А згодом усi кiмнати заповнились iншими мешканцями. Усi вони проходили крiзь мiй погляд, як крiзь променi рентгенiвського апарата. Таке теж буває в моєму вiцi. Старiсть i самотнiсть роблять з людини високочуттєвий прилад.
…Тетяна. Високi вилицi, погляд з поволокою, очi завжди трохи примруженi, нiби вона дивиться на яскраве сонце, вуста складенi рурочкою. Коли йде, тримається надто прямо i похитує стегнами, нiби несе на головi важку книгу. Так учать ходити панянок iз заможних родин. Кожен жест – мов змах крила. Говорить хриплуватим тихим голосом, трохи розтягуючи слова.
Жiнка в образi, з якого досить чiтко читається її минуле: неповна i неблагополучна родина i шалене бажання вирватись в iнший свiт, бути не такою, як iншi. Такi дiвчатка в юностi економлять на їжi, щоб купити собi фiрмовi речi чи парфуми. Якось я бачила, як Тетяна повертається з роботи – а працює вона в клубi гера Краузе – самотня, втомлена хода, розмазана помада на вустах. У неї тут було трiйко перспективних залицяльникiв з мiсцевих, але, певно, вона має iншi плани.
Тетяна завжди щось наспiвує. Я знаю, що вона тут не затримається надовго, просто не вiдступить вiд образу, який передбачає незвичайну долю, мандри, успiх. Принаймнi цього прагне вона. Можливо, так i станеться.
…Родина фрау Вiри. Так, це її родина, а не його – гера Романа, адже вiн сам, мов дитина. А Вiра – керманич i будiвничий. Типова нiмецька гретхен з манiакальним прагненням чистоти i порядку. Жiнка, що давно не дивилась на себе в дзеркало так, щоб погляд проник глибше поверхнi шкiри. Якби вона могла бачити те, що побачила я, впускаючи її в помешкання, то злякалася б звалищу нездiйснених бажань, що накопичились в її непогано влаштованому органiзмi.
Її обличчя i зачiска бездоганнi, мов тi обруси, якi вона прала i прасувала ледь не щодня. Але це не могло приховати вiд мого зору повiльного внутрiшнього згасання. А приблизно через рiк я несподiвано помiтила, що ця красива, елегантна i така прохолодна жiнка… проковтнула свiтляка. Так я завжди характеризувала свої тимчасовi романи i захоплення (нагадаю: мiй чоловiк був старший за мене на тридцять рокiв, ну i я…).
Вона могла дурити кого завгодно, та тiльки не мене. Але дурити їй, за великим рахунком, не було кого. Адже чоловiк дурив її, а тому не зосереджувався на внутрiшньому станi дружини.
Якось заїхавши на автозаправку перед в'їздом до столицi (я тодi їздила на виставку ювелiрних прикрас), побачила гера Романа в синьому комбiнезонi i жовтому кашкетi зi знаком фiрми. Вiн сидiв на стiльчику бiля мийного павiльйону i дивився вдалечiнь вiдстороненим поглядом. Вiн мене не помiтив. Я поквапилась вiд'їхати…
Того ж вечора вiн, як завжди, приїхав додому в своєму бездоганно випрасуваному дружиною костюмi i, як завжди, кинув до мене кiлька чемних фраз про переваги навчання в нiмецьких унiверситетах, де студенти не прогулюють лекцiй, а професура не бере хабарiв i таке iнше. I додав, що в повiтрi вже пахне весною…
Їхня донька Марина – бiлолиця, волоока красуня, з дивним виразом трохи розкосих очей, живе своїм життям. Перший рiк я не чула вiд неї жодного слова, крiм ввiчливих «добридень» чи «дякую».
– Дiвчинцi важко адаптуватись, – пояснила менi фрау Вiра. – Забрали її з першого курсу унiверситету, тепер має вступати тут, до батька на курс, нервується. Але тут – перспективи. Скоро зрозумiє.
Дiйсно, через якийсь час Марина повеселiшала. А чотири характернi синцi на литках – я їх бачила, коли вона пiднiмалась по сходах – красномовно сказали менi, що дiвчинка адаптувалась. Можливо, не так як хотiли її батьки.
У цiлому iснування цiєї iнтелiгентної родини на перший погляд здається гармонiйним. Насправдi достатньо почути їхнi розмови, ба, навiть не розмови, а iнтонацiї, щоб скласти парi (от тiльки немає з ким!), що цiй трiйцi давно настав край. Добре знаю цi iнтонацiї. «Налити чаю, любий?» – «Дякую, досить, кохана…» – «Чудова погода, чи не так?» – «У повiтрi пахне весною…».
Я знаю…
Оксана… Типова заробiтчанка без особливих прикмет, крiм однiєї: отримувати грошi i фанатично щомiсяця переказувати їх на свою батькiвщину. Таких жiнок завжди можна вирахувати у будь-якiй, навiть багатотисячнiй юрмi за однiєю ознакою – у них закам'янiлi вирази облич. Навiть коли вони посмiхаються, очi залишаються зосередженими. Їм до всього байдуже. У роботi вони можуть абсолютно все i дiють вправно i вперто, мов роботи, в яких є лише одна мета: заробити i вiдiслати додому грошi. Вони готовi перегортати гнiй, збирати полуницi з ранку до ночi пiд палючим сонцем, доглядати невилiковних хворих, мити, чистити i драїти тисячi пiдлог. I терпiти, терпiти, терпiти. Безкiнечно i мовчазно терпiти.
Власне, це терпiння нiчим не вiдрiзняється вiд того, що вони переживали на батькiвщинi. З одного рабства вони потрапляють в iнше. Я розпитувала Оксану про її життя – воно було суцiльним терпiнням. У якому лише кiлька перших рокiв шлюбу тимчасово зблиснули надiєю на iнше. Такi жiнки iснують тiльки в постколонiальних країнах i на Сходi. Їх нiхто не жалiє. Їх просто використовують. Як на мене, це найбiльший грiх. Хоча i я не свята – плачу їй менше, нiж могла б…
Максим оселився тут останнiм. Пустила його з чистої цiкавостi: саме такої людини не вистачало в моєму «пасьянсi». З першого ж погляду було зрозумiло, що хлопець непростий. Таким складно змиритися зi свiтом, не пiдкоривши його. Їм завжди необхiдно рухатися швидко i в рiзних напрямках, нiби заплутуючи слiди, збиваючи всiх з пантелику.
Максим весь час пише. Свiтло в його кiмнатi горить до ранку. Зараз таких фанатикiв мало. А вiн фанатик, це точно… Останнiм часом вiн ходить сумний, зосереджений. Менi здається, я знаю чому – йому треба рухатись. Рухатись далi, а вiн застряг тут нiби в бермудському трикутнику. Я знаю, атмосфера нашого передмiстя розслабляє, вона для таких старих, як я. Молодим тут нiчого робити. Я сказала йому про це. Вiн поглянув похмуро i вiдповiв, що не знає, куди рухатись i додав:
– Якщо ви не проти, фрау Шульце, я зроблю на задньому дворi маленьке аутодафе.
– Що ви маєте на увазi? – запитала я.
– Вогнище. Воно горiтиме швидко, а потiм я все приберу. Попрошу Соню i вона посадить там квiти…
Менi стало його шкода. Я зрозумiла, що вiн збирається спалити свої рукописи. Звiсно, заборонила. Сказала те, що в таких випадках може сказати стара людина – про те, що у нього все ще попереду i таке iнше. Вiн посмiхнувся i несподiвано запитав:
– Як ваше iм'я, фрау Шульце?
Вiн був єдиний, хто запитав про це.
Я дозволила йому називати себе скороченим iменем – Лора.
– Лореляй? – уточнив вiн.
I процитував рядки з Гете…
…Мiй ковчег дав трiщину пiсля того, як ми вiдправили труну з нещасною Оксаною на батькiвщину. Ця подiя прорвала потаємну запруду. I вона прорвалась – нестримною потужною хвилею. За мiсяць я лишилася тут сама. Менi пропонують продати будинок i перейти на державне забезпечення. Не знаю. Можливо, варто так зробити…
Юстина. Лист
«Дорога Соню!
Довго не писала тобi. Останнiм часом просто не було сил сiсти за комп'ютер i впорядкувати все, що думаю.
По-перше, бабусю поховали так, як вона просила – без повiдомлень у газетi, без помпи i цiкавих поглядiв незнайомих людей. А своїх було обмаль. Приїхав з Америки Макс. Була фрау Вiра.
Ти просила розповiсти подробицi, але їх небагато: в день похорону зiбралися бiля капели. Кожен зробив запис у книзi спiвчуттiв, розсiлися в першому ряду. Майже не спiлкувалися. Вийшов пастор. Його промова була досить розпливчастою, такою, яка б пiдiйшла кожному другому – «добропорядна», «законослухняна», «чуйна», «нехай спочиває з миром» i таке iнше.
Що вiн мiг знати?
Що вона сплатила всi витрати, щоб Оксану могли поховати на батькiвщинi? Що дала грошi Максу на його поїздку до Штатiв i вiдмовилась взяти борг? Що першi твої успiхи на мiжнародних виставках – з її подачi?
Не думаю, що хтось це мусить знати, крiм нас. Отже, бабусю поховали з миром. Як приїдеш – пiдемо до неї разом.
Твiй квiтник перетворився на хащi – повно здичавiлих квiтiв, лiзуть з-пiд землi, мов скаженi.
Ну, не будемо про печальне…
Дорога Соню! Хочу написати багато – великого, довгого листа, почуття переповнили мене до тої межi, коли хочеться вихлюпнути їх, затопити цiлий свiт своєю вдячнiстю до тебе. До тебе i твого чоловiка, мiстера Рiда.