можна по-iншому, а якщо актори добре дотягнуть написанi сценаристом слова емоцiєю, то звичайне «Ти взяла парасольку?» або «Ти поїв?» – може пролунати не гiрше, нiж тисячi фальшивих i прямолiнiйних слiв. Цей урок Макс затямив назавжди i вiдтодi намагався вкладати в уста героїв живу i просту мову. Але тут її не було! Не було i сцени святкування Нового року. Напевно, вона не вкладалась у рамки уявлень про тi часи, зрозумiлими були лише «стрiлялки».
З трепетом очiкував на сцену кохання мiж головними героями. У день мобiлiзацiї хлопець приходить до дiвчини i вперше освiчується. «Я хочу бути твоєю дружиною…– промовляє та i веде збентеженого юнака до спальнi. – Вас вбивають…». Їм не до умовностей – вiйна… Так було в нього.
Ось наближається ця сцена. Макс змусив себе пiдвести голову. Ага, ось закоханi освiдчуються. Трохи нудно, по-святенницьки i стрiмголов мчать зруйнованими вулицями Києва до… РАГСу. Макса розiбрав смiх. Ось вони прибiгають, аби нашвидкуруч зареєструвати шлюб, але сувора тiтонька (Господи, який абсурд!) каже, що сьогоднi вихiдний день. Закоханi вдають крайню ступiнь розгубленостi. I сувора служителька Гiменея несподiвано дає парочцi ключi вiд «червоного кутка»: «Йдiть, дiточки, вам треба побути наодинцi!». Любовна сцена вiдбувається в комiрцi, заваленiй зламаними стiльцями, але пiд дахом РАГСу! Макс зареготав, мов навiжений. На нього зацикали.
Коли в другiй частинi стрiчки почалося те, чого Макс усiляко намагався уникнути, те, що вiн називав «кiно i нiмцi» – вториннi, сто разiв баченi в iнших фiльмах ситуацiї з вiдважними пiдпiльниками на окупованiй територiї – вiн пiдвiвся i почав проштовхуватися до виходу. Це виглядало з його боку зовсiм не патрiотично… Якщо вiн зараз вирушить, то встигне на вечiрнє чергування i не втратить своїх грошей. Було б через що їх втрачати!
…До вечiрнього чергування в готелi вiн прибув за десять хвилин до початку змiни. Встиг швидко сполоснутися пiд душем в одному з вiльних номерiв, одягти форму – грайливого вигляду короткий пiджачок, смугасту сорочку з блакитним метеликом i рожевi брюки. Коли вiн уперше побачив цю унiформу, його ледь не знудило. Тепер же лише смiшило, коли вiн щоразу оглядав себе в дзеркало.
Приїжджих у цей перiод було небагато. Та й номерiв в цiй приватнiй обителi «iнакомислячих» теж було обмаль – двоповерховий охайний будиночок складався з десяти затишних «альковiв», ресторанчика i однiєї зали для проведення прес-конференцiй.
Макс сидiв у невеличкiй комiрчинi в кiнцi коридору. Вона йому подобалася. Принаймнi тут тихо i нiхто не заважає писати, читати чи думати про своє. Потреби нечисленних постояльцiв невеликi – вони надто зайнятi собою. Зазвичай, це iноземнi туристи, котрi мандрують удвох. Їм не до Макса. Хiба що зроблять кiлька замовлень з ресторану. Гiрше, коли клiєнт приїжджає сам i починає шукати певних пригод. I бажано поблизу, так би мовити, не вiдходячи вiд каси. Тодi Максу доводиться докладати чимало зусиль, щоб не начистити особливо нахабним пику.
Таким був Ерiх – американець нiмецького походження з одинадцятого номера. Високий, вбраний в дорогий костюм, з iмпозантною сивиною на скронях, без жодної ознаки своєї iнакшостi, вiн справляв враження заможної i досить самотньої людини. Пропозицiю «повечеряти разом», яку вiн зробив Максовi в перший вечiр свого перебування, висловив ненав'язливо, але вiдверто. Мужньо вислухавши вiдмову, все ж таки продовжував навiдуватися до Максової комiрки – потеревенити про те, про се на сон грядущий. Спочатку Макс поставився до цих вiзитiв з пересторогою i усiляко намагався триматися подалi вiд непроханого гостя. Думка про те, що доля пiдсовує йому новий досвiд, яким вiн не зможе скористатися, гнiтила його. Згодом, коли вiн зрозумiв, що Ерiх не збирається зазіхати на його цноту, у Макса прорiзався слух до того, що той говорив, а ще через деякий час з'явилась i можливiсть вiдповiдати, не переймаючись дратiвливими думками про збереження своєї чоловiчої сутностi.
Сьогоднi Ерiх також прийшов з пляшкою шотландського вiскi, яку привiз iз собою, сiв навпроти Максового диванчика в крiсло i, як завжди, заговорив так, нiби продовжував думки вголос. Макс дивувався тому, що, вочевидь, йому просто байдуже з ким розмовляти. Власне, те ж саме вiдчував i вiн, Макс. Коли наважився запитати, чим заслужив таку увагу, Ерiх вiдповiв: