– Так, але у нас вона називається «Колядка дзвонiв» у перекладi чеха Пiтера Вiлгоускi. Я почув це багатоголосся i увiйшов у транс. А отямившись побачив, що сотня людей довкола мене в тому ж станi. Хотiлося плакати, бiгти, злетiти, тисячi картин поставали перед моїм внутрiшнiм зором. Тодi я зрозумiв, що ця спiльна точка, цей таємничий важiль, що зрушує з мiсця закам'янiлi в буденностi душi, виникає при зiткненнi зi справжнiм мистецтвом i дiє, мов гiпноз.
Скiльки разiв Макс i сам думав про цей вплив! Виходив з галерей чи залiв, мов п'яний, з шаленою заздрiстю до тих, хто здатен знайти тi точки, про якi говорив Ерiх. Не помiтив, як вступив у те вогнище, з якого немає вороття.
Ящики зiбрались у нього i тут, в Нiмеччинi, але тепер це були сценарiї i п'єси, написанi двома мовами – так, про всяк випадок – рiдною i англiйською. Сьогоднi, пiсля перегляду фiльму, вiн збирався спалити їх на задньому дворi фрау Шульце…
– Я все кинув, вступив до унiверситету Калiфорнiї у Лонг-Бiч i почав вивчати кiновиробництво, – продовжував Ерiх. – Згодом перевiвся до кiноiнституту USC, але в основному пропадав на кiностудiї «Universal» i почав знiмати аматорськi фiльми на шiстнадцятимiлiметрiвцi…
– Що?? – видихнув Макс.
Це було не запитання, не вигук. Це був хрип з самої середини легенiв, нiби в них всадили нiж, який солодко i страшно прокрутився, вiдкриваючи, зламуючи грудну клiтину. I з них вийшло все повiтря. За одну коротку мить в його пам'ятi зринув недбалий вiрш, написаний багато рокiв тому. Змiст його полягав у трохи дивнiй позицiї, за яку його добряче поцькували в гуртку «Юних лiтераторiв», який вiн тодi вiдвiдував: учень сам мусить знайти свого вчителя, а не навпаки. Мусить iти по слiду, мов пес, хоч в яких би хащах були цi слiди – i не впустити миті пiзнавання. Бути наполегливим, навiть якщо той учитель не буде до тебе приязним. Ця мить може спалахнути лише раз у життi, i ти маєш бути терплячим. Iнакше слiди зникнуть, а ти залишишся сам зi своїм невикористаним шансом…
Макс задихнувся, дивлячись в обличчя Ерiха новим поглядом. Так, мабуть, Iона поглянув би на свого коня, якби той сказав йому пару слiв по-людськи.
– Ми не познайомились? – Ерiх назвав своє прiзвище i, помiтивши реакцiю спiврозмовника, котрий продовжував ковтати повiтря, мов риба, додав iз посмiшкою: – Я тут на запрошення студiї «Бабельсберг» – як не крути, а маю бути на ювiлеї як почесний гiсть. Ну, тепер ви не вiдмовитесь повечеряти зi мною? Взагалi-то, я не по цих справах, – вiн багатозначно обвiв рукою примiщення. – Просто набуваю досвiду для нової стрiчки. Гадав, що ви менi в цьому допоможете. Але… – вiн посмiхнувся. – Бачу, що i ви не по цих справах.
Макс судомно кивнув.
– Тодi нам залишається тiльки пити! – весело сказав Ерiх i наповнив чарки…
Фрау Шульце. Ковчег
У мене великий сентимент до українцiв. Зауважу: не до росiян, а саме до українцiв. Хоча багато хто з моїх спiввiтчизникiв їх не розрiзняє. Для них вони всi – «раша», «рюс». Але я розрiзняю. Чому? В тому мiй багатолiтнiй секрет. Не знаю, чи зможу колись оприлюднити його i чи варто взагалi це робити. Знала я одного хлопця… Нi. Не так. Не просто «знала».
…Радянськi вiйська увiйшли в наше мiсто i пробули тут майже мiсяць. На той час весь Бранденбурзький округ лежав у руїнах, майже як пiд час тридцятилiтньої вiйни в сiмнадцятому сторiччi. У квiтнi сорок п'ятого весь центр Потсдама i, звiсно, Бабельсберг – схiдний район на протилежному боцi рiчки Хафель, де розташовувався наш маєток, було зруйновано англiйськими бомбардувальниками. Тодi i загинули мої батьки. А будинок, що був схожий на один вцiлiлий зуб у ротi стариганя, стирчав посеред Ткацької площi, зчесаний влучним пострiлом наполовину. Синi води Хафеля, смарагдовi сади Сан-Сусi i вся околиця колишньої резиденцiї короля Вiльгельма вкрилися червоним пилом розтрощеної до стану пiску черепицi. Вулицями блукали припорошенi тим же пилом тiнi людей в пошуках пристанища чи їжi. На руїнах хазяйнували щурi. А сам район Потсдама було роздiлено на двi частини – в однiй стояли вiйська союзникiв, другу зайняли радянськi. Те, що тут робилося, згадувати не хочу i не буду. Я вцiлiла завдяки тому, що мене знайшов саме вiн, той чоловiк…
…Я вийшла замiж вагiтною. Альфред Шульце все ж таки домiгся свого, забрав мене до Швейцарiї. А згодом, вже пiсля його смертi, я повернулась на батькiвщину. Марiя фон Шульце, «чистокровна арiйка», спадкоємиця i улюблена донька свого татуся-ювелiра, зараз живе в Америцi. Вона не любить Нiмеччину, каже, що тут нема де розвернутися. Її завжди кудись тягне, вона нiде не може знайти собi мiсця, i я не здивуюсь, якщо наступну її листiвку отримаю з Пiвденної Африки. Вона навiжена, моя донечка. Вона не знає, чому вона така. А я знаю. Менi вистачило того мiсяця, щоб пiзнати океан почуттiв, якi лилися на мене, нiби прорвало запруду…
…Його розстрiляли через мене. Це ж треба таке: пройти всю вiйну, щоб наприкiнцi отримати кулю вiд своїх!
Навiть зараз, коли дозволяю собi згадувати про тi днi, на обличчi проступає рум'янець, як перед апоплексичним ударом. Я надто стара для таких згадок. Усе плутається в головi…
…Я сховалась за кришкою роялю. Вiн давно був розiбраний на дошки, беззубим. Кришка стояла, притулена до стiни, мов криве чорне дзеркало. Щойно внизу почулися кроки, голоси, запах диму, брязкiт i звуки погрому, я, мов миша, пiрнула за кришку, стислась, пiдiбгала колiна i перетворилася на одне тремтяче серце. Поруч зi мною лежала на розпухлому боку велика щуриха i ми дивились одна на одну, мов сестри. Вона здихала. Я хотiла жити.
Кроки залунали по всьому напiвзруйнованому будинку. Кроки i смiх. Незнайома мова. Запах їжi. Паморочливий запах їжi. Ми зi щурихою перезирнулись. Вона зашарудiла, забила хвостом, але перевалитись на ноги не змогла. I майже одразу здохла. Я чекала свого часу. Кроки наблизились до сходiв. Їх було багато – цiла симфонiя крокiв. Дверi розчахнулись. Запах поту, цигаркового диму, кровi, брудного одягу, чобiт… Потiм усе вiдкотилося назад, униз. Лишився тiльки скрип. Вiн облетiв кiмнату по периметру i стишився, завмер перед кришкою роялю. Хтось дивився на свiй вiдбиток у чорному тлi. Але менi здалося, що той «хтось» дивиться крiзь кришку прямо на мене, адже почула звук втягнутого нiздрями повiтря, пiсля якого запала тиша.
Я мiцнiше стисла пiдiбганi колiна. Вони були бруднi. I вся я була брудна. Потiм знову почула кроки – хтось обходив кришку роялю збоку – i ткнулася головою в колiна…
…Я знаю, чому Марiя така! Тiльки я можу пояснити її поведiнку, що схожа на полiт вiдiрваного листка. Вона не прив'язана до жодної землi, у неї немає корiння, вона це вiдчуває на рiвнi пiдсвiдомостi. Їй чужа моя батькiвщина, їй байдужа Швейцарiя, хоч вона народилась там. Вона не може нiкого любити.
Нiмцi здаються їй надто нудними, англiйцi – пихатими, французи – скупими, азiати – пiдступними. Ледь не з малечку вона втiкала з дому, проводячи вечори з сумнiвними компанiями хiпi, мандрувала автостопом, курила травку, в дев'ятнадцять довелося шукати лiкаря, щоб зробити їй аборт, хоча вона шалено пручалась. Це остаточно зiпсувало нашi стосунки.
Коли її татусь помер, бо був старший вiд мене на тридцять рокiв, я спересердя, що не можу впоратись з її навiженiстю, викричала їй правду – так, як було. Не знаю, навiщо я це зробила. Можливо тому, що ми давно вже втратили взаєморозумiння i менi хотiлося хоч раз побачити в її впертих очах розгубленiсть: її батько не просто чужоземець, а ще й радянський солдат!
Не хочеш жити в гарному маєтку, спати на чистих простирадлах i отримати добру освiту – на тобi правду! Я сподiвалась, що вона принишкне, втратить свiй гонор. I нарештi знову стане моєю – тою дiвчинкою, яку я дуже люблю. А я люблю тебе, Марiє, i щоденно молюся за твою знiчену, неприкаяну душу. А ти так рiдко i скупо вiдповiдаєш на мої листи…
…Певно, я була надто жорстока, викричавши ту правду, але не побачила анi розгубленостi, анi покори. Наступного ж дня вона поїхала вiд мене.
Вiдтодi блукає свiтом, шукає свого мiсця пiд сонцем i нiде не може осiсти. Так, як це робить листок, якого жене вiтер, – то прибивається до скла автомобiля чи потяга, то падає на землю, то знову здiймається у вихорi i мчить, мчить, прилипає до стiн, вiтрин, чобiт, капелюхiв i парасольок. Вона вiдчуває себе людиною свiту – загалом, i жодного зi свiтiв – зокрема. Їй нiхто не подобається, хоча вона мала достатньо коханцiв.